Сукупність кадрових рішень більшовицького керівництва поряд із більш відвертим, ніж це було в 1918 році, відображенням свого ставлення до селянства (пріоритет великих радянських господарств плюс продрозкладка) призвели до неочікуваного самими більшовиками ефекту. В масових настроях не відбулося відторгнення радянської влади, зате дедалі популярнішими стають неможливі у самій Росії лозунги "ради без комуністів!". Це було несподіванкою для більшовиків, що вже вважали ідею рад виключно своїм здобутком. Виникла небезпека того, що їх переможуть їхньою ж зброєю.

Боротьба ускладнювалася національним моментом. Кремль усвідомив, що він у своїх намірах перестрахуватися від впливу українського націонал-комунізму на КП(б)У дещо "перестарався" з неукраїнським керівним складом в УСРР. Тому варто бути більш поблажливими до тих сил, які заявили про непідтримку повстанського антибільшовицького руху. Насамперед це стосувалося боротьбистів та УСДРП незалежних-лівих. Представників цих двох партій (УПСР (комуністів-боротьбистів) та УСДРП незалежних-лівих) більшовики погодилися ввести до урядових структур. 12 травня 1919 р. постановою ВУЦВК декілька боротьбистів було включено до складу РНК УСРР: М. Лебединець - нарком юстиції, М. Литвиненко - нарком фінансів, Г. Михайличенко - нарком освіти. Боротьбистам також було віддано посади заступників народних комісарів внутрішніх справ, народного господарства, продовольчих справ. Було також ухвалено рішення про включення до складу ВУЦВК представників УСДРП (незалежних-лівих).

Однак, незважаючи на таке "введення" боротьбистів до складу уряду, реально впливати на його рішення вони не могли. У зв'язку із спробами порозумітися з боротьбистами 25 квітня Ленін писав Ра- ковському: "В уряді треба їх зв'язати найточнішими директивами, поставити під найсуворіший нагляд і в разі їх найменшого виступу від лінії уряду в питаннях продовольчому, кооперативному, фінансовому і в питанні найтіснішого зближення з Росією підготувати вигнання їх з ганьбою" [15, с.291]. Ці спроби більшовицького керівництва заспокоїти розбурхане невиконанням обіцянок про надання землі та введенням продрозкладки селянське море не мали суттєвого успіху, хоча й послабили гостроту боротьби.

Компартійно-радянське керівництво України зразка 1919 р. навіть і в думках своїх боялося припустити існування прихильників української національної державності в своєму середовищі. Ці погляди вилилися в недооцінку керівництвом УСРР та КП(б)У важливості національно-культурних вимог українців, за що Ленін піддав жорсткій критиці керівників УСРР на VIII Всеросійській конференції РКП(б), яка відбулася 2-4 грудня 1919 р. Суперечка вилилася в те, що деякі з керівних діячів, як наприклад Яків Дробніс та Андрій Бубнов, звинуватили Леніна в тому, що він їх закликає до блоку з боротьбистами. "Вождь світового пролетаріату", категорично заперечив таке трактування свого виступу та закликав до створення такого "блоку з селянством" в Україні, який існував наприкінці 1917 та початку 1918 р. [16, с.364].

У цьому та інших ленінських виступах червоною ниткою звучить ідея перехоплення у свої політичних суперників (у даному випадку - боротьбистів) привабливих для народних мас гасел, і водночас - недопущення до реальної влади тих, для кого такі народні гасла були не тактичною, а стратегічною програмою діяльності. Адже в протилежному випадку в Україні могла б створитися "боротьбистська" країна Рад. Це не могло задовольнити Кремль, тому він вимагав термінових змін в тактиці більшовиків України. Однак ще більше він боявся поставити на чолі України таких більшовиків, які б не лише тактично, а й ідейно сприйняли народні гасла та заключили справжній союз з боротьбистами. Тому, розкритикувавши позицію Раковського та Мануїльського в національному питанні, Ленін не лише не відкликав їх з України, а й доручив найважливіші посади в керівництві УСРР в наступному, 1920-у році. І це незважаючи на те, що в 1919 р., на відміну від весни 1918 р., більшовики втратили владу в Україні передусім внаслідок власної діяльності, а не через зовнішні сили. Такі дії Кремля пояснюються просто: радянська, але небіль- шовицька чи проукраїнська Україна Кремлю була зовсім непотрібна, оскільки вона була б економічно невигідною для більшовицького центру. Економіка визначає все, в тому числі і кадрове питання.

Підбиваючи підсумки, підкреслимо: кадрові рішення Кремля в Україні в 1917-1919 рр. відповідали потребам імперської модернізації. У 1918 р. першочерговим завданням більшовиків в Україні було завоювання симпатій населення або хоча б ліквідація іміджу інонаціональної партії. Це пояснюється насамперед усвідомленням того, що будь-яка модернізація, навіть імперська, неможлива без підтримки населенням. Завдання було виконане, його успіху сприяло запрошення німецьких військ в Україну - на їх фоні інтернаціональна більшовицька партія справді була "своєю".

Дещо інші завдання стояли перед більшовиками у часи другої окупації України. В 1919 р. Кремль намагався поширити свою владу за межі колишньої Російської імперії: більшовики на той час ще не уявляли успішний перехід на рейки міського суспільства без "допомоги" західноєвропейських країн. Такі агресивні наміри по захопленню влади мали ззовні привабливий вигляд "світової революції", і їх реалізація передусім передбачала "експорт революції" у західні країни. Але закінчився другий період більшовицького панування в Україні так само, як і перший - більшовики були змушені залишити Україну. Причому основним могильщиком більшовизму в Україні у 1919 р. стали саме українські селяни.

Частковий показ своїх справжніх намірів ледь не коштував більшовикам влади. Однак, на відміну від своїх опонентів, вони змогли раніше усвідомити