Югославія Економічний та політичний розвиток 1950-70 рр.

План

1. Югославсько-радянський конфлікт 1948 р.

2. Суспільна криза початку 50-х років і перехід до самоврядного соціалізму

3. Метаморфози самоврядного соціалізму

4. Період "контрреформ"

5. Література

Югославсько-радянський конфлікт 1948 р.

У лютому 1948 р. Й. Броз Тіто був запрошений до Москви на нараду з проблем Ватіканської федерації та інших питань. Проте він відправив тули делегацію у складі Е. Карделя, М. Джиласа й А. Бакари-ча. Сталін сприйняв це як вияв непокори. 18—19 березня 1948 р. з Югославії були відкликані радянські військові й цивільні спеціалісти, а в Москві перервані переговори з югославською торговою делегацією. У березні—травні 1948 р. відбувся обмін листами між радянським і югославським керівництвом. У своїх листах, адресованих Тіто, Сталін і Молотов звинувачували югославських лідерів у погіршенні стосунків між обома країнами. Тіто відкидав висунуті проти нього звинувачення й намагався виправдатися. Його позицію підтримав пленум ЦК КПЮ.

Бажаючи продемонструвати свою вірність марксизму-ленінізму й беззастережне прийняття радянського досвіду соціалістичного будівництва, лідери Югославії 28 квітня 1948 р. ініціювали черговий закон про націоналізацію, який не мав прецеденту в східноєвропейських країнах. Він розширив державний сектор за рахунок малих і середніх підприємств, що не потрапили під націоналізацію 1946 р. Йшлося, практично, про одержавлення всієї промисловості.

Проте Сталін, маючи намір дати урок керівництву інших країн народної демократії, переніс обговорення югославського питання в Інформбюро. На Бухарестській нараді країн-учасниць (червень 1948 р.) було прийнято резолюцію, в якій містилися звинувачення керівників КПЮ у закулісній критиці ВКП(б) і СРСР, невизнанні марксистської теорії тощо. Таким чином, конфлікт переріс у відкриту пол іти ко-ідеологічну війну. Улітку 1948 р. в СРСР і країнах народної демократії була розгорнута широка антиюгославська кампанія.

V з'їзд КПЮ (липень 1948 р.) відхилив резолюцію Інформбюро й водночас заявив про своє прагнення ліквідувати розходження з ЦК ВКП(б) та з Інформбюро. Більша частина членів КПЮ і безпартійних громадян підтримали своє керівництво. Кампанія проти "інформбюровщини", що розгорнулася у країні, поляризувала югославське суспільство, створила атмосферу нагнітання напруженості й підозрілості. Увійшли в практику адміністративні методи керівництва економікою, посилилися репресії проти політичних супротивників. У січні 1949 р. проголошено курс на масову колективізацію сільського господарства. Чисельність СТК зросла з 1318 у 1948 р. до 6668 у 1950 р.

Погіршення відносин з Радянським Союзом і країнами народної демократії змусило югославське керівництво шукати підтримки капіталістичних держав. У липні 1948 р. США і Югославія уклали угоду про звільнення "заморожених" у США югославських активів та майна на суму 47 млн. доларів. Водночас були врегульовані претензії з приводу націоналізації Югославією американської власності (США отримали компенсацію у розмірі 17 млн. доларів), а також проведені взаємні розрахунки за ленд лізом.

У 1949 р. взаємні звинувачення між керівництвом Югославії і країн радянського блоку посилились. Наприкінці вересня радянський уряд денонсував радянсько-югославський союзний договір. Прикладові СРСР наслідували всі країни народної демократії. Югославія опинилася в економічній блокаді, що підштовхнуло її до розширення торговельно-економічних зв'язків із західними країнами.

Чергові звинувачення на адресу КПЮ містилися в резолюції наради Інформбюро, що відбулася в Будапешті у листопаді 1949 р. У документі, зокрема, стверджувалося, що югославське керівництво встановило у країні антикомуністичну поліцейську диктатуру фашистського типу і є наймитом імперіалістичної реакції. Це призвело до остаточного розриву відносин Югославії з СРСР і країнами народної демократії, хоча формально дипломатичні зв'язки між ними усе ж не були розірвані. Після появи будапештської резолюції керівництво КПЮ відійшло від своєї "оборонної" позиції й розгорнуло широку кампанію проти Радянського Союзу та його сателітів. Воно звинувачувало сталінське керівництво в переродженні соціалізму в державно-капіталістичну систему, в догматичній ревізії марксизму-ленінізму, бюрократизації партії і країни.

