Вихід з цього становища В. Еллан-Блакитний і все ліве крило ЦК УПСР бачив лише у владі Рад. "Теперішня влада рад на Україні являється лише тимчасовим сурогатом сеї влади, який треба як найшвидше перейти. Для організації влади треба скликати з'їзд Рад. Революція зараз в безперечній небезпеці і тільки з'їзд рад України може її спасти" [16, с.3].

Більш детально погляди В. Еллан-Блакитного на організацію влади в Україні висвітлені у його статті "Вся влада радам" і революція".

В ній він відзначає, що існують дві точки зору щодо організації влади:

Принцип парламентарний, "всенародний", через Установчі збори і органи самоуправління.

Класовий "революційний", через ради робітничих і селянських депутатів.

Саме з відношення до цього питання й трапився розкол демократичних сил. Праві соціал-революціонери, соціал-демократи вважали що революція повинна відбуватися в економічних рамках сучасного капіталістично-буржуазного ладу. Інша точка зору була притаманна більшовикам, лівим російським есерам, які проголошували необхідність рішучих, глибоких соціальних реформ, провести які міг би тільки клас трудящих. Але така точка зору була доведена до абсурду. Як пише В. Еллан-Блакитний більшовики прийшли до думки диктатури пролетаріату, про позбавлення буржуазії та інших верств політичних свобод. Це відкинуло на другий бік барикад величезні верстви населення, занадто звужуючі базу революції [17, с.1].

Далі він зазначає - погляд нашої партії - як на революцію глибоких соціальних реформ, революцію котра хоч і не буде соціалістичною, але настільки змінить умови соціальних взаємин що значно наблизить нас до соціалізму, буде переходовим ступенем до останнього.

Саме тому В.Еллан-Блакитний намагаючись поєднати національні та соціальні інтереси пропонує такий принцип організації державної влади.

Ради, їхні Центральні органи являються контролюючо- політичною владою, в руках котрої є сила і засоби контролю. Вони ведуть класову політику, організуючі та обороняючи робітництво. їм належить право розпускати органи управління організовані по "всенародному" принципу, в тому разі коли вони будуть суперечити інтересам трудящих.

З іншого боку, існують органі. які організовані не по класовому, а по "всенародному" принципу - парламентське самоврядування, які ведуть свою роботу в межах Конституції, котрою будуть розмежовані ролі і функції влади "всенародної" і "верховної" (класової).

Таким чином, робить висновок В.Еллан-Блакитний, шляхом створення такої перехідної "двопалатної" системи будуть "в самому ході життя згладжені класові противенства і наступить той час, коли весь народ буде трудящимся і органи всенародної власті - перетворяться в класові" [17, с.1].

Але більшовики і не думали віддавати владу у руки народу. Як зазначає С. Кульчицький, режим який встановили більшовики був поєднанням конституційної влади рад і позаконституційної диктатури партійних комітетів [18, с.3].

Більшовики пропонували побудувати не парламентську, а радянську республіку. Таким чином партійний апарат зберігав всю повноту політичної влади, але не брав на себе відповідальності за поточні справи. Радянській апарат позбавлявся політичного впливу, але наділявся повним обсягом владних повноважень. Оскільки більшовицька партія була жорстко підпорядкована центральному керівництву, яке знаходилося у Росії українська номенклатура, "ніколи не була вільною у прийнятті життєво важливих, стратегічних рішень, а у тактиці лишалася вільною лише доти, доки центр не вбачав у її діяльності якоїсь небезпеки для себе" [19, с.29]

У березні 1918 року до Києва вступили німецькі війська і армія УНР. В. Еллан-Блакитний з гіркотою відзначає. "І тепер "перемога" єсть - але переможців немає - лише переможені. І як би сталося навпаки - знов би не було переможця. Єсть лише обезкровлення демократії, лише переможена революція". Трохи далі він підкреслює, що ані УПСР, ані він особисто не підтримують жодну з сторін "Ми ніколи не були великими прихильниками ні авантурницько- безглуздої політики "Народнього Секретаріату", ні хіткої, невиразної політики Центральної Ради, а тим більше її угоди з австро- німцями" [20, с.1].

Але на жаль, УПСР не змогла запропонувати свій вихід з існуючої ситуації, який би задовольнив всі сторони та зміг об'єднати всі українські політичні сили на досягнення спільної мети.

Населення України вже втомилося від постійного хаосу та потребувало "сильної руки". Ці настрої особливо були притаманні землевласникам, багатим селянам.

29 квітня 1918 р. в Україні стався гетьманський переворот. На всеукраїнському хліборобському з'їзді в Києві П. Скоропадський був проголошений гетьманом України. Почався період реакції та підпільної боротьби.

У листопаді розпочалося очолюване Директорією УНР повстання проти гетьманського уряду. В цьому ж місяці розпочався другий наступ радянських військ на Україну.

28 листопада 1918 р. більшовики створили Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г. Пятаковим, який своїм маніфестом заявив про встановлення в Україні радянської влади.

У грудні П. Скоропадський зрікся престолу і втік, а Директорія вступила до Києва. Але вже 5 лютого 1919 р. Київ зайняли радянські війська.

В. Еллан-Блакитний з радістю вітав цю подію, відзначаючи, що важким тернистим шляхом прийшли робітники і трудове селянство України до свята остаточної перемоги Радянської влади. В той же час він попереджає: "Щоб збудувати непереможну силу соціалістичної революції на Україні, об яку розбиваються всі контрреволюційні заміри і плани ворогів працюючого люду - є єдиний засіб: негайно на всій території визволеної України утворити міцні Ради робітників і трудового селянства, віддати долю країни і революції в руки багатьох мільйонів працівників міст і сіл. Влада Рад, як чиста форма диктатури працюючих, мусить бути, по суті, не тільки демократичною