У 1973 р. відомий у ФРН публіцист та історик Іоахім Фест зробив справжній прорив у біографічному жанрі щодо Гітлера, надрукувавши змістовне, за розміром понад 1200 аркушів дослідження його життя [5]. Через кілька років у ФРН за цією працею було знято багатосерійний фільм. З того часу у ФРН починається справжній підйом, шквал, бум інтересу до постаті Гітлера, який згодом отримав в історіографії назву "гітлерівська хвиля" [6] - приблизно 40 000 робіт [5.-С.10]. Незважаючи на те, що в центрі монографії Феста - персона Гітлера, його внутрішній світ, мотивація вчинків та поведінки, відправним пунктом дослідження була саме доба генези нацизму. Фундаментальна праця Феста не втратила наукового сенсу і в новому тисячолітті. Високу оцінку праці Феста дав провідний дослідник доби Веймарської Республіки Карл- Дітріх Брахер, який підкреслював: "створена Фестом біографія Гітлера значно перевершує всі попередні і за обсягом, і за широтою трактування" [7]. У роботі І. Фест, як і деякі його попередники, широко використовує елементи психоаналізу. Але він, на відміну від "психоісториків", деякі судження яких мають інколи абсурдний характер, перш за все, за допомогою психоаналітичних методик, розкриває "соціальний зміст" характеру Гітлера. При цьому, перебуваючи на позиціях "демонії" Гітлера, Фест намагається пояснити її першоджерела, способи впливу фюрера на різноманітні верстви населення Німеччини, на власних прибічників та оточення. Фест вводить у широкий обіг чимало раціональних спостережень, узагальнень та висновків.

"Гітлерівська хвиля", що розпочалась у ФРН після появи праці Феста, мала подвійний характер. З одного боку, вона віддзеркалювала прагнення досягти будь-яким чином пояснення специфіки "феномену" лідера націонал-соціалістів. У значній мірі це прагнення було здійснене блискучим дослідженням саме Феста, яке, на думку П.Ю. Рахшміра, відомого російського історика, є "неперевершеним, що перетворилось, можна казати, у класику" [5.-С.29]. З іншого боку, вже тоді виявилась небезпека дослідження Гітлера як "великої особи" якби на противагу його характеристики як "нікчеми". Саме про цю небезпеку "героїзації" Гітлера попереджали дослідження П.Ю. Рахшміра [6], Г. Лоцека [8.-8.417-451], Л.А. Мерцалової [9], А.І. Борозняк [10] та інших.

У деяких пізніх біографіях Адольфа Гітлера, наприклад, британського історика Джона Роланда [11], новій праці Алана Буллока [12] ми знову маємо справу з судженням щодо "магнетичної сили та фанатичної волі" фюрера, які начебто притягували народні маси. Слід зауважити, що у світовій історії було багато людей з "магнетичним даром" або з "фанатичною волею", проте ніхто з них, за влучним висловом Д. Мельникова та Л. Чорної, не може претендувати на звання "злочинець номер один".

На початку 80-х років ХХ ст. "гітлерівська хвиля" поступово послабилась, поступившись місцем більш ретельному науковому аналізу ролі Гітлера у нацистському русі, у "третьому рейху", до і під час Другої світової війни. Дослідники стали більше уваги приділяти формуванню світогляду Гітлера. Уже перші біографічні дослідження постаті фюрера пропагували тезу про нього, як безпринципного, цинічного політика, головна мета якого - досягнення "особистої влади" (Курт Гейден, 1935 р.; Герман Раушнінг, 1938 р.; Алан Буллок, 1952 р.). Згодом нові розвідки дещо скорегували ці положення. У 80-і роки більшість авторів вважала за аксіому, що Гітлер, безумовно, вірив у ідеї, які пропагував, і, як доказ цього, аналізує внутрішню і зовнішню політику нацистського уряду. На підставі такого аналізу вони демонструють певну узгодженість та послідовність у виконанні ідеологічних та програмних настанов. Цю точку зору поділяє, наприклад, Ебергард Декель, що випустив у світ у 1986 р. монографію під назвою "Світогляд Гітлера". В цій роботі, ретельно аналізуючи праці та виступи фюрера, він доходить висновку, що двом ідеям, які були складовими частинами світогляду Гітлера - переслідуванню євреїв та завоюванню просторів на Сході - він слідував постійно. [13.-S.93]. Інший дослідник - Клаус Хільдебранд навіть розробив спеціальне поняття - "багатоступеневий план" - здійснення зовнішньополітичних задумів Гітлера [14]. Прихильників такої думки у дискусіях щодо феномену націонал- соціалізму почали називати "програмологами". Серед них можна виділити К.- Д. Брахера, Е. Йекеля, М. Функе, А. Хільгрубера та ін. Наступним предметом диспуту серед істориків ФРН стала роль Гітлера в оргструктурі нацистського уряду. Ханс Моммзен і ряд інших вчених вважають Гітлера "кволим" диктатором, що постійно "імпровізував", балансуючи на межі поміж конкуруючих за владу структур "третього рейху". Прихильників цієї ідеї почали називати "структуралістами" або "ревізіоністами"

[15].

Наприкінці 80-х років XX ст. найбільш тенденційну точку зору, що перейшла у пряму апологетику постаті Гітлера, висунув британський дослідник Девід Ірвінг, який стверджував про непричетність особисто фюрера до так званого "остаточного рішення єврейського питання". Він же розпочав пропагування тези, що рішення про початок масових страт євреїв у газових камерах у січні 1942 р. прийняв особисто Гіммлер, не маючи при цьому особистої згоди Гітлера [16]. Слід відразу зауважити, що більшість істориків ФРН дистанціювались від цієї точки зору, вважаючи її одіозною.

Ще один аспект у дослідженнях фігури Гітлера, що проявився у 80-і роки ХХ ст. у західнонімецькій історіографії, - це пошук відповіді на запитання: чи був він революціонером, чи контрреволюціонером. Ще у 1963 р. Ернст Нольте розпочав дискусію на цю тему у монографії "Фашизм у його добу". Ця праця мала міцний методологічний