Італія

План

1. Італія після Другої світової війни

2. Прийняття конституції

3. Внутрішня та зовнішня політика наприкінці 40-х — на початку 50-х років.

4. Аграрна реформа

5. Італійське "економічне диво"

6. Соціальні наслідки "економічного дива"

7. Посилення соціальної нестабільності у 70-х роках

8. Партійно-політична криза першої половини 90-х років

9. Демографічні проблеми Італії

10. Особливості економічного розвитку Італії у 90-ті роки XX — на початку XXI ст.

11. Література

Італія після Другої світової війни

Для Італії Друга світова війна завершилася цілковитою поразкою. Фінал настав фактично уже в 1943 р. Баланс воєнної авантюри італійських фашистів був невтішним — 450 тис. убитих. Виробництво в 1945 р. становило лише 30 % довоєнного. У країні налічувалося 2 млн. безробітних. Наслідком гострої соціальної ситуації, антифашистської боротьби було полівіння італійського суспільства. Авторитет лівих партій підкріплювався їхньою активною участю у русі Опору — ІКП налічувала 1,7 млн. членів, Італійська соціалістична партія (ІСП) — 900 тис. Під впливом лівих перебувала Загальна італійська конфедерація праці (ЗІКП, 6 млн. членів). До 1947 р. комуністи входили до складу уряду. Саме ж італійське суспільство після війни не відзначалося стабільністю. Причиною такого становища була насамперед слабкість середнього класу, а відтак й італійської буржуазії. І тільки перебування окупаційних військ демократичних країн та незгоди між соціалістами і комуністами перешкоджали останнім зважитися на захоплення влади і встановлення комуністичної диктатури. Серйозною перепоною тоталітаризму була також католицька церква на чолі з Ватиканом.

Центром консолідації демократичних сил була Християнсько-демократична партія (ХДП), створена в 1943 р. на базі "Пополяри". Лідером партії став Альчиде де Гаспері. Партія, прорелігійно орієнтована, у католицькій Італії мала досить широку соціальну базу, яку складали віруючі з різних верств населення: значна частина трудящих, інтелігенція, підприємці, чиновники та ін. Про це свідчив, зокрема, той факт, що в післявоєнні роки партія набирала більшу, порівняно з іншими політичними об'єднаннями, кількість голосів, входила в усі післявоєнні уряди, за своєю діяльністю та характером поведінки була партією центру. У ХДП консенсусно сходилися інтереси представників різних соціальних груп італійського суспільства. Суспільно-політичним кредо партії проголошувались ринкова економіка, приватна власність, парламентська республіка, демократія, співробітництво з різними соціальними групами та християнство як вищий моральний закон. Наміри демохристиян здійснити аграрну реформу, домогтися участі робітників в управлінні підприємствами (в тому числі й через акції та кооперативне будівництво) здобули широку підтримку серед італійського загалу.

У 1945 р. де Гаспері сформував коаліційний уряд, до складу якого упродовж двох наступних років входили комуністи та соціалісти. 18 червня 1946 р. Італія стала республікою.

10 лютого 1947 р. уряд де Гаспері підписав мирний договір з країнами антигітлерівської коаліції, згідно з яким Італія втратила всі колонії, передавала сусідам — Франції та Югославії — деякі території, змушена була виплачувати репарації СРСР, Югославії, Греції та Албанії.

Уряду де Гаспері до травня 1947 р. довелося стримувати атаки крайніх лівих. Комуністи, спираючись на комітети національного визволення (КНВ), які мали значний вплив на місцях, особливо на Півночі Італії, вимагали проведення націоналізації великих монополій, запровадження народного контролю над виробництвом через ради управління трудящих, здійснення аграрної реформи, встановлення ладу "прогресивної демократії". Що стояло за цими "прогресивними" лозунгами, видно зі слів лідера комуністів Пальміро Тольятті. "Ми хочемо, — заявив він, — щоб Італія, як і всі цивілізовані народи, розвивалася в напрямі до соціалізму".

Менш схильними до такого повороту були італійські соціалісти. Стосовно тактики та програмних завдань в ІСП точилася боротьба між двома політичними лініями, які представляли П. Ненні і Дж. Сарагат. Перший обстоював збереження єдності з комуністами, заявляв, що поділяє принципи пролетарського інтернаціоналізму, дотримується програмних настанов партії, сформульованих у період війни, і виступав за солідарність італійського робітничого класу з СРСР, вважаючи його опорою соціалістичного руху в Європі. Однак частина партії на чолі з Сарагатом займала поміркованішу позицію. Підтримуючи програмні положення партійної більшості (соціальні реформи, ідею республіки й Установчих зборів), Сарагат та його прихильники під соціалізмом розуміли парламентський демократичний лад англійського чи скандинавського типу, вважаючи цю модель "соціалізму" цілком прийнятною для Італії.

Промислово-фінансові кола та їхні партії, заручившись підтримкою соціал-демократів, які в 1947 р. відкололися від ІСП й утворили Італійську соціал-демократичну партію (ІСДП) на чолі з Сарагатом, однозначно виступили проти соціалізації Італії.