Югославсько-радянський конфлікт, який досяг у 1949— 1953 pp. свого апогею, помітно вплинув на Югославію. Змінилося геополітичне становище ФНРЮ: з активного члена табору народної демократії Югославія перетворилася на країну, йому об'єктивно протилежну. Конфлікт став потужним імпульсом для зростання жорстокості комуністичних режимів, становлення адміністративно-командної системи, форсування соціалістичних перетворень як у Югославії, так і в інших країнах соціалістичного табору. У самій Югославії різко зросла внутрішньополітична напруженість. Для виживання необхідно було внести зміни в зовнішню і внутрішню політику країни

Суспільна криза початку 50-х років і перехід до самоврядного соціалізму

На зламі 40—50-х років у ФНРЮ тривало будівництво соціалізму за радянським зразком. Широко використовуючи методи примусу, комуністи "залучали" селян до кооперативів, які багато в чому нагадували радянські колгоспи. У 1950 р. у країні діяло 6,7 тис. СТК, які обробляли 2,6 млн га землі (20 %). Існувала система обов'язкових поставок зерна та інших продуктів. У 1950 p., через велику посуху й пасивний опір селян примусовій колективізації, у країні було зібрано вкрай низький урожай. Водночас "друга націоналізація" 1948 р. й над централізація в управлінні промисловістю призвели до зниження темпів промислового розвитку. У 1949 р. національний дохід зріс на 9 % (на 3 % менше, аніж у попередньому році). Ця тенденція збереглася і в наступні роки. Розрив торговельно-економічних зв'язків з країнами соціалістичного табору призвів до скорочення обсягів зовнішньої торгівлі країни (35 % від рівня 1948 p.), а рівноправного партнерства з країнами Заходу не виходило. Експорт значно відставав від імпорту: у 1951 р. торговельний дефіцит становив 61 млрд. динарів. Потреба в зарубіжних кредитах змусила югославський уряд піти на компенсацію західноєвропейським країнам вартості націоналізованої власності (всього було виплачено понад 93 млн. дол.). Лише після цього Захід надав Югославії очікувані кредити. Почалося швидке зростання зовнішньої заборгованості.

У 1950 р. Югославія перебувала на одному з останніх місць у Європі за рівнем економічного розвитку й доходу на душу населення. Проте будь-які вияви невдоволення жорстоко придушувалися. Пошуки "радянських шпигунів" супроводжувались переслідуванням будь-якого інакомислення. Правляча КПЮ знищувала своїх політичних супротивників. Придушувався національний рух. У міжнаціональних стосунках домінуючу роль відігравали органи федерації, а республіки були практично позбавлені самостійності.

Погіршення економічної і політичної ситуації у країні вимагало негайних заходів, нових рішень. На початок 1950 р. керівництво КПЮ усвідомило зрештою необхідність ліберальних реформ у господарському й державному управлінні. Залишаючись на базі радянських доктрин, партійні ідеологи стали на шлях децентралізації й деетатизації, тобто значного обмеження втручання держави в діяльність підприємств і трудових колективів. На початку 1950 р. було ліквідовано більшість федеральних галузевих міністерств, а їхні функції керівництва господарством передавалися республікам і галузевим об'єднанням підприємств — господарським палатам, метою яких була координація виробництва. Відповідно до нового закону, підприємства, залишаючись у державній власності, передавалися трудовим колективам для управління виробництвом. Тим самим вони здобували певну самостійність у плані господарювання. На всіх державних підприємствах створювалися робітничі ради.

Важливі зміни відбулися у сільському господарстві: закрито МТС, скасовано обов'язкові поставки сільгосппродукції, а в 1953 р. селяни дістали можливість залишати кооперативи Й створювати приватні господарства. При цьому максимум землеволодіння встановлювався в 10—15 га, дозволялися продаж і оренда землі, використання найманої праці. Чимало колишніх виробничих кооперативів перетворилися на постачально-збутові.

Отже, реформи початку 50-х років були першими кроками в напрямі до ринково-орієнтованої економіки. Вони сприяли певному підвищенню ефективності виробництва, зростанню продуктивності суспільної праці. Проте курс на активніше використання елементів товарно-грошових відносин здійснювався нерішуче й непослідовно. Зберігався партійно-державний контроль над підприємствами, хоча механізм державного впливу значно змінився, оскільки істотного значення набули засоби кредитно-фінансової політики. Однак докорінних змін у формах власності не відбулося і така реформа не могла створити умови для заінтересованості виробників у наслідках своєї праці.

Розпочалася децентралізація в системі органів влади. Були дещо розширені права республік, впроваджувалося обмежене місцеве самоврядування, змінювалися форми і методи діяльності КПЮ та громадських організацій. Ця політика була закріплена рішеннями VI з'їзду КПЮ (листопад 1952 p.), який сформулював положення про нову роль компартії в будівництві соціалістичного суспільства, заснованого на принципах самоврядування. Суть цих принципів зводилася до відмови партії від безпосереднього втручання у державну діяльність, перетворення її на "ідейно-політичну силу всередині самоврядних організмів і громадсько-політичних організацій". Відповідно до нового статуту вся партійна діяльність мала стати відкритою, розширювалися права республіканських і місцевих партійних організацій. Символізувати нові зміни у характері КПЮ мало її перейменування у Спілку комуністів Югославії (СКЮ).

У січні 1953 р. Народна Скупщина затвердила нову конституцію, яка узаконила двопалатний парламент, посаду президента республіки, внесла зміни у структуру й компетенцію центральних та місцевих органів влади. Також було прийнято новий, більш демократичний виборчий закон, розширено свободу віросповідання, особисті права і свободи громадян.

Після смерті Сталіна відновлено дипломатичні відносини з СРСР, остаточна нормалізація яких відбулася з підписанням Белградської декларації 19S5 р. Проте на відміну від країн соціалістичного табору Югославія проводила незалежну зовнішню політику. Відмовившись увійти до військово-політичних блоків НАТО і Варшавського договору, ФНРЮ стала ініціатором проведення міжнародної