не зреклися своєї мети — встановлення диктатури пролетаріату. Тверезо оцінюючи свої сили та можливості, комуністи маневрували, вдавалися до випробуваної політики тимчасових союзів. У 1972 р. на XIII з'їзді ІКП вони висунули ідею демократичного повороту, який змінив би цілі й характер економічного та соціального розвитку. Що під цим розумілося — здогадатися неважко. Відсунувши на задній план найбільш застарілі догми та постулати, тодішній генсек ІКП Е. Берлінгуер заявив про необхідність створення "уряду демократичного повороту", до складу якого мали увійти комуністи, соціалісти та католики. По суті, комуністи прагнули повернутися до становища, яке існувало до 1947 р.
Нестабільна ситуація доповнювалася терором з боку крайніх правих ("бойові групи" неофашистів) та крайніх лівих ("брігіте роса" — "червоні бригади"). Хвиля ультраправого та ультралівого тероризму, що розпочалася наприкінці 60-х років, не вщухала і в 70-х роках. Від непередбачуваних дій тих і інших постраждали сотні ні в чому не винних людей.
70-ті роки характеризувалися гострою боротьбою полярних сил за владу. Проте ані неофашистам, ані комуністам так і не вдалося привернути на свій бік центристські партії, зокрема ХДП. Хоча такі спроби робилися неодноразово. Після короткочасного перебування при владі правоцентристського уряду Дж. Андреотті (Ліберальна партія, ХДП, СДП), 12 травня 1974 р. на вимогу неофашистів було проведено референдум за відміну закону про розлучення, який нещодавно був прийнятий. Ініціатори референдуму сподівалися в такий спосіб розколоти суспільство на релігійній основі. Однак 59 % італійців проголосували за збереження закону. Неофашистам не вдалося зблизитися з ХДП. Під впливом цих подій уряд і парламент здійснили ряд заходів, спрямованих на поглиблення демократії. У 1970 р. було прийнято закон про запровадження обласного самоуправління, в 1974 р. — закон про державне фінансування політичних партій.
У 1978 р., скориставшись складним економічним становищем, комуністи, соціалісти та республіканці вимагали створення уряду "надзвичайного стану". Однак після того, як "червоні бригади" викрали й убили лідера ХДП Альдо Моро, який міг сформувати такий уряд, це питання втратило свою актуальність. 1КП і надалі не відмовлялася від комуністичних принципів, хоча Й обстоювала перехід до комунізму мирним шляхом через "структурні реформи": націоналізацію, аграрну реформу, анти монополістичну коаліцію лівих сил. Щоб добитися поставлених цілей і стати привабливішими для італійського виборця, комуністи вдалися до "єврокомунізму", суть якого — відмова від найбільш одіозних постулатів "пролетарського вчення", урахування реалій суспільного розвитку. "Єврокомунізм" означав відхід від диктатури пролетаріату, принципу демократичного централізму, єдиної державної власності, партійності культури тощо, утверджував ідею влади національних сил, партійно-політичний плюралізм, свободу думки, змішану власність в економіці. Це був серйозний виклик ортодоксальному комуністичному світові й водночас свідчення початку глибокої кризи комунізму в Європі й усьому світі взагалі.
Розбрід у партійно-політичному світі Італії, пошуки політичними партіями свого обличчя і нового місця в умовах становлення постіндустріального суспільства супроводжувалися наростанням соціальних конфліктів і нестабільності. Це проявилося, зокрема, в посиленні терору з боку неофашистів та "червоних бригад". Так, у 1980 р. у Болоньї на залізничному вокзалі було вчинено звірячий терористичний акт, унаслідок якого загинули 84 особи, 200 — дістали тяжкі поранення. Тривали процеси проти мафії, які не давали бажаних результатів. Не припинялися страйки.
З другої половини 80-х років економіка Італії поступово почала виходити із кризового стану. Проте в політичному плані ситуація не змінилася на краще. Не вдалося подолати нестабільність, відбувалися часті зміни урядів, які очолювали по черзі соціаліст Б. Краксі, демохристияни А. Фанфані, Дж. Горіа, Ч. де Міта, Дж. Андреотті..