Слід зауважити, що, не без відома Сталіна, італійські комуністи ще в 1944 р. взяли курс на здійснення соціалістичної революції в Італії. Під керівництвом комуністів на Півночі Італії КНВ, в яких переважали комуністи, соціалісти та їхні однодумці з Партії дії, конфісковували і брали під свій контроль підприємства, власники яких були засуджені згідно з законом про чистку від фашистських елементів. На заводах і фабриках створювалися ради управління з представників робітників та заводської адміністрації як органи контролю над капіталістичним виробництвом. Однак ради управління не були визнані американськими військовими властями і не дістали законодавчого утвердження з боку італійського уряду. Самі КНВ були скасовані після виборів до місцевих органів влади на початку 1946 р. Проте це не зупинило лівих, а їхній лідер Пальміро Тольятті як міністр юстиції всіляко потурав безчинствам, свавіллю та насильствам, що їх чинили комуністи на Півночі Італії, особливо в "червоному трикутнику": Модена—Болонья—Емілія. Комуністи, зробивши ставку на силові методи, без суду і слідства вбивали колишніх фашистів, капіталістів, священиків, заявляючи при цьому, що виконують свій громадянський обов'язок. Вони діяли відповідно до азбуки своєї ідеології, до того ж розраховуючи на підтримку соціалістичних країн. Комуністи, зокрема, просили югославів допомогти їм здійснити революцію на

Півночі Італії. Останні відмовили, розуміючи, що американці не допустять приходу лівих до влади. У 1947 р. відбій дав і Сталін, дійшовши висновку, що велика війна за Італію не принесе успіху.

Все ж комуністам багато чого вдалося здійснити у плані націоналізації приватної власності, оскільки ще донедавна 54 % власності в Італії належало державі, що створювало певні труднощі в розвитку економіки.

У 1947 р. комуністи, які категорично виступали проти прийняття Італією "плану Маршалла", змушені були вийти зі складу уряду. На цьому, зокрема, наполягало американське керівництво, погрожуючи навіть позбавити Італію фінансово-економічної підтримки. Американці вже тоді розуміли безперспективність фінансування державної економіки.

Прийняття конституції

Нова конституція набула чинності 1 січня 1948 р. Цілком демократична за своїм характером, вона надавала широкі політичні права та свободи громадянам, узаконювала право на страйки, свободу організацій, зборів, свободу особи, таємницю листування. У конституції закріплювалися право на працю і на її справедливу винагороду, "достатню, щоб забезпечити вільне та гідне існування ", рівні права чоловіків і жінок, право трудящих на соціальне забезпечення, свобода профспілкової діяльності. Конституція визначала, що приватна ініціатива має спрямовуватися в інтересах суспільства, а приватна власність — обмежуватися, аж до націоналізації окремих галузей за винагороду. Вона передбачала встановлення законом обмежень розмірів земельної власності, підтримку кооперації з боку держави, право трудящих на участь в управлінні підприємствами.

Італійська конституція 1948 р. була на той час однією з найдемократичніших у світі. Вона не тільки формально проголошувала широкі права та свободи, а й гарантувала їх практичну реалізацію, створювала реальні можливості для активізації політичного життя у країні. Італія, попри всю складність і строкатість соціальної палітри та специфічні особливості історичної долі, стала перетворюватися з авторитарно-фашистської на правову державу, в якій поступово, але неухильно відбувалося становлення досить хиткого суспільного консенсусу як відображення дії різноманітних суспільно-політичних сил, нерідко за своєю суттю діаметрально протилежних. Уміло використовуючи таку ситуацію, італійська політична еліта упродовж десятків років змогла уникати гострих соціально-політичних конфліктів у країні. Хоч як це парадоксально, але навіть комуністичний екстремізм крайніх лівих певною мірою посприяв становленню центристської політики всіх післявоєнних урядів.

Внутрішня та зовнішня політика наприкінці 40-х — на початку 50-х років. Аграрна реформа

Відсутність сильного центру, міцного та численного середнього класу в країні призвели до того, що й після 1947 р. поляризація політичних сил не зменшилася. Навіть більше, поряд із крайніми лівими активізувалися крайні праві (неофашисти), що було цілком закономірним. Особливої гостроти набула ситуація в 1948— 1950 pp., коли Італія ще не вийшла з проблем післявоєнної відбудови. Терор і вбивства стали повсякденним явищем італійського суспільства. Складну палітру політичної боротьби доповнювала характерна для Італії злочинна діяльність мафіозних кланів. У 1948—1950 pp. було вбито 62 і поранено 126 громадян.

Важливим урядовим заходом 1950—1955 pp., спрямованим на стабілізацію ситуації в суспільстві, була аграрна реформа. Земельні володіння площею понад 100 га викуповувалися державою і в розстрочку продавалися селянам. Всього було викуплено, а відтак продано, 1,5 млн. га землі. В такий спосіб було підірвано основи латифундизму і закладено підвалини ефективного розвитку продуктивного фермерського товарного виробництва.

Важливу роль в оздоровленні італійського суспільства відіграв "план Маршалла" (1947). Італія отримала товарів та устаткування на 1,5