Невдовзі виявилося, що після певного часу своєї праці в Україні, уявлення названих трьох народних секретарів та їх однодумців про майбутнє України та роль Комуністичної партії на її території, відчутно різняться з планами більшовицького керівництва. Не менш важливою причиною незадоволення Кремля Народним секретаріатом стали економічні погляди керманичів України.

Перші рішення Народного секретаріату в економічно- фінансовій сфері були, безумовно, продиктовані з центру. Вже на наступний після утворення Народного секретаріату день за підписом народного секретаря з питань фінансових Володимира Ауссе- ма виходить постанова такого змісту: "Всі розпорядження Української Центральної Ради та її Генерального Секретаріату, які установлюють для України осібні від всієї Російської Федерації правила в галузі грошової циркуляції - відміняються" [8] (у лютому 1918 р. від цього рішення Народний секретаріат відмовився). У цьому ж номері, провиною і ледь не злочином Генерального секретаріату називалося те, що він "також домогався від Ради Народних Комісарів уплати однієї третини слідуємих грошей за хліб золотом" [8]. На таку, здавалося б логічну між двома рівноправними партнерами вимогу російський Раднарком, звичайно, згодою не відповів. Створити "свою" Україну виявилося дешевше і золота для цього не було потрібно. Адже в наступні місяці дедалі важливішим джерелом для державних видатків ставала грошова емісія.

Лише наприкінці лютого 1918 р. в українському радянському уряді стали усвідомлювати, що для реальної влади варто мати хоч якийсь ступінь контролю над фінансово-економічною сферою, і що рекомендації Раднаркому доволі несприятливо відбиваються на організації господарського життя. Посиленню такого настрою сприяло і підписання спочатку Центральною Радою, а потім і радянською Росією мирного договору з Німеччиною. З початку березня 1918 р. стали поширюватися ідеї створення федерації радянських республік на півдні колишньої Російської імперії. Одним з кроків, спрямованих на встановлення контролю Народного секретаріату над економічними процесами в Україні, були наміри створити власну грошову одиницю. 4 квітня 1918 р. Затонський так пояснив Сталіну економічні потреби планованої федерації: "На черзі, наприклад, питання про створення єдиної на всьому півдні, відділеному нині від Москви, єдиної грошової системи, точніше мова йде про друк грошових знаків, дійсних на території всіх південних республік" [9, арк.2].

Реакція на ці пропозиції керівник ЦВК України отримав негайно. Вона була неприховано негативною і різкою. Сталін заявив у телефонній розмові наступне: "Ніякого військового союзу південних республік і ніякої їх спільної монети не має бути і не буде... Ми всі тут думаємо, що ЦВК повинен, морально зобов'язаний залишити Таганрог і Ростов. Досить гратися в уряд і республіку, здається вистачить, час кинути гру" [виділення автора - Є.Г.] [10, арк.64]. Ці слова стали першим, але не останнім висловлюванням Сталіна про необхідність "кинути гру".

У відповідь на це 6 квітня 1918 р. урядова делегація радянської УНР на чолі зі Скрипником, що на той час перебувала ще у Москві, надіслала ноту протесту уряду РСФРР, у якій, зокрема, наголошувалося: "Ми повинні висловити найбільш рішучий протест проти виступу Наркома Сталіна. Ми заявляємо, що ЦВК України та Народний секретаріат мають джерелами своїх дій не те чи інше ставлення того чи іншого наркома Російської Федерації, а волю трудящих мас України, що відобразилася в постанові ІІ Всеукраїнського З'їзду Рад" [10, арк.57]. Різкість тону цього документу стала можливою внаслідок ухвалення 3 квітня 1918 р. постанови РНК РСФРР про фактичне визнання незалежності радянської УНР та делегації Народного секретаріату як повноважного представника нової держави [11]. Відтак формально нота протесту української делегації мала за основу рішення як українських, так і російських урядових кіл. Однак сам тон заяви дає підстави стверджувати, що керівництво радянської України поступово стало не лише формально, а й по суті притримуватися тієї позиції, що джерелом влади для будь-якого українського уряду є український народ. Це не могло задовольнити більшовицький центр.

Поряд із цим протестом до РНК РСФРР було висунуто ряд вимог, підкреслимо, вимог, а не прохань, фінансового характеру. Подібні звернення української урядової делегації, відстоювання нею економічних прав українського уряду та реальна самостійність в ухваленні рішень змусили більшовицьких керманичів, з одного боку, поставитися до урядової делегації з певною повагою, але з іншого - спонукали до серйозних роздумів: надання Україні скільки-небудь реального суверенітету та висування на найвищі посади етнічних українців становилося небезпечним.

18 квітня 1918 р. Народний секретаріат, що з 25 березня 1918 р. розміщувався у Таганрозі, було реорганізовано в Бюро для керівництва повстанською боротьбою в тилу окупантів. Водночас на партійній нараді українських комуністів, що відбулася 19-20 квітня 1918 р. в Таганрозі, обговорювалося питання про утворення єдиного партійного центру в Україні.

Підкреслимо важливу деталь, яка іноді залишається поза увагою дослідників: учасники наради приймали свої рішення за свіжими слідами тих подій, що відбувалися в Україні, вони, якщо можна так висловитися, ще "відчували" українські маси. І саме ця "близькість" (територіальна і часова) до України стала вагомим чинником впливу на рішення наради. Ця обставина, поряд з визнанням 3 квітня 1918 р. Раднаркомом РСФРР незалежності радянської України ухваленню рішення про створення самостійної Комуністичної партії, яка має свій центральний комітет і свої партійні з'їзди, і яка