Московське керівництво на прикладі взаємовідносин із Народним секретаріатом добре усвідомило небезпеку "гри в самостійність", що могла перерости в усвідомлення економічної самодостатності України. Утворення самостійної, нехай і начебто лише на папері, Комуністичної партії України могло зробити цю тенденцію не- зворотною. Тому більшовицьке керівництво і особисто Ленін зробили все можливе, щоб змінити суть рішень Таганрозької наради. Окремої комуністичної партії України створено не було. Для попередження виникнення подібних самостійницьких тенденцій більшовицькі керманичі намагалися більше не ставити українців на чолі уряду та партійної організації в найближчі роки.

Цілковито логічним з боку Кремля кроком стало визнання незадовільною діяльності Народного секретаріату, і, зокрема, проголошення незалежності. Хід І з'їзду КП(б)У, що відбувся у липні 1918 р., обговорення питання про взаємини Росії та України, критичні оцінки діяльності та остаточний розпуск Народного секретаріату (в ухваленій І з'їздом резолюції наголошувалося, що "існування Народного секретаріату як центру радянської влади... є фікцією шкідливою" [12, с.104]) спонукає до висновку: компартійне керівництво на той час вирішило, що можна не продовжувати гру в право на самовизначення націй. Перш за все - внаслідок небезпеки для цілісності РКП(б).

Підкреслимо: суб'єктивно більшість із більшовицьких можновладців не була близькою ні до української, ні до російської культури. Однак суворі умови боротьби за владу, як і ті обставини, що основним осередком їх впливу стала центральна Росія, російський народ був державотворчим в імперії і вся робота велася російською мовою, зробило незворотнім захист більшовиками саме російських економічних інтересів. Відтак захист представниками Народного секретаріату економічних та політичних інтересів України не міг задовольнити Кремль. Тому під час другого більшовицького наступу на Україну КП(б)У та уряд радянської України очолювали вже діячі, яких на той час українськими комуністами назвати було неможливо. Це були "діячі РКП(б) в Україні".

Для такої зміни підходів були вагомі підстави. Одну з них - суперечність між компартійним центром та українським субцентром влади ми розглянули вище. Інша - популярність рад, діяльність яких асоціювалася переважно із більшовиками внаслідок реалізації проголошеного ними гасла "Вся влада радам!". Разом з поширенням радянської влади здобували підтримку і більшовики, які формально виступали прихильниками найбільш радикальних народних вимог. Оскільки наприкінці 1917 р. однією з народних вимог українців було здобуття національних прав, то більшовики, щоб мати вплив в Україні, намагалися надати якомога більш української форми підконтрольній їм радянській владі.

Наприкінці 1918 р. ситуація була іншою. Існування Української Держави, де здійснювалася пропоміщицька політика, певним чином допомогло більшовикам роз'єднати органічну для українців єдність національного і соціального. Перед несподівано посталим вибором поміж "поміщицькою" Україною та "робітниче-селянською" (і такою, що теж мала національні форми) радянською владою чимала частина суспільства, не орієнтуючись у справжніх намірах більшовиків, вибирала саме радянську владу.

Ці симпатії та антипатії народних мас до української незалежності і намагався наприкінці 1918 - на поч. 1919 р. на повну силу використати Кремль при формування "кадрового портфелю" нового українського уряду. "Гратися" з українськими прізвищами, особливо з огляду на популярність в масах ідеї радянської влади, видавалося недоцільно та до того ж і небезпечно. В Україну спрямували перевірених і лояльних центру керівників. Тим більше, що наприкінці 1918 р. більшовики вже не вважалися в Україні інонаціональною партією.

Не описуючи друге захоплення України більшовиками, зауважимо лише, що створений 28 листопада 1918 р. на території Росії Тимчасовий робітничо-селянський уряд України очолив Георгій Пятаков, чиє ставлення до України ми з'ясували раніше. Невдовзі постійно триваючі суперечки між "лівими" та "правими" в КП(б)У змусили Кремль усвідомити подальшу неможливість перебування Пятакова на цій посаді і погодитися із його відставкою. На прохання українських урядовців до України надіслали Християна Раковського, якого 24 січня 1919 р. було затверджено на посаді голови Тимчасового робітниче-селянського уряду України [13, арк.62]. Пятаков теж залишився в уряді. З 29 січня 1919 р. уряд УСРР став постійним. Його назвали, за аналогією з урядом РСФРР, Радою народних комісарів. Саме Раковському, який не мав ніякого коріння в Україні, судилося бути ключовою фігурою у взаємовідносинах з ЦК РКП(б) протягом подальших трьох з половиною років. Його тодішнє бачення стосунків України з Кремлем було національно-нігілістичним, про що свідчить написаний ним власноруч проект постанови уряду. В цьому документі, зокрема, наголошується: "Временное рабоче- крестьянское правительство Украины создано по постановлению ЦК РКП, является его органом и проводит все распоряжения и приказы ЦК РКП безусловно" [14, с.76]. Вживання самої "української назви" радянської уряду обґрунтовувалося Раковським необхідністю "сохранения в тайне того факта, что Временное правительство есть орган ЦК РКП" [14, с.76]. Таке ставлення до місця та значення уряду "незалежної" УСРР, головою якого він був, збереглося протягом 1919 р.

Ключові посади в РНК УСРР займали компартійні діячі, що мали певний досвід подібної роботи в Росії, але з Україною були мало знайомі. Не вдаючись, за браком місця, до детального аналізу поіменного складу нового уряду радянської України (час від часу особовий склад та обов'язки його членів змінювалися) зазначимо, що серед реально впливових нових урядовців не знайшлося місце жодному з діячів, кого б в той час