Відзначимо, що серед біженців із західних регіонів країни були й галичани. Незважаючи на широку компанію з проголошення Східної Галичини російською територією, всі прибулі звідти формально були громадянами Австро-Угорщини - іноземної держави, з якою Російська імперія знаходилась у стані війни. З цієї причини галицькі біженці опинилися в скрутному становищі щодо свого юридичного статусу. Але як греко-католики вони, на відміну від католиків, одержували допомогу від місцевого духівництва. Вже в серпні 1915 р. архієпископ

Харківський і Охтирський Антоній на засіданні Харківського губернського комітету з надання допомоги біженцям виказував стурбованість щодо подальшої долі галичан та виявляв готовність виділити для них у монастирських готелях приміщення більше ніж на 1 тис. чол. [12, 1915. 09.08.]. Газета «Южный край» надрукувала відозви архієпископа Антонія до населення з проханням сприяти допомозі галичанам [13, 1915. 12.07., 08.08.]. Для устрою «інтелігентних біженців із Галіції» він віддав свій дачний будинок [12, 1915. 19.08.]. Частина священиків також поступалася галичанам половиною приміщень, які вони займали.

Допомога галичанам надійшла й з Новоросійська: правління товариства виноробів звернулося до Харківського міського голови з пропозицією працевлаштування біженців в околицях Новоросійська в якості доглядачів за виноградниками. Робітники забезпечувались житлом [13, 1915. 11.07.]. В той же час Рада міністрів в законодавчому порядку дозволила галичанам, що бажали переселитися до Сибіру, отримати російське підданство без попереднього п'ятирічного проживання в країні, як це передбачав закон [13, 1915. 03.08.].

Період з 1916 р. характеризується відносно стабільним проживанням біженців у тилових районах розселення. Допомога їм набула планового характеру, а російське суспільство, в свою чергу, звикло до того, що поряд проживають і працюють вихідці із західних губерній. Вони перестали бути новиною. Саме тому кореспонденти виявляли інтерес лише до окремих питань. Відзначимо, що для державної скарбниці біженці з часом ставали все відчутнішим тягарем. Ось чому на сторінках періодичних видань однією з головних тем було працевлаштування вихідців із західних губерній з метою самозабезпечення.

Звернімо увагу на те, що взимку 1916 р. міністр землеробства О. М. Наумов порушив питання щодо застосування біженської праці на сільськогосподарських роботах [6, с. 135]. Не викликає сумніву те, що пропозиція виявилась актуальною. Адже мобілізація значної частини працездатного населення Російської імперії призвела до гострої нестачі робочих рук у сільському господарстві - до початку війни царська армія нараховувала 1 млн. 423 тис. військовослужбовців, а за роки воєнних дій було мобілізовано ще 14 млн. 375 тис. чол. Інакше кажучи, в армію призвали біля половини всіх працездатних чоловіків - з кожних 100 господарств взяли 60 чол., завдяки чому приблизна половина з них залишилася без годувальників [7, с. 4].

Тому і на сторінках харківської періодики неодноразово спливало питання щодо використання біженців на сільськогосподарських роботах. Зокрема, в газеті «Южный край» в заяві відділу з улаштування біженців Всеросійської міської спілки повідомлялось, де саме бажаючі працювати можуть зареєструватися для від'їзду з міста (витрати на дорогу брав на себе відділ). Зазначалося також, що згідно з наказом МВС всі біженці, які будуть зайняті на сільськогосподарських роботах, одержуватимуть і надалі продовольчу й квартирну допомогу для себе і своєї родини, а ті, що ухиляться від неї, зніматимуться з пайків [13, 1916. 18.03.]. Додамо, що в розробці плану відправки біженців до повітів на сільськогосподарські роботи приймали участь й національні організації, що мало велике значення у зв'язку з тим, що поляки, латиші, литовці здебільшого опікувались цими комітетами [13, 1916. 14.05.].

Торкаючись питання біженського пайка, відзначимо, що існувало дві точки зору з цього приводу, які і відобразились в пресі. Перша зводилася до того, що біженці повинні його одержувати незалежно від того працюють вони чи ні, адже за безвихідність їхнього становища відповідальна держава. Прихильники іншої точки зору вважали, що «зайвою дбайливістю щодо працездатних біженців їх тільки розбещують; вони забезпечені як у містах, так і в селах чудовими харчами, грошовим пайком і теплим приміщенням, тому біженці поринають у справжню вакханалію і неробство, а також рішуче відмовляються влаштовуватись на робочі місця» [13, 1916. 13.02., 14.02., 26.02.].

Протягом усього періоду, що розглядається, в «Известиях Харьковской городской думы» друкувались звіти розмірів кошторисів, які призначалися для надання допомоги біженцям. Це дозволяє простежити тенденцію до зменшення витрат на потреби постраждалих [10, с. 11-13; 5, с. 14-15; 9, с. 47-48; 8, с. 20, 25]. Юридичний бік проблеми спостерігаємо за публікаціями «Южного края», кореспонденти якого зазначали, що згідно з законом з другої чверті 1916 р. норма добового пайка встановлювалась 20 коп. в день на людину. Але в повному розмірі він видавався лише на чотирьох членів родини, а кожному наступному - у половинному розмірі [13, 1916. 15.05.]. Один із серпневих номерів газети повідомляє щодо розпорядження Особливої наради з улаштування біженців. На його підставі місцева влада потрібна була зменшити кількість продовольчих пайків на 10 % в сільській місцевості та на 15 % - в міських поселеннях. Скорочувались витрати й на всі інші види допомоги (медичну, юридичну, забезпечення одягом та взуттям, освіту та ін.) [13, 1916. 12.08.].

Згідно з