Усю роботу з обліку, добору та розстановки керівних кадрів - номенклатури ЦК КП(б)У - здійснював обліково-розподільчий відділ ЦК, створений в квітні 1919 р. Через облікрозподіл ЦК КП(б)У здійснювалися практично всі, за винятком тих, що входили до компетенції ЦК РКП(б), призначення на керівні посади в партійній, радянській, господарській, профспілковій, кооперативній та інших управлінських ланках. Він же виконував функцію управління долями усіх призначенців, оскільки усі основні кадри керівників партійно- радянського апарату перебували у його підпорядкуванні. Обліково- розподільчий відділ ЦК став могутнім центром контролю правлячої партії над представницькими та виконавчими органами влади, масовими та громадськими організаціями, що означало визнання і проголошення на початку 1920-х рр. влади більшовицької партії в усіх сферах політики та системи управління.

В основу механізму формування кадрів керівників радянського суспільства було покладено номенклатурний принцип добору і розстановки кадрів, що базувався на праві партапарату на рекомендацію і остаточне затвердження працівника на керівну посаду. Завдяки цьому механізму у 1920-і роки було створено цілком специфічну адміністрацію, яка з моменту свого виникнення об'єднувала господарські, судові, політичні, військові, ідеологічні і репресивні (каральні) функції. Зокрема, вищі партійні інстанції здійснювали керівництво політичною та ідеологічною сферою безпосередньо, в інших галузях - шляхом кадрових призначень на всі ключові посади представників номенклатурної "касти".

В основу кадрової політики Комуністичної партії були покладені ленінські теоретичні настанови щодо кадрів держави "диктатури пролетаріату", суттю яких було надання пріоритету політичним, а не діловим якостям працівника. Найважливішими критеріями були визнані членство в більшовицькій партії, робітничо-селянське походження та активна участь у боротьбі за встановлення радянської влади. Ні морально-етичні якості претендента на входження до "еліти", ні його освітній, інтелектуальний та культурний рівень практичного значення не мали. Внаслідок цього, формування владних структур відбувалось шляхом відчуження найбільш освіченої та культурної верстви населення і залученням до керівництва державою робітників та селян, котрі не мали ні спеціальних знань, ні професійних навичок для здійснення складних управлінських функцій. Навіть побіжний аналіз якісного складу правлячої верхівки УСРР 1920-1930-х років дає підстави зробити висновок, що комуністичний режим виплекав і утвердив образ "ідеального" керівника, де компетентність, демократизм, всебічна освіченість, чесність і принциповість не були серед головних чеснот. У фаворі тут були гарна анкета, пробивна сила та вміння проводити "генеральну лінію" партії. Тим самим, система сама тиражувала непрофесіоналів, тобто людей малоосвіче- них і некомпетентних, але таких, що засвоїли лозунги поточного моменту. Це були псевдофахівці, які нерідко досягали вершин керівництва та управління.

Завдяки номенклатурному принципу формування керівної компартійно-радянської верхівки була створена система влади, що набула обрисів піраміди. Структурно система складалася з чотирьох рівнів: харизматичний вождь, бюрократична верхівка або номенклатура, середні та низові прошарки бюрократичної ієрархії, трудящі. Стрижнем цієї піраміди стала номенклатура, яка виросши з ленінської організації професійних революціонерів, у 1930-ті роки перетворилась на привілейований прошарок радянського суспільства і надійну опору сталінського тоталітарного режиму. Особливістю піраміди влади в СРСР було те, що фактично ця піраміда була одна (уособлювала її Комуністична партія), а формально свої піраміди вибудовувалися в кожній республіці, окрім Росії. В УСРР вже на початку 1920-х років склався своєрідний прошарок номенклатурних працівників, який являв собою міцний керівний організм і сконцентрував у своїх руках усю повноту влади в республіці у межах, дозволених Москвою.

З утвердженням більшовицької влади в Україні на її керівні кадри було поширено пільги й привілеї, що їх мала номенклатура ЦК РКП(б). Привілеї розподілялися згідно з місцем кожного в номенклатурі посад, тобто, ієрархічній структурі влади відповідала така ж система пільг і привілеїв. Оскільки природа цих привілеїв носила незаконний характер, ЦК РКП(б) і радянський уряд упродовж 1920-х років закріпили пільги, започатковані в роки громадянської війни, у законодавчому порядку. Характер привілеїв, серед яких домінували матеріальні блага, був зумовлений особливостями досліджуваного періоду, тому найціннішими з-поміж низки номенклатурних пільг вважалися доступ до спецпайків, спецїдалень, спецлікарень та санаторіїв, право на отримання партійного максимуму та матеріальної допомоги, користування найкращими квартирами та державними дачами, можливість поїхати у закордонне відрядження і т. ін. Тобто, разом із владою номенклатура дістала величезні привілеї.

Потрапити до "клану обраних", як засвідчує персональний перелік посадовців УРСР, як, до речі, й опинитися за його межами, було досить складно. Керівники, які проявляли самостійність, непослух, йшли супроти прийнятих системою правил і норм, зазвичай вибували з номенклатурної касти під час проведення чисток партійних та радянських установ, які, як відомо, є неодмінною умовою функціонування тоталітарного режиму. Система чисток є його "дамок- ловим мечем", а керівне ядро тоталітарного режиму - його заручником. Саме в Україні чистки, що завжди були пов'язані з великими змінами у політиці правлячої партії, набули небачених масштабів. їх наслідки стали справжньою трагедією для українського народу. Пояснюється таке наджорстоке ставлення до України з боку московського більшовицького центру насамперед тим, що саме Україну, яка за своїм економічним і людським потенціалом практично не поступалася іншим національним республікам разом взятим (за