У лютому відбулося засідання Київської організації УПСР на якому О. Шумський виступив з докладом "Сучасний політичний момент та тактика нашої партії". У своєму виступі він зазначив, що "на протязі невеликого часу УПСР двічі піднімала на Україні повстання і обидва рази з величезним успіхом. Перший раз цим скористалась Директорія. Другий раз у владі опинилися комуністи, але не наша партія [22, с.4].

О. Шумський наголошує, що є декілька варіантів подальшої стратегії УПСР: або боротьба з комуністами за владу, або продовження власне "партійного животіння". Боротьба з комуністами - акція цілком контрреволюційна. Існування партії в її сучасному вигляді теж неможливе, бо рація існування партії - прагнення до влади. "Значить для недопущення контрреволюції необхідна з нашого боку найщиріша та найрішучіша піддержка комуністов. Ми повинні злитися з ними, бо в нас немає ідеологічних розбіжностей".

Резолюція Київської організації вимагала від ЦК УПСР аби він негайно звернувся до ЦК КПУ в справі злиття УПСР з комуністами.

Внаслідок ідейних протиріч стосовно подальшої тактики партії УПСР зазнала розколу і у березні 1919 р. з'явилася нова партія - УПСР боротьбистів (комуністів).

Керівники боротьбистської партії все далі відходили в своїй ідеологічній еволюції від ідеалів української революції, за влучним висловом М. Фролова, від М.С. Грушевського до В.І. Леніна [23, с.132].

Можна з впевненістю констатувати, що під час української революції вже склалась ідейно-політична течія, водночас близька і до українського національного руху, так і до партії більшовиків. Мова йде про український націонал-комунізм. Яскравим представником цієї течії був В. Еллан-Блакитний.

Революція в Україні розглядалася націонал-комуністами як складова всесвітньої соціалістичної революції, а боротьба за соціальне визволення поєднувалася з вимогою національного визволення.

Що стосується принципу організації влади, то українські націонал-комуністи, хоча й з певними застереженнями, проте визнали необхідність впровадження інституту рад на базі диктатури пролетаріату

Як зазначає О. Любовець, боротьбизм був першою політично та організаційно оформленою течією українського націонал- комунізму, який виник і розвивався як історична спроба поєднати в політиці та на практиці вимоги української революції 1917-1920 рр. з основними принципами політичної доктрини більшовизму [24, с.152].

Боротьбисти виходячи із засновку про те, що вирішення національного питання можливе лише із встановленням соціалістичного устрою, заперечували гасло незалежності. Вони дотримувались думки, що незалежність держави не може бути конечним гаслом трудового люду в його революційній боротьбі, а лише тактичним засобом для досягнення Всесвітньої Федерації Соціалістичних Республік, членом якої повинна була стати й Україна.

На думку зарубіжного дослідника М. Прокопа, головною причиною, яка призвели до появи цієї ідеологічної течії була слабкість українського національно-демократичного руху. Це пояснювалась довгим перебуванням України під владою Російської імперії та, у зв'язку з цим, відсутністю власної політичної еліти. Як відмічав член Центральної Ради від партії українських соціалістів-федералістів Д. Дорошенко "за самое короткое время украинская политическая мысль проделала путь, в обычних условиях рассчитаный на десятилетия" [25, с.64].

Крім цього дуже негативну роль зіграли владні амбіції, непорозуміння та неспроможність домовитися між українськими політичними силами, низький рівень свідомості народних мас. Український народ віками був відчужений від влади, від прийняття будь-яких політичних рішень. І коли прийшов час будувати власну державність, як форму буття народу, як суб'єкта історичного процесу, багато українців не розуміли самодостатньої цінності держави, як виразника та захисника національних інтересів [26, с.115].

Зіграв свою негативну роль і зовнішній фактор. М. Грушевський підкреслював, що російські есери, з котрими блокувалися на виборах українські есери доводили їм, що "большевизм являється логічним розвитком революційно-соціалістичних домагань і большеви- цькі гасла мусять бути прийняті українськими соціалістами з практичних мотивів, коли вони не хочуть бути зметеними большевизмом" [25, с.27].

На відміну від українських політичних партій більшовики були організованою політичною силою з чіткою програмою. В.І. Ленін як геніальний стратег скористався тактичними помилками українського уряду.

Мала місце і проста недооцінка більшовиків. Газета "Боротьба" у листопаді 1917 року так легковажно коментувала їх прихід до влади "Уряд Ульянова стоїть у міфічного "корміла правленія", уряд в кращому случаї мрійників, Дон Кихотів стоїть у побитого корита" [28, с.3].

Весь цей комплекс факторів наближав українську революцію до катастрофи, далі, в свою чергу до шукання виходу зі становища на платформі націонал-комунізму, а властиво до переходу на радянські позиції.

Як ми бачимо, В. Еллан-Блакитний врешті-решт сприйняв головні ідеологеми більшовизму, але, перейнявши їх основні постулати, він вбачав своїм завданням захист національних інтересів українців шляхом входження її на рівноправних засадах до Всесвітньої Соціалістичної Федерації.

Обираючи серед альтернатив, які висунула революція, він зробив ставку не на парламентську демократію західного типу, а на радянську владу більшовицького зразка.

На жаль, не маючи реальних важелів впливу на державну політику, вихідці з боротьбистської партії не змогли зреалізувати свою модель національно-державного будівництва в Україні, в боротьбі за владу вони програли більшовикам, які застосували щодо них тактику "злиття".

Джерела та література

Прокоп М. Про український націонал-комунізм (з приводу праці Джеймза Е. Мейса) // Сучасність. - 1986. - березень - ч. 3 (299).

Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі - ЦДА-