Так, наприклад, восени 1943 року ешелони з Дніпропетровська та Миколаєва прибули у Бухенвальд [12, c. 233].

Як зазначає чеський дослідник C. Замечник, перші цивільні радянські громадяни з СРСР потрапили в концтабір Дахау восени 1941 року. «Це були здебільшого сільські хлопці, які добровільно відправилися на роботи до Німеччини і потрапили до табору за різні проступки» [33, p. 337]. Масово до концентраційних таборів східні робітники почали потрапляти весною-влітку 1942 року. Наприклад, до Бухенвальду остарбайтери почали прибувати з 1 червня 1942 року [5, c. 86].

Така політика щодо остарбайтерів (та інших іноземних робітників) була багато в чому зумовлена відношенням керівництва націонал- соціалістичної Німеччини до юстиції. Міністр пропаганди та народної просвіти Й. Геббельс у своєму щоденнику 20 грудня 1940 року записав: «Засилля юстиції сприяє загальній деформації мислення. Інстинкт підміняється параграфами. Горе державі, яким маніпулює юстиція» [1, c. 68]. У записі від 20 березня 1942 року він як би продовжив свою думку: „Я запропонував закон, згідно якого будь-які порушення керівних принципів націонал-соціалізму будуть каратися ув'язненням або у серйозних справах смертною карою. Такий закон дасть нам змогу направити сили нашої внутрішньої війни на новій базі особливо для того, щоб простягнути наші руки до тих, хто повністю відвертається від нас....Важливо, що міністр юстиції був зміщений зі своє посади... Я запропонував на цю посаду президента Народного суду Тірака, який є справжнім націонал-соціалістом...Юстиція повинна бути не хазяйкою держави, а обслуговувати державну політику" [25, р.133]. 18 вересня 1942 року райхсфюрер СС Г. Гіммлер та новий міністр юстиції Тірак підписали угоду, яка передбачала, що всі «ув'язнені цигани, росіяни та українці, поляки зі строком ув'язнення більше трьох років та чехи або німці зі строком ув'язнення більше восьми років...мають бути знищення роботою» у концентраційних таборах [27, p. 182]. У своєму листі від 13 жовтня 1942 року до райхсляйтера М. Бормана Тірак зазначав: «.я планую передати райхсфюреру СС справи про кримінальне переслідування поляків, росіян, євреїв та циган» [17, c.536]. Відповідно 5 листопада 1942 року вийшла директива РСХА всім керівникам СС та поліції, в якій зазначалося, що «поляки та представники народів Сходу є чужорідними та расово неповноцінними людьми, що проживають на території німецьких імперських областей» і «для негерманців треба встановити інший порядок судочинства, аніж для німців» [17, c. 537]. Таким чином, Гіммлер «придбав» 12658 нових робітників. До 1 квітня 1943 року 5935 з них померло [33, р.230].

Гіммлер розглядав іноземних робітників у Райху як «найбільший резервуар потенційних в'язнів концентраційних таборів» [27, p. 182]. В руслі цієї політики 17 грудня 1942 року вийшло розпорядження начальника поліції безпеки та СД Мюллера. Воно передбачало «направити не пізніше кінці січня 1943 року у концентраційні табори не менше 35 тис. працеспроможних ув'язнених...». Для цього передбачалося «негайно (не пізніше 1 лютого 1943 р.) у самому швидкому порядку... направити у найближчі концентраційні табори східних чи тих іноземних робітників, які здійснили втечу або порушили домовленості та не належать до союзних, дружніх або нейтральних держав. На тих ув'язнених, які переводяться до концентраційних таборів до 1 лютого 1943 року на основі цього указу, складається тільки список (номер, ім'я та прізвище, рік та місце народження, місце проживання, причина арешту.). Список направляється у Головне управління імперської безпеки та вважається колективною заявкою як у відношенні попереднього ув'язнення, так і для відправки в концтабір. У відношенні східних робітників, тобто тих, які зобов'язані носити знак «Ост», достатньо вказати число арештованих» [16, c.206-207; 30, р. 464-465].

Але вже 23 березня 1943 року Мюллер видав інший наказ, який передбачав продовження виконання його наказу від 17.12. 1942 року лише до 30.04.1943р. В документі зазначалося, що «в концентраційні табори .повинні бути відправлені лише працеспроможні в'язні та молодь, бо у протилежному випадку концентраційні табори будуть перевантажені. Оскільки в концентраційні табори вже направлена молодь, не підпадаюча під дію даних раніше настанов (імперські німці у віці не молодше 18 років, а поляки та східні робітники не молодше 16 років), необхідно поставити питання про їх зворотну поставку з таборів. По домовленістю з певною біржею праці ці ув'язненні підлягають поверненню на свої попередні місця роботи, якщо тільки не буде необхідності направити їх в один з таборів превентивного ув'язнення для молоді. Якщо ув'язнені, про яких йде мова, вже працюють на військових заводах, дійсно зайняті на роботах маючих важливе військове значення, або ж зайняті у східних районах на невідкладних роботах у постачання східного фронту, то їх не слід направляти в табори...» [5, c. 283]. У цих умовах радянські громадяни стали однією з найбільших груп у концентраційних таборах Райху. Наприклад, у Заксенхаузені їх кількість у 1943 році складала 5640, а у 1944 - вже 7384 особи [23, s.24]. Весною 1943 року вихідці з СРСР складали 44% в'язнів Маутхаузену, а в липні 1943 їх було 57% в'язнів у Бухенвальді [27, p. 183]. При цьому у кількісному відношенні переважали саме цивільні робітники.