Аналіз як дожовтневих більшовицьких гасел, так і дій більшовицьких керманичів після захоплення влади, спонукає до висновку, що російськими шовіністами вони не були, втім, як і захисниками "інтересів пролетаріату". Підкреслимо, що цей висновок стосується насамперед тих діячів РКП(б), хто мав вирішальний вплив на ухвалення рішень. У даному дослідженні при з'ясуванні мотивів та дій Кремля при призначенні компартійно-радянського керівництва України застосовується підхід, що, на наш погляд, допомагає найбільш адекватно пояснити кадрову політику Кремля в Україні. Йдеться про погляд на проблему під кутом зору концепції модернізації, під якою автор передусім розуміє об'єктивно назрілу необхідність такої перебудови суспільних відносин, яка б дала змогу в найкоротший строк здійснити перехід від аграрного до індустріального суспільства.

Усвідомлення невідворотності переходу до індустріального суспільства було характерним для багатьох тогочасних політичних сил. Для партій марксистського спрямування подібне модерніза- ційне спрямування взагалі було домінантним, хоча б тому, що формальною їх опорою був робітничий клас і саме з його збільшенням пов'язувалася перемога комуністичних/соціалістичних ідей. Нагальна потреба модернізації та особливе значення України для успішної її ходи в Росії стали визначальними факторами у формуванні політики Кремля щодо радянської України. Тому для того, щоб картина тих подій була зрозумілою, варто зупинитися на деяких особливостях модернізації в Україні.

Модернізація на українських землях була розпочата, але не була (не могла бути) завершеною ще в Російській імперії. Там сам по собі нелегкий процес створення індустріального суспільства був значно ускладнений "навздогінністю" модернізаційних процесів, зумовленою стрімким економічним розвитком країн Заходу в ХІХ - на початку ХХ ст. Відтак перед російською владною елітою постало завдання здійснення прискореної модернізації. А це означало, що поряд з потребою кардинальної перебудови виробничих відносин доконче необхідним стало реформування політичної системи, створення нових принципів розвитку освіти та культури, створення нового формату взаємостосунків церкви та держави тощо. Все це потрібно було здійснювати синхронно і до того ж - у стислі терміни. Найскладнішим в багатонаціональній Російській імперії в умовах модернізації було національне питання.

Варто підкреслити, що більшовики ще до революції активно пропагували, хоча й під іншими назвами, цінності міського, тобто такого, що став би результатом модернізації, суспільства і наполягали на якомога скорішому переході до нього. Керівництво РСДРП(б) усвідомлювало потребу максимально можливого врахування усіх названих вище особливостей модернізаційних процесів для вдалого здійснення поставлених завдань. Водночас, як влучно підмітив російський науковець Віктор Красильщиков, радянська модернізація була по суті своїй імперською, оскільки її основним завданням стало оновлення заради збереження імперії [1, с.22,28,52]. На його думку така модернізація ніколи не ставила перед собою за мету покращення життєвого рівня населення, надання широкому колу членів суспільства власності і, навіть, не мала за мету пряме збагачення правлячої верхівки. Якщо під час модернізації щось подібне мало місце, то це було лише побічним результатом перетворень. Основним завданням імперської модернізації було створення потужного військово-промислового комплексу: сильної армії, оснащеної сучасною зброєю, та підприємств, що працюють задля цього. Варто особливо наголосити, що йдеться про імперську, а не національно російську модернізацію, в орієнтації на яку, у певних своїх складових, будувався модернізаційний процес в Російській імперії. На практиці відмінність між ними полягала насамперед в різних баченнях національно-культурного розвитку країни.

Навіть імперській модернізації для кінцевого успіху потрібні були дві основні складові - матеріальні ресурси і певна підтримка та усвідомлення необхідності змін з боку широких верств населення. Неминучість і необхідність перетворень широким верствам суспільства допомогли усвідомити події Першої світової війни, які, водночас, сприяли посиленню національної самосвідомості. Керівники більшовиків розуміли значення величезного і вкрай необхідного для успішності власних модернізаційних починань потенціалу України - сільськогосподарського (кошти), сировинного (перш за все вугілля і метал), людського. Саме це й визначило політику Кремля стосовно України, і, зокрема, вибір керівних кадрів.

Хоча потреба модернізації була нагальною в суспільстві, це зовсім не означає, що у керівної верхівки не було вибору. Не викликає сумніву теза про те, що, висловлюючись словами німецького дослідника Штефана Плаггенборга, "суспільні структури не є абсолютно визначальними, а люди не є лиш маріонетками в них" [2, с.15]. Іншими словами - та чи інша політика, або навіть той чи інший напрямок розвитку країни, не були жорстко детерміновані різного роду обставинами, а чималою мірою залежали від тих осіб, які були при владі. Правильність такого зауваження про роль особистостей цілком підтверджується і в ситуації з Україною наприкінці 19171919 рр. Тому більшовицьке керівництво, особливо в 1919 р., приділяло чимало уваги кадровому наповненню керівництва радянської України.

При формуванні свого "кадрового портфелю" в Україні більшовицькими керманичами зверталася значна увага на вимоги народних мас, на необхідності їх врахування неодноразово наголошував

Ленін. Про це не забували і його учні в Україні. У зв'язку з цим важко не погодитися із думкою російського вченого О. Ахієзера про секрети успіху більшовиків. Він пише: "Найбільший секрет більшовизму полягає у тому, що більшовики, після того як вони стали правлячою партією, вихоплюють із оточуючого середовища і перетворюють у визначальні для себе різноманітні, а практично будь-які, а, отже і взає- мовиключні ідеї, якщо вони забезпечують збереження державної влади" [3, с.392]. Тобто врахування настроїв народних мас було не метою діяльності, а засобом впливу