Враховуючи малі потужності наддніпрянських видавничих центрів, основна маса літератури й листівок потрапляла на Східноукраїнські землі із Західної України й Європи. Найбільш масово поширювалися календарі - альманахи «Сурма» й «Наступ», книги Д. Кардаша (О. Ольжича) «Євген Ко- новалець» та М. Капустянського про С. Петлюру (передрук з «Розбудови нації»), Ткачука «Український Націоналізм», М. Сціборського «Націократія» тощо. Підпільник з Наддніпрянщини Ю. Бойко - «Блохин» у 1943 році опублікував книгу "Шлях нації", де було подано основну проблематику націоналізму, розгорнуто світоглядні проблеми в протиставленні з більшовизмом й висвітлено діяльність ОУН-м на Наддніпрянщині протягом 1941-1942 років [1, с.110].

Після проведення самостійницького З'їзду провідник Центрального Керівництва Я. Гайвас виїхав на Захід на зв'язок із членами ПУН. На час його відсутності виконувачем обов'язків провідника був призначений В. Кузьмик - «Петренко», який до цього очолював Референтуру Пропаганди. Невдовзі після призначення він разом з осередком був заарештований гестапо. Під час арешту було знищено київський видавничий осередок та реквізовано підготовлене до друку друге число «Сурми». Одночасно з Кузьмиком було заарештовано керівника Секретаріату ОУН Лоєцьку. Після цього рішенням Проводу Українських Націоналістів справи Центрального Керівництва було доручено 3. Домазару- Аркадію", який очолював його до арешту в 1943 році [26, арк.21].

Після проведення репресивних заходів проти членів ОУН-м, 17 червня 1942 року начальник поліції безпеки й служби безпеки в Україні повідомляв берлінському командуванню, що в результаті затримання значної кількості мельниківців у Києві їх активність далі не розвивається. Він же зауважував, що внаслідок заходів, вжитих поліцією безпеки, частина оунівців виїхала у Львів, де готувалася до чергового виїзду на Наддніпрянщину. Ще в одному повідомленні служби безпеки з окупованих територій від 3 липня 1942 року зазначалося, що протягом останніх місяців підвищеної або особливої активності ОУН-м не помічалося. Єдине, на що звертали особливу увагу, була інформація про підтримку оунівців серед сільського населення [28, с.178, 183].

Через місяць, у серпні 1942 року, німецьке командування вже мусило визнати, що ОУН-м з лояльної до них структури перетворюється на відкритого ворога Німеччини. З іншого боку, активізація діяльності мельниківської групи призводила до нових арештів. Протягом серпня-вересня німецька поліція безпеки провела арешти у Лубнах, Миколаєві та Києві [8, с.69].

Не зважаючи на репресії, осередки ОУН-м продовжували роботу в деяких областях Наддніпрянщини. Наприкінці 1942 року оунівці розгорнули діяльність на крайніх межах Східноукраїнських земель та на Кубані, де осередок нараховував 70 членів.

На кінець 1942 - початок 1943 років дещо змінюється соціальна спрямованість середовища ОУН-м. Якщо на початку своєї діяльності на Наддніпрянщині мельниківська група мала характер масово-інтелігентської організації, то під час німецьких репресій багато інтелігенції відсіялося, «розчарувалося» та «перейнялося скептицизмом», внаслідок чого основну увагу звернуто на робітництво й селянство. У Дніпропетровську завдяки діяльності Я. Самотовки та його помічників вдалося зберегти здобуток першого, напівлегального, періоду - університет з сьома факультетами. Роботу в університеті керівництво місцевого осередку використовувало для налагодження контакту зі студентами - вихідцями із робітничого й селянського середовища. Подібну спрямованість роботи було помічено й у осередках Слобожанщини, зокрема на Харківщині. На відміну від підпілля ОУН-р, одеська група ОУН-м з самого початку не змогла розгорнути жодної акції. Із усієї Трансістрії діяльність проводилася лише у межах Вінницького Інспекторату, на чолі якого стояв В. Стасів - «Чайка».

1943 рік приніс нові умови діяльності мельниківської групи. Перелом на німецько-радянському фронті вказував, що невідворотним є повернення радянської влади. З огляду на нові обставини, більша частина членів оунівського підпілля збирається до виходу на еміграцію. Усі вони були поділені на два сектори: один сектор евакуювався заздалегідь, виїжджаючи на раніше визначені терени в Західній Європі, другий - залишався на місці й відходив перед безпосереднім приходом Червоної армії. Ареал боротьби ОУН-м поступово переміщується на Волинь [1, с.113-115].

На території Волині і Полісся вдалося впровадити у життя постанови Центрального Керівництва щодо організації збройного спротиву німецькій окупаційній владі. Відповідальними за військову акцію було призначено А. Баранівського, Яценюка - «Волинця» та О. Бабія - «Арійця», яких було відправлено із Наддніпрянщини на Волинь [29, с.335].

Перші спроби перейти до партизанських методів боротьби здійснено було ще у 1942 році членами чернігівського осередку ОУН-м, однак Центральне Керівництво вважало такі дії передчасними, тому загін було розформовано [1, с.114].

Виконуючи настанови Центрального Керівництва, керівник Інспекторату №2 Барда доручив керівнику Межирицького районного осередку Кривоносу вийти на зв'язок із отаманом "Поліської Січі" Т. Боровцем - Бульбою". Наслідком переговорів стала повна співпраця і взаємодія ОУН-м і "Поліської Січі" [29, с.335].

Паралельно з цим ОУН-м займається розбудовою власних партизанських відділів. Згідно з планом керівника Інспекторату №2, було закладено три основні партизанські бази: Кременецька на чолі із "Блакитним", Володимирська на чолі із «Білим» та Рівненська (спільно із Головною Командою отамана Боровця). Завданням першої групи було поширення своїх дій на Поділлі за напрямком Славута - Шепетівка - Кам'янець-Подільський, тобто охопити сучасну Хмельницьку область. Друга група - на північ і Галичину, третя