По-друге, реалізуючи концептуальний підхід, в основі якого твердження про другорядність номенклатури УСРР у порівнянні з вищою ланкою керівництва СРСР, автор виходив з переконання в тому, що процес становлення партійно-радянської номенклатури в Україні тісно пов'язаний з практикою, яка мала місце в діяльності Російської Комуністичної партії (більшовиків), оскільки КП(б)У від часу її створення в липні 1918 р. була її невід'ємною частиною. Тому кадрова політика тут здійснювалася значною мірою під диктовку московського партійного центру. Пояснювалося це не лише централістським характером побудови більшовицької партії, а й своєрідністю процесу встановлення радянської влади в Україні, де більшовики упродовж тривалого часу не мали достатньої підтримки з боку місцевого населення. Зіткнувшись з проблемою несприйнят- тя їх влади в Україні, російські більшовики, реалізуючи свою кадрову політику в республіці, весь час мусіли враховувати цей фактор, внаслідок чого в досліджуваний нами період партійно-радянське керівництво УРСР рекрутувалось переважно з так званих "інтернаціоналістів" - осіб, які не мали нічого спільного з українським національно-державним відродженням, національною ідеєю.

По-третє, попри те, що номенклатура УРСР створювалась під пильним наглядом центру, у нас є вагомі підстави акцентувати увагу не лише на особливостях її зародження та становлення, а й виділити окремі специфічні риси, такі як багатокорінність походження керівного прошарку УРСР, поділ його на угруповання (клани), що вели між собою запеклу боротьбу за вплив у керівних партійно- радянських структурах тощо.

Дослідження процесу формування та функціонування компартійно-радянської номенклатури в УРСР у 1917-1938 рр. дозволило нам сформулювати наступні висновки.

Вивчення теоретичної спадщини творців та інтерпретаторів більшовицької політичної доктрини і аналіз організаційної роботи РСДРП (більшовиків) у період до жовтня 1917 р. переконливо засвідчують, що біля витоків формування комуністичної номенклатури стояв фундатор більшовицької партії В. Ленін. Саме він на початку ХХ ст. визначив організаційно-теоретичні засади створення партії "нового типу" та її керівного прошарку - професійних революціонерів, які після жовтневого перевороту 1917 р. очолили органи влади та управління держави "диктатури пролетаріату". Професійні революціонери склали ядро державної машини, головним завданням якої було проведення під керівництвом більшовицької партії так званих соціалістичних перетворень в підконтрольних їй регіонах колишньої Російської імперії, включаючи й українські землі.

В процесі утвердження комуністичного режиму на теренах України російські більшовики "експортували" в республіку не лише владні структури, а й їх керівну верхівку. Виходячи з того, що українська радянська державність цілковито копіювала більшовицьку систему влади, створену в радянській Росії, у нас є усі підстави стверджувати, що КП(б)У - українська філія РкП(б) - ВКП(б) - сформувала в республіці вищу ланку номенклатури на зразок тієї, що була створена московським більшовицьким партійним центром. Практика кадрової роботи в Україні упродовж усього досліджуваного періоду наочно демонструє тотальну недовіру Кремля до українців в лавах КП(б)У, вбачаючи в них потенційних сепаратистів, або ж тих, що не відзначалися, на думку Й. Сталіна, "сталою принциповістю" і "енергійною працездатністю". Тож коли йдеться про формування органів більшовицької влади в Україні, маємо чітко усвідомлювати, що процес їх створення та діяльність цілковито контролювала Москва, відрядивши в Україну своїх висуванців Х. Раковського, М. Фрунзе, Ф. Дзержинського, В. Молотова та ін. Вони не лише взяли під свій контроль формування представницьких, виконавчих, судово-каральних та силових структур, а й здійснили низку організаційних заходів, що сприяли утвердженню в Україні диктатури більшовицької партії.

Позаяк правляча партія перебрала на себе функцію управління усіма сферами життєдіяльності суспільства, для її виконання потрібна була велика армія чиновників. її важливим ресурсом стала так звана стара бюрократія, яка вже в період "воєнного комунізму" перетворилась на потужний, розгалужений, самовідтворюваний суспільний прошарок. Зрощування бюрократії з частиною прошарку професійних революціонерів привело до утворення функціонально- корпоративних, відомчих та регіональних угруповань або кланів на чолі з впливовими компартійними діячами і "героями" громадянської війни. Саме вони в досліджуваний нами період визначали обличчя української влади і боролися між собою за сфери впливу. Таким чином, вже від початку української радянської державності вища ланка номенклатури республіки формувалася за клановим принципом.

Окрім "старого" чиновництва та "буржуазних фахівців", що перейшли на службу до більшовицького режиму, заповнити управлінські вакансії в розгалуженому партійно-радянському апараті були покликані також вихідці з інших партій, робітники-висуванці та комсомольські активісти. Зокрема, в Україні, більшовики змушені були піти на співпрацю з так званими дрібнобуржуазними партіями, що стояли на платформі радянської влади, задля того, щоб надати їй національного