І це попри те, що аналіз діяльності номенклатури УРСР в досліджуваний нами період засвідчує, що вона, зазвичай, не була самостійною у прийнятті найважливіших рішень, не могла (чи, бодай, не прагнула) протистояти диктату центру. Така позиція керівництва УРСР мала трагічні наслідки для українського народу. Яскравим підтвердженням цього є поведінка номенклатури УСРР під час голодомору 1932-1933 рр., що виявила цілковиту лояльність керівництва КП(б)У усім заходам (в тому числі й спрямованим на свідоме винищення українського етносу), ініційованим більшовицькою партією в Україні. Відсутність у складі керівництва УСРР достатньої кількості національно-свідомих діячів призвела й до згортання на початку 1930-х років політики українізації. Втім, архівні джерела дають змогу зробити висновок про наявність серйозного спротиву значної частини керівних кадрів УСРР реалізації цієї політики, зокрема заходам, спрямованим на проведення українізації партійно-радянського апарату. Це вкотре переконує нас в тому, що найсильніший опір українізації чинило керівництво КП(б)У, в якій українці жодного разу в досліджуваний період не досягали хоча б кількісної переваги, і в якій генеральним (або першим) секретарем не був українець, а керівні українські кадри завжди дискримінувалися.

Підтвердженням такої дискримінації є неспростовні дані архівних джерел, які засвідчують, що на відміну від інших республік СРСР, де пік масових репресій припадає на 1937-1938 рр., в Україні терор проти національної еліти та вищої ланки номенклатури перманентно тривав від початку 1930-х років і мав своїм наслідком майже цілковите її фізичне знищення.

Щодо масових репресій 1930-х років в номенклатурному середовищі в цілому, то їх наслідком, як відомо, стало фактично стовідсоткове фізичне знищення "професійних революціонерів", вихідців з інших партій, в тому числі національно-свідомих українських комуністів, які походили з українських політичних партій, поглинутих більшовицьким режимом, і навіть значної частини висуванців генсека ЦК ВКП(б) Й. Сталіна. Самознищення апарату влади засвідчило відсутність власної позиції та корпоративної солідарності серед номенклатури. У зв'язку з цим видається необґрунтованим припущення окремих дослідників про наявність опору номенклатури встановленню сталінської диктатури.

Щодо причин фізичного знищення Сталіним виплеканої ним же номенклатури, то їх, на наш погляд, слід шукати не в особистісних рисах генсека, а в тому, що у будь-якій тоталітарній державі зміна керівної верхівки відбувається всупереч традиційним канонам, оскільки в її основу покладено не природний принцип зміни поколінь, а примусову ротацію кадрів шляхом чисток і репресій. Особливо яскраво ця закономірність проявилася в СРСР, де спочатку сталінська номенклатура, яка свого часу була висунута на керівні посади "ленінською гвардією", не лише відсторонила останню від влади, а й сприяла її фізичному знищенню, згодом така доля спіткала й так звану першу хвилю сталінських висуванців.

Оцінюючи процес формування партійно-радянської номенклатури УСРР-УРСР у 1917-1938 рр. в цілому, слід зауважити, що в ньому, на нашу думку, можна виділити три етапи, кожному з яких притаманні свої специфічні риси і особливості. На першому етапі, що тривав від жовтневого перевороту в Росії 1917 р. до проголошення більшовицькою партією курсу на "коренізацію" апарату влади в національних республіках СРСР у 1923 р., характерною особливістю кадрової політики РКП(б) в Україні була опора на "професійних революціонерів" - вихідців з України, і партійних функціонерів, відряджених в республіку рішенням ЦК РКП(б). Особливо виразним акцент на таких працівників був у період боротьби більшовиків за встановлення контролю над Україною у 1917-1920 рр.

Політика коренізації, що в Україні отримала назву "українізації", започаткувала новий, другий етап формування партійно-радянської номенклатури в республіці, що тривав з 1923 р. до зміни політичного курсу в Москві 1929 р., тобто до сталінського "великого перелому". Ця стадія, що співпадає з періодом тривалої і жорстокої боротьби за владу в Кремлі під час так званого "колективного керівництва", характеризується лібералізацією політичного режиму в Україні. Москва могла собі дозволити такий крок, оскільки на цей час опанувала, за підтримки частини керівництва КП(б)У, практично усіма важелями впливу на ситуацію в республіці. Характерною рисою другого етапу формування номенклатури стало більш широке залучення до вищої ланки номенклатури в Україні представників корінної національності.

Суттю третього етапу формування вищої ланки номенклатури, що тривав від сталінського "великого перелому" 1929 р. до кінця 1930-х рр., стало відсторонення від влади, а згодом і фізичне знищення усіх колишніх опозиціонерів та національних комуністичних кадрів. На керівні посади в партійно-радянському апараті прийшла нова генерація номенклатури, що стала надійною опорою сталінського тоталітарного режиму.

Відтворення процесу формування партійно-радянської номенклатури УРСР у 20-30-ті роки ХХ століття дозволило нам сформулювати висновок про те, що перетворившись на панівну верству радянського суспільства, номенклатура відіграла надзвичайно нега- тивну роль у його житті. Десятки мільйонів людських жертв, бідність населення, ліквідація свобод, позбавлення членів суспільства елементарних умов для нормального існування, утвердження тоталітарного режиму - ось неповний перелік її "заслуг". Сталінське керівництво уявляло ідеальне суспільство злагодженим механізмом, на вершині якого перебуває абсолютно незалежний від нього керівний центр, а в основі - маси, які підкоряються останньому безумовно і свідомо. Для тих, хто погодився виконувати ці правила, всілякі блага обіцяні були вже за соціалізму. Тих же, хто виступав проти, чекав