За фразами про "інтернаціональну природу" більшовизму, ідеями універсальності і передбачуваності історичного процесу (класова боротьба, неминучість і закономірність комунізму) фактично приховувалося бачення більшовиками подальшого перебігу модернізаційних процесів як єдиного (уніфікованого) для всіх народів. Про те, що це бачення найбільше відповідало національно-російським особливостям соціально-економічного розвитку, свідчить хоча б переважно російський (чи цілком російськокультурний) склад як більшовицького керівництва, так і опори більшовицької партії - пролетаріату. Більше того, навіть ті з представників компартійно- радянської еліти України, яких історики традиційно відносять до націонал-комуністів, навіть не шукали українського шляху модернізації. Націонал-комуністи, з їх захистом національно-культурних і державних прав України та властивим їм нехтуванням соціально- економічними традиціями українського народу, при виборі шляху модернізаційних змін своєю діяльністю заважали успішній реалізації як імперського, так і національного українського проекту державотворення. Відтак їх прагнення не могли бути реалізовані на практиці. Але більшовицьке керівництво зуміло використати націонал- комуністів як важливий контраргумент у боротьбі з українською національною державністю.

У 1917 р. межа між "соціальним" і "національним" в Україні проходила в іншій, ніж це хотілося більшовикам, площині. У 1918 р. Василь Шахрай, у своїй брошурі "Революція на Україні" писав про це так: "Що ж дивного, якщо український селянин з такою підозрою ставився до всякого чужоземця: до єврея-купця, до великороса- чиновника; до поляка - поміщика, прикажчика. Місто управляло селом, а містом - "чужоземці". Місто тягнуло на себе все і майже нічого не давало селу. Місто панське, чуже, не наше, не українське" [4, с.7-8]. Фактично це означало визнання того, що межі "національного" і "соціального" в основному співпадають, а значить і ворог у них спільний. Цю єдність національного і соціального було чималою мірою зруйновано після запрошенню на територію України німецьких та австрійських військ. Промовисто це охарактеризували у спільній брошурі Василь Шахрай та Сергій Мазлах: "Закликом німців Центральна Рада інтернаціоналізувала українське селянство" [5, с.72].

Більшовики, вожді яких хоч і мали інший погляд на "національне", але вміли "відчувати" народні маси, формально теж виявляли прихильність як до соціального, так і національного визволення. Це чималою мірою сприяло їх популярності серед широких солдатських мас. Пізніше саме демобілізовані солдати, точніше принесені ними з фронту ідеї, разом з вагомими аргументами у вигляді зброї, стали важливим чинником революційних подій. А оскільки саме більшовики, своєчасно зрозумівши народні прагнення, зробили у 1917 р. переважну більшість народних прагнень своїми гаслами (націям - право на самовизначення, земля - селянам, фабрики й заводи - робітникам, мир - народам тощо), то на місця прийшло чимало прихильників більшовизму. Такий злам масових настроїв в Україні відбувся в перші місяці 1918 р., за часів Народного секретаріату. До цього більшовики для українців були хоч і дружньою, але інонаціональною партією.

За виступами більшовицьких керманичів не першого владного ешелону можна простежити їх реальне ставлення до України, не приховане за різного роду популярними лозунгами. Цінними є висловлювання Георгія Пятакова, який був одним з найбільш впливових більшовиків України в 1917 р. На початку червня 1917 р. на загальних зборах київської організації більшовиків він наголошував: "Ми підтримуємо українців в їхніх протестах проти всяких циркулярних заборон уряду, як то заборона українського військового з'їзду. Але взагалі українців підтримувати нам не випадає, бо пролетаріатові рух цей не вигідний. Росія без української цукрової промисловості не може існувати, те саме можна сказати про вугілля, хліб (чорноземна смуга)" [виділено автором - Є.Г.] [6, с.249]. Підкреслимо: цей виступ проти українського руху носив суто економічне забарвлення, але це був захист економічних інтересів Росії, а не України. І саме це було справжнім лейтмотивом в ухваленні більшовицьким керівництвом рішень, в тому числі і кадрових.

Не будемо зупинятися на спробах більшовицького керівництва перехопити владу "зсередини" Центральної Ради. Зазначимо лише, що формальна підтримка українського руху, відчуття маси, необхідність здобути Україну спонукали більшовицький центр до створення сурогату національної державності - радянської України. Це призвело до неочікуваного в ЦК РКП(б) ефекту: з перших днів існування радянської Української народної республіки (УНР) багато хто з нових урядовців почали вважати, що виключно через уряд радянської УНР - Народний секретаріат - російський Раднарком має реалізовувати свої наміри в Україні. А відтак - рахуватися з думкою українських урядовців, а не просто видавати накази.

Сам факт створення радянської України став наслідком політики більшовиків, спрямованої на зміну свого іміджу в Україні як російської національної партії. Більшовицьке керівництво намагалося ввести до складу уряду якомога більше з тих діячів, хто працював в Україні, або ж етнічних українців з інших регіонів. Особисто Ленін наполіг на тому, щоб в Україну відправити Миколу Скрипника, який, за спогадами дружини, спочатку не бажав туди їхати [7, с.68]. Також з Петрограду були відправлені до України такі знакові фігури як Юрій Коцюбинський та Віталій Примаков. Слід наголосити, що саме народні секретарі першої каденції - Василь Шахрай, Георгій Лап- чинський, Микола Скрипник - стали одними з найперших та найбільш послідовних українських націонал-комуністів. Відзначимо, що усі вони на час жовтневого перевороту були більшовиками.