«Сокровенне сказання» більш конкретно говорить про новий план дій корпусу Субедея і Джебе: «А Субедей-богатура він (Чингізхан) відправив в похід на північ, наказуючи дійти до одинадцяти країн і народів - Канлін, Кібчаут, Бачжігід, Оросут, Мачжарат, Асут, Сасут, Серкесут, Кешимир, Болар, Рарал (Лалат), перейти через ріки Іділ і Яях, а також дійти до міста Ківамен-кермен» [11, § 262]. Коментуючи цей фрагмент, Р. В. Бабенко зазначає, що Кібчаут, очевидно, це кипчаки - половці, Оросут (Уруси) - Русь, Асут - Аси - осетини, Сасут - можливо, саксіни, Серкесут - черкеси, Болар - булгари, інші вказані народи, можливо, назви половецьких орд. Уточнюють цілі нападу монголів гідроніми - Іділ - Ітиль - Волга і Яях - Яік - Урал. Цікавою є також згадка про місто Ківамен-кермен, скоріше за все це Київ [1, с. 64 - 65].

Отже, ми бачимо, що на зміну плану карально-розвідувального набігу на половців, приходить широка програма завоювань, що передбачала захоплення Дешт-і-Кіпчак, Булгарії та Русі (разом з Києвом). «Сокровенне сказання» прямо говорить про такі плани Чингізхана. І не довіряти даному повідомленню автор не бачить підстав. Адже «Сокровенне сказання» було написане в 1240 році, коли були живі ще деякі учасники тих подій [16, с. 12].

Постає питання про те, яким був сенс удару по половцях через Кавказ з військової точки зору. Л. М. Гумільов пояснює удар по половцях з-за Кавказу тим, що монголам було вкрай важко атакувати кипчаків зі сходу. Адже степовики-половці були такими ж мобільними і маневреними, як і самі монголи. Тому, мовляв, бачачи безперспективність кавалерійських сутичок із половцями, монголи послали експедиційний корпус в тил ворогу [5, с. 144].

На думку автора, це пояснення є малопереконливим. Щоб вийти в тил половцям, монголам довелося стратегічно «в лоб» атакувати Грузію, пройти через гірські хребти Кавказу та зіткнутися з аланами. І в результаті, як показали подальші події, вони не досягали навіть ефекту раптовості: при виході на рівнини Північного Кавказу монголів зустріло сильне алано-половецьке військо. До того ж, переваливши через Кавказ, монголи піддавалися величезній загрозі. Їм треба було пройти крізь половецькі землі, і при цьому, в разі невдачі, шлях був відрізаний - на півдні були Кавказькі гори, і монгольське військо опинялося б у мишоловці.

Непереконливо виглядають і твердження Л. М. Гумільова про «фронт монголів» та «безперспективність кавалерійських сутичок з половцями» [5, с. 144]. В ті часи поняття суцільного фронту не існувало. Знадобилося близько 700 років, щоб прогрес у озброєнні та зростаючі людські ресурси дозволили створювати суцільні лінії оборони на тисячі кілометрів. Справді, половці не поступалися монголам у маневреності, але в монголів була безперечна перевага в ударній силі та організації. В такій ситуації, логічнішим було не ломитися через Грузію і Кавказ, а вдарити по половцях зі сходу, як це пізніше, під час Великого Західного походу монголи і зробили.

Щоправда, удар по половцях через Кавказ міг бути ефективним за однієї умови. Якщо дії Субедея і Джебе були б підкріплені ударом іншого монгольського загону по половцях зі сходу, монгольський план стає зрозумілим. Надзвичайно небезпечний, він, у разі успіху, приносив величезні вигоди. І джерела переконливо свідчать, що такий план монголами був розроблений. Рашид ад-Дін пише: «... Джучі відхилився від виконання наказу Чингізхана, що раніше вийшов, відправитися йому з військом і захопити всі північні області, як то: Ибир-Сибир, Булар, Дашт-і-Кипчак, Башгирд, Урус і Черкес до Дербенда Хазарского, який монголи називають Тимур-кахалка...» [10, с. 71-72]. В іншому фрагменті, Рашид ад-Дін пише: «Чингізхан наказав, щоб Джучі вирушив в похід і підкорив північні країни, як ось: Келар, Башгирд, Урус, Черкес, Дешт-і-Кіпчак й інші області тих країв. Коли ж він відхилився від участі в цій справі і відправився до своїх помешкань, то Чингізхан, розсердившись, сказав: "Я його страчу, не буде йому милості"» [10, с. 7879]. Про зв'язок Джучі з рейдом Субедея і Джебе пишуть, хоча й дуже плутано, і європейські джерела [6, с. 41-43].

З огляду на це, логічним видається припущення Р. В. Бабенко про те, що за попереднім планом Джучі повинен був захопити прикаспійські землі і з'єднатися з військами Джебе і Субедея [1, с. 62]. В такому разі, Субедей і Джебе, розгромивши супротивників на рівнинах Північного Кавказу, мали йти на Схід, на з'єднання з Джучі і для оточення тих половецьких племен, що опиняться в їх з Джучі лещатах. А після об'єднання з Джучі, корпус Субедея і Джебе мав піти на Захід, для завоювання Волзької Булгарії, Русі, в тому числі і Києва. Дуже важливо відзначити, що в цитованих вище фрагментах «Збірки літописів» Рашид ад-Діна чітко говориться вже не просто про набіг на половців, а про підкорення Дешт-і-Кипчак, Булгарії та Русі.

Спробуємо визначити час, коли монгольські плани щодо Дешт-і- Кіпчак піддались зміні. В «Сокровенному Сказанні» говориться, що Чингізхан відправив Субедея на північ [11, § 262]. Отже, на момент віддачі нового наказу корпус Субедея і Джебе вже подолав шлях