Тетяна Лихачова

Культурно-просвітницька робота серед біженців-поляків з Царства Польського в роки Першої світової війни

В наш час біженська проблема, її постановка в попередні роки, а також осмислення і різнобічний аналіз здобувають все більшу значимість у суспільстві. Адже сучасні біженці, які є результатом війн, міжнаціональних конфліктів та інших соціально-економічних потрясінь, практично 100 років по тому багато в чому стикаються з тими ж проблемами, що й поляки в роки Першої світової війни. В той час як зараз допомога їм поставлена на міжнародному і, безсумнівно, більш високому рівні.

Актуальність дослідженню надає і той факт, що незважаючи на постійний інтерес дослідників до вивчення різних проблем, що пов'язані з Першою світовою війною, розширенню кола вивчаємих питань, польські біженці все ще залишаються на периферії історичних досліджень. Відзначимо, що роботи російських авторів з даної проблематики, які з'явилися під час Першої світової війни, носять непрофесійний характер, хоча і спираються на багату джерельну базу [11]. В свою чергу, радянські дослідники переважно зупинялися на участі біженців у революційному русі. Лише в останні два десятиліття проблема біженства стає актуальною. Так, в своїх роботах полякам приділили увагу російські історики А. Ю. Бахтуріна [7] і А. М. Курцев [9], а також вітчизняний дослідник І. Т. Лісевич [10].

Незважаючи на те, що в ПНР польські біженці також розглядалися з позиції їхньої участі у встановленні радянської влади й поширенні прокомуністичних настроїв після повернення в Польщу, вже в ці роки робилися спроби різнобічного вивчення даної проблематики. В свою чергу, монографія І. Спустек [15] є найбільш комплексним дослідженням, що розкриває їх становище у Російській імперії. В наш час вивченням цих питань займаються М. Коженєвский [12] і А. Патек [13; 14].

Для дослідження проблеми авторка залучила різноманітні джерела, частина з яких вводяться в науковий обіг уперше. Серед них опубліковані документи, мемуарна література, періодичні видання та архівні матеріали, до яких входять документи з фондів Центрального державного історичного архіву в м. Києві і Державного архіву Харківської області. Саме останні складають джерельну базу статті [1-5].

Отже, відступ російських військ з західних територій імперії, який розпочався під натиском супротивника навесні 1915 р., призвів до евакуації мешканців цих земель як в добровільному, так і примусовому порядку. Сприяючи масовому переселенню польського населення на схід російське командування керувалося уявленням про те, що супротивник, який потрапляє в спустошену місцевість, повинен зазнавати труднощів у продовольстві й розквартируванні військ [9, с. 101].

Серед армії біженців, що рушила вглиб Російської імперії, були також росіяни (термін того часу «росіяни» мав узагальнене значення і ототожнювався з населенням і великоросійським, і малоросійським, і білоруським), литовці, латиші, болгари, чехи та інші, навіть німці. Однак, як свідчать списки біженців, що їх містять архівні справи, поляки, яки становили 24 % всіх біженців [15, с. 188], за своєю чисельністю поступалися тільки першим. Більшість польських дослідників вважає, що в наслідок цих подій у внутрішніх районах Російської імперії опинилося 600-700 тис. поляків.

Турбота про них стала питанням державної важливості, а її практичне рішення поклали на уряд. З серпня 1915 р. діяв «Закон про забезпечення потреб біженців», що визначав її. В той же час, свій внесок у справу допомоги біженцям прагнула внести більша частина громадських організацій, які вже існували, або були тільки-но створені. Та крім забезпечення матеріальних потреб біженців важливе місце займала культурно-просвітницька робота. При цьому язикове спілкування, навчання, підтримка національних і релігійних традицій стало одним з першочергових завдань національних організацій, що піклувалися про біженців. Серед них найбільш визначну роль відігравали Центральний цивільний комітет (ЦЦК), Польське товариство допомоги жертвам війни (ПТДЖВ) та Рада польських з'їздів.

Відзначимо, що велика увага приділялася дитячій освіті. Відкриті навчальні заклади в основному були безкоштовними тимчасовими однокласними початковими училищами для дітей обох статей [5, с. 40-42, 84, 112-113]. У той же час існували просто курси польської мови і літератури, які діяли у святкові дні і по неділях, або, навпаки, навчальні заклади для дітей біженців, які розраховувались на більш тривалу програму навчання. Кількість учнів варіювалась від декількох десятків до декількох сотень.

Викладали тут вчителя, яких евакуювали з Царства Польського. Через те, що викладацьких кадрів не вистачало у вересні 1916 р. було ухвалене рішення щодо прискореної підготовки вчителів для польських шкіл. З цією метою відкривалися вчительські курси двох видів: тримісячні й річні (залежно від отриманої освіти, тобто кількості класів загальноосвітньої школи, що було скінчено). Діяли вони на кошти, які виділялись Комітетом Тетяни Миколаївни, і, частково, на суми з приватних фондів. Так, у м. Києві на перші такі тримісячні курси для підготовки вчителів початкових класів прийняли 36 чоловік [10, с. 41].

В більшості випадків діти навчалися закону Божому, російській і польській мовам, арифметиці, польській історії та географії, а також окремо для дівчат викладалися спів і рукоділля. При більш тривалій програмі навчання до перелічених вище предметів додавалися алгебра, геометрія, іноземні мови (французька, німецька), латинь, історія і географія Росії, малювання та ін. Викладання велося польською мовою. Додамо, що згідно з циркуляром Міністерства народної освіти попечителям навчальних округів від 26. 10. 1915 р. за