вересневою постановою МВС в третій чверті 1916 р. кількість біженців, що отримують пайок, не повинна була перевищувати 50 % від загального числа; з жовтня без державних виплат залишалися й ті, хто працюваву сільському господарстві [13, 1916. 03.09.]. Додамо, що з вересня 1916 р. зменшувалось асигнування національних організацій допомоги біженцям [13, 1916. 25.09.]. Повідомлялося також і про затримку й нестачу коштів на утримання вихідців із західних губерній [13, 1915. 22.11.; 1916. 10.03., 21.04.]. Безперечно, погіршення фінансування стало наслідком загальних кризових явищ в російській економіці, що їх спричиняла виснажливість війни.
Не оминули своєю увагою кореспонденти періодичних видань й дітей біженців. Інформація щодо відкриття нових притулків або початкових училищ періодично з'являється на шпальтах «Южного края» [13, 1916. 28.02., 03.06.]. Зазначимо також, в що в 1916 р. при обласному відділенні Всеросійської спілки міст заснували розподільчий пункт для сиріт та дітей, що загубили батьків. Після перебування в ньому на карантині, дітей розподіляли по притулках [13, 1916. 17.03.].
В 1917 р. біженська тематика поступово зникає з газетних шпальт. Інші проблеми хвилювали громадян колишньої Російської імперії в умовах нової політичної реальності. В цьому ж році державна опіка біженців поступово сходить нанівець. Продовольчі та квартирні пайки видавалися лише найбільш нужденним (наприклад,сім'я без годувальника-чоловіка). У той же час, внаслідок зростаючої дорожнечі та спекуляції їх реальне значення швидко падало. Влітку 1918 р. згідно з постановою біженського департаменту при МВС пайки припинили надаватись взагалі [13, 1918. 03.08.].
Якщо в 1916 р. реевакуація унеможливлювалась [13, 1916. 16.02., 17.03.], то тепер ці питання виходять на перший план. Здійснити реевакуацію намагалась Центральна рада. Навесні 1918 р. було прийнято рішення з прифронтових губерній розпочати відправку біженців на батьківщину з травня, з Харкова - не раніше кінця літа. Для здійснення запланованого визнали за необхідне асигнувати 1 млн. крб., наглядачем за відправкою біженців призначалася уповноважена від Центральної ради особа - контролер [13, 1918. 16.02., 17.03.]. Але вже на той час Центральна рада не мала реальної влади в країні і про реалізацію тих чи інших рішень не могло бути і мови.
З квітня 1918 р. на чолі держави став гетьман П. Скоропадський, якому вдалося організувати часткове повернення біженців додому [13, 1918. 28.05., 28.06., 14.08.]. За розпорядженням біженського департаменту в другій половині року проводилась реевакуація тих, хто мешкав в прифронтових районах (Луцьк, Кам'янець-Подільський, Могильов тощо). Для відправки біженців об'єднували в групи приблизно по 25 осіб [13, 1918. 22.08.]. Але у зв'язку з ліквідацією організацій, що надавали їм допомогу за часів царату та після Лютневої революції, виникали численні ускладнення в дорозі (харчування, медична допомога). Кошти не виділялись, пункти для надання допомоги біженцям не відкривались [13, 1918. 30.06., 02.08.].
Однак незважаючи на спроби здійснити реевакуацію біженців, в умовах політичної та військової нестабільності вони здебільшого зводились нанівець. В ситуації, що склалась, владу більш хвилювали інші питання внутрішньої та зовнішньої політики. Додамо, що часта зміна політичних режимів призвела до повного хаосу та безладдя в і до того небездоганній організації допомоги біженцям.
Таким чином, питання стосовно появи на території Російської імперії біженців із західних губерній, одержали широкий резонанс у суспільстві. Саме тому такого роду тематика рясно представлена в пресі. Безсумнівно, статті містять важливий фактичний матеріал, який стосується відомостей про чисельність і національний склад прибулих; інформації щодо харчової та медичної допомоги, а також щодо роботи, яка проводилась з розселення вихідців із західних губерній і самих умовах проживання; повідомлення про діяльність державних та громадських організацій, що надавали допомогу біженцям, її масштабах і якості; фінансування; допомоги дітям тощо.
Проаналізувавши матеріали періодичних видань, можна зробити висновок про те, що найбільша увага на шпальтах харківської періодики приділялась біженцям в 1915 р. В наступному році кореспонденти проявляли інтерес лише до окремих питань, пов'язаних, зокрема, із використанням біженців у сільському господарстві, пошуком коштів на задоволення їхніх потреб. В 1917-1918 рр. на сторінках часописів головним чином обговорювались питання організації реевакуації вихідців із західних губерній. Взагалі ж, з осені 1916 р. почалося згортання політики державної опіки біженців, а з 1917 р. вона поступово сходить нанівець. На кінець зазначимо, що, проаналізувавши періодичні видання, можна зробити висновок про те, що їх співробітники із співчуттям ставились до біженців, що в свою чергу відповідало суспільній думці того часу. Адже, з одного боку, вихідці із західних губерній були співвітчизниками (поляки, латиші, литовці), з іншого ж, в російському суспільстві поширювались слов'янофільські настрої.
Література
1. Доклад Училищной Комиссии об организации занятий с детьми лиц, переселившихся в Харьков в связи с военными событиями // Известия Харьковской городской думы. - 1915. - № 9-10.
2. Доклад Училищной Комиссии по вопросу об организации летних занятий с учащимися в классах для беженцев и о возобновлении учебных занятий с ними в 1916-17 учебном году // Известия Харьковской городской думы. - 1916. - № 3-4.
3. Крючков И. В. Польша и поляки на страницах газеты «Северокавказский край» в августе-декабре 1914 г. // Российско-польский исторический альманах.- Ставрополь-Волгоград, 2006. - Вып. 1.
4. Курцев А. Н. Количество беженцев в российских регионах на 1916-1917 гг. // Юг России в прошлом и