з урахуванням їх інтересів, іноді відкрито висловлювали симпатію до європейської практики управління. Російський уряд, намагаючись поширити свій авторитет на Балканах, намагався на прикладі Бессарабії довести перевагу адміністративно- господарських установ Росії над аналогічними установами в Європі. Однак впровадження земських установ в Бессарабії, через те, що вчасно не були вирішені питання наділення землею основної маси селянського населення краю - царан, було відкладено, і тільки у листопаді 1868 р. вийшов відповідний наказ про організацію губернських та повітових земських установ у Бессарабії.
В період підготовки реформи у Положенні про земства декларувалося, що участь в місцевих інститутах самоврядування мали право брати представники всього населення, без урахування станового принципу. Реалії життя продемонстрували зворотне: у складі практично всіх земських органів переважали представники дворянської верстви. Бессарабія не відрізнялася у цьому від інших губерній імперії: з моменту перших виборів і майже до кінця їх існування дворянство зберегло домінуючі позиції, що було характерною рисою всіх земських інститутів Російської імперії.
Підтвердженням факту, що в Бессарабії дворяни забезпечили собі більшість у земствах, свідчать результати перших обласних і повітових виборів до земств, які відбулися восени 1869 р.: серед радників повітових земських установ дворяни складали 44,7% від загальної кількості обраних. До складу Бессарабського губернського земства (вибори відбулися наприкінці 1869 р.) увійшли 53 радники, серед яких 73,4% складали представники дворянства, 15,1 % - міщани, 5,6 % - селяни та 1,9% - представники духівництва. Названі 53 радники Бессарабського губернського земства були делегатами від 7 повітів краю. Найбільшою кількістю делегатів були представлені повіти: Хотинський - 11, Кишинівський - 9 та Аккерманський - 7 [10, арк. 12 - 22]. Наступні повітові виборчі збори 1873 р. знову вивели дворян краю на головуючі позиції - їм належало 78,5 % місць радників. Така ситуація залишалася
майже незмінною до кінця ХІХ ст. У 1897-1899 рр. від 70 до 76 % складу повітових земських зборів становили дворяни. У повітах ситуація виглядала наступним чином: у Хотинському повіті дворяни складали 70 % від загальної кількості радників, у Аккерманському і Кишинівському повітах - 72 %, Оргеєвському - 73 %, Сорокському - 74 %, а у Бендерському - 76 % [19, с. 68]. У Бессарабських губернських земських зборах кінця XIX ст. представники місцевого дворянства складали: у 1873-1875 рр. - 78,2 %; у 1885-1887 рр. - 81,6 %, у 18881890 рр. - 90,6 %, у 1891-1893 рр. - 91,6 %, у 1897-1899 рр. - 92,1 % [7]. Таким чином, у складі Бессарабського губернського і повітових земств кінця ХІХ ст. ми спостерігаємо зміцнення з року в рік позиції дворянства, що свідчить про поступове перетворення земських органів у дворянські корпоративні інститути місцевої влади.
Початок ХХ ст. не приніс істотних змін у становому складі земських установ Бессарабської губернії. Склад радників земств Бессарабії у 1900 р. виглядав наступним чином [10, арк. 88-89]:
Дворяни краю продовжували зосереджувати у своїх руках більшість місць в органах місцевого самоврядування. На цей час Бессарабія кваліфікувалася як область великих дворянських землевласників, яким у 1905 р. належало близько 800.000 десятини землі, що складало більше 25% загальної площі губернії, а у 5 з 7 повітів дворянам належало більше половини приватних земель [18, с. 239].
З перших днів виникнення Бессарабську губернську земську управу (головний виконавчий орган місцевого земства) очолювали дворяни: Костянтин Ігнатович Пісаржевський (13.11.1869-18.12.1872), Павло Вікторович Діческул (18.02.1873-16.12.1875), Олександр Матвійович Котруца (16.12.1875-30.01.1888), Іван Васильович Крісті (02.02.1888-27.01.1900), Георгій Миколайович Крупенський (27.01.1900 - 14.06.1901), Дмитро Миколайович Семіградов (16.12.1906-12.12.1909), Олександр Федорович Олейников (27.01.1910-12.03.1913), Костянтин Олександрович Мімі (12.03.1913-06.03.1917).
Протягом другої половини ХІХ - початку ХХ ст. у земських установах Бессарабії з'являються своєрідні «постійні члени» - представники декількох дворянських родів краю. Це брати Семиградови, Крупенські, Сінадіно, Котруце, Дунка та інші.
Члени родини Семиградових, починаючи з кінця 60-х років ХІХ ст., були постійними учасниками губернських земських зборів. Розпочав цю діяльність Федір Іванович Семиградов, якого у 1869 р. було обрано делегатом від Сорокського повіту до губернського земства [11, арк. 19]. У позачерговій сесії 1879 р. взяли участь вже двоє братів - Федір Іванович та Микола Іванович Семиградови, а на зборах 1880 - 1883 рр. присутні вже чотири брати з цієї родини - Федір, Микола, Іван та Єгор [12, арк. 30]. На початку ХХ ст. вплив родини Семиградових дещо зменшився, що позначилося й на кількості її представників у земських органах управління - лише Дмитро Миколайович брав участь у роботі виборних органів. Політична кар'єра Д. М. Семиградова розпочалася у 1897 р., коли його вперше було обрано радником Кишинівського земства. В той час Дмитру Миколайовичу виповнилося 28 років. У 1899 р. він стає головою Кишинівського повітового земства, а у період 1906 - 1909 рр. виконує обов'язки голови ради Бессарабського губернського земства [14, арк. 119].
Серед імен, якими пишалося бессарабське земство, було ім'я дворянина Івана Васильовича Крісті. До земської діяльності він приступив у 1869 році в якості делегата від Оргеєвського земства, разом з братами Котруце, Миколою Донічем. У 1872 - 1875 рр. І. В. Крісті було обрано на посаду голови Бессарабського губернського земства. Ще тричі (у 1886, 1888 і 1891 рр.)