Концентраційні табори як апарат репресій проти остарбайтерів та чинник в економіці Третього Райху (1941-1945рр.)

Радченко Юрій

Трагічна доля остарбайтерів в роки Другої світової війни викликала інтерес у західноєвропейських, радянських, українських та російських дослідників [див., наприклад: 15; 27-29]. Історики концентрували свою увагу на описанні методів вербування, умов життя остарбайтерів в нацистській Німеччині. Одночасно деякі аспекти перебування східних робітників в Третьому Райху залишалися малодослідженими. Серед них можна назвати репресивну діяльність нацистських каральних структур проти остарбайтерів.

Цим і пояснюється написання даної статті, у якій автор зробив спробу висвітлити деякі моменти ролі концентраційних таборів у репресіях проти східних робітників та ролі їх ролі в економіці Третього Райху у 1941-1945рр.

При написанні даної статті автором були використанні перш за все опубліковані документи, спогади та щоденники [1;2; 3; 5; 8; 10; 13; 14; 16; 17; 19; 20; 26; 30], а також існуючі наробітки істориків [4;6;7;9; 11; 12; 15; 18; 21; 22; 23; 24; 27-29; 31; 32; 33 ], присвячені поставленому питанню.

Політика Третього Райху по відношенню до іноземних робітників проводилася в рамках того світогляду, який був виказаний Генріхом Гіммлером у його промові в Позені 4.10. 1943 року: «Ми повинні також пам'ятати, що ми маємо в Німеччині від 6 до 7 мільйонів іноземців. Можливо їх вже зараз навіть 8 мільйонів. Ми маємо полонених в Німеччині. Вони є безпечними, поки ми жорстоко караємо за саму малу дрібницю»[26].

За порушення правил та трудові або політичні проступки східних робітників відправляли на декілька тижнів у виправно-трудовий табір. За більш значні «злочини» остарбайтера відправляли до концентраційного табору. Найчастіше відправка до концтабору передувало перебування у виправно-трудовому таборі. У окремих випадках могло вживатися і «спеціальне поводження» (Sonderbehandlung), що означало фізичну ліквідацію людини. Сексуальні зв'язки з німкенями заборонялися під загрозою смертної кари через повішення для партнера та концтабором для партнерші (німецького походження) [28, p. 166; 15, c. 52]. Співпраця з рухом Опору для східного робітника могла теж закінчитися відправкою до концентраційного табору. Так, наприклад Олександр Мариниченко працював у Карлсрує, де познайомився з німецьким антифашистом Йоганном Мюллером. Видавши Мариниченку нові документи, Мюллер відправив його до сільської місцевості. Там Мариниченко працював у сільському господарстві та видавав документи радянським військовополоненим, які здійснили втечу. Але один співвітчизник видав Мариниченка. Далі був арешт гестапо і відправка до концтабору Нацвайлер [10, c. 22-27]. Для виправно-трудового, а в свою чергу і до концентраційного табору можна було потрапити за халатність під час роботи, саботаж, порушення трудових обов'язків тощо. Для арешту людини вистачало простого донесення у гестапо [19, c. 36]. Іноземними робітниками у структурі Таємної державної поліції Третього Райху займався відділ IV D [9, c.465; 6, c.269]. Серед заарештованих гестапо іноземних робітників найчастіше переважали остарбайтери. Так, у місті Катовіце гестапо за період з травня 1942 по березень 1943 року заарештувало за порушення праці 2587 остарбайтерів, 1551 польського робітника, 440 німців, 167 французів та 265 представників інших національностей [31, s.337]. Крім того, 27 липня 1944 року в Німеччині вийшов декрет під назвою «Кугель» (куля), який передбачав відправку пійманих під час втечі офіцерів американської чи англійської армій з послідуючою відправкою їх до концтабору Маутхаузен, де їх мали знищити за допомогою пострілу у потилицю. Другий декрет «Кугель» розповсюджувався і на іноземних робітників у випадку повторної спроби втечі з трудового табору [14, c.405; 9, c. 360; 30, р. 506]. За даними У. Херберта, 90% покарань остарбайтерів складали відправки до виправно-трудових чи концентраційних таборів, в той час як подібні санкції по відношенню до німецьких робітників вживалися лише у 10% випадків [28, p. 333].

Виправно-трудові табори з'явилися в Німеччині ще у 1940 році. Для німців та іноземців строк перебування у цих таборах обмежувався 56 днями [28, p. 123]. З 1942 року з підприємств Круппа щомісяця до виправно-трудових таборів направлялося п'ять німецьких та чотири іноземні робітники [28, р. 232]. Про перебування у виправно-трудовому таборі Гроссберг В. А. Дзизін згадував: «Робота каторжна, по дванадцять годин. Підбивали кірками гравій під шпали...Все це дуже важко, восени, під дощем. Знущання та побої страшні. Особливо вислуговувалися «фольксдойчі». Після роботи баланда сіро-зелена. з піском на дні» [8, c. 4].

До концентраційних таборів Третього Райху перші остарбайтери потрапили ще восени 1941 року. Це було пов'язано з тим, що цивільних робітників з Радянського Союзу, яких вже тоді почали потроху завозити до Німеччини, часто плутали з полоненими червоноармійцями, і відправляли транспорти з ними прямісінько до концтаборів. Тут слід зазначити, що восени та взимку 1941 року радянських військовополонених відправляли туди найчастіше для знищення. Щоб надалі запобігти таким «помилкам», начальник поліції безпеки та СД 13 жовтня 1941 року зобов'язав начальників айнзатцкоманд, які комплектували транспорти з військовополонених, підлягаючих знищенню у концентраційних таборах обов'язково виконувати наступні завдання: 1) попереджувати коменданта табору про приблизну дату прибуття даного транспорту та його кількість; 2) дати начальнику такого транспорту письмовий документ, в якому повинна стояти відмітка про те, що мова йде про радянських військовополонених, знищення яких