Партійно-політична криза першої половини 90-х років
Тривалий час політичну ситуацію в (талії визначали ХДП та ІКП. Час від часу у площині їхнього суперництва заявляли про себе ІСП та Італійський соціальний рух. Інші ж партії були просто матеріалом для створення коаліцій. З початку 90-х років вибухнула глибока партійно-політична криза. Функціонери політичних партій виявилися корумпованими, замішаними в численних зв'язках з мафіозними кланами. Операція судової влади під кодовою назвою "Чисті руки", яка масштабно проводилася з 1993 p., виявила, що партфункціонери за великі гроші надавали бізнесменам державні замовлення, що метастази корупції пронизали всю політичну структуру італійського суспільства. У багатьох політичних лідерів та партійних діячів руки виявилися нечистими. Перед загрозою ув'язнення опинилися десятки депутатів та сенаторів. Скандальні викриття спричинили крах усіх партій правлячої коаліції. У 1993 р. вони зазнали нищівної поразки на виборах до місцевих органів влади. Як наслідок почалося панічне перегрупування партійно-політичних сил, зміна вивісок. ХДП розкололася на Народну партію Італії і Пакт в ім'я Італії. Спочатку змінила назву, а в листопаді 1994 р. заявила про саморозпуск Італійська соціалістична партія. А ці дві партії, як відомо, майже півстоліття були становим хребтом коаліційних урядів,
У 1991 р. припинила своє існування, втративши фінансову підтримку КПРС, Італійська комуністична партія, яка проголосила себе Демократичною партією лівих сил (ДПЛС). Хоча ця подія назрівала давно, ще з другої половини 70-х років, коли італійські комуністи вдарилися в "євро-комунізм". Нова партія заявила, що вона за конкретні програми в стилі "нового" курсу президента Франкліна Делано Рузвельта. ДПЛС увійшла до Соцінтерну, фактично перетворилася на соціал-демократичну партію. Ортодоксальна частина комуністів-традиціоналістів утворила "Партію комуністичного перетворення" (лідер Ф. Вертинотті).
Багато хто в Італії вважав, що партій но-політична криза першої половини 90-х років назрівала роками і її причини коренилися у піввіковому правлінні ХДП. Така ситуація певною мірою створювалася штучно, з метою недопущення до влади комуністів. Унаслідок цього в дію вступила формула: влада розбещує, абсолютна влада розбещує абсолютно. Декотрі аналітики вважали причиною усіх бід застарілість конституції 1948 p., особливо виборчої системи.
18 квітня 1993 р. в Італії відбувся референдум, який головним чином стосувався виборчої реформи, особливо порядку виборів до сенату. Італійський сенат налічує 315 народних обранців. 238 з них обиралися за мажоритарною системою кваліфікованою більшістю (не менше 65 % голосів виборців). Оскільки здобути 65 % голосів за великої розпорошеності політичних сил в Італії практично неможливо, в дію вступала пропорціональна система, інакше кажучи, партії ділили між собою місця в сенаті залежно від кількості відсотків голосів, здобутих на виборах. Це призводило до всіляких зловживань, насамперед корупції. Після референдуму ці 238 сенаторів стали обиратися за мажоритарною системою, але за відносною більшістю голосів. А це означало ослаблення ваги і ролі партій у законодавчих органах і в цілому в державних структурах. Італійці висловилися також за відміну державного фінансування партій. Референдумом, по суті, закладався новий механізм державної влади.
Крах партійно-політичної системи другої половини 40-х — початку 90-х років і виборча реформа 1993 р. означали кінець режиму, що склався після Другої світової війни, кінець Першої республіки. Італія перейшла до Другої республіки, контури якої й досі чітко не визначилися. Одне є незаперечним — вирішальний вплив на цей процес мав крах комунізму в Східній Європі та зникнення його загрози у самій Італії. Разом з тим анти комунізм, на дивіденди від якого панувала ХДП, перестав бути знаряддям боротьби за владу. І комуністи, і неофашисти змістилися до центру, стали поміркованими. А сам партійно-політичний спектр значною мірою втратив колишню полярність флангів. Незаперечним є також і той факт, що на процес краху партійно-політичної системи певною мірою вплинула трансформація значної частини найманої робочої сили в самодіяльну групу — в дрібну буржуазію. За таких умов зазнала змін політична культура італійців. Італія здійснила перехід від однієї форми демократії до іншої. Від демократії як засобу оборони від тоталітаризму до демократії як форми упевненості в слушності суспільного вибору.
Украй скомпрометований і погрузлий в корупції парламент у січні 1994 р. був розпущений. На березневих виборах суперничали між собою незвичні для пересічного італійця сили: "Альянс прогресивних сил", в якому скооперувалися ліві демократи Акілле Оккетто, залишки соціалістів та ностальгічні сталіністи й марксисти-ленінці з Партії комуністичного перетворення, а також ліберали з Демократичного союзу, і права коаліція "Полюс свободи", куди увійшли асоціація "Форца, Італія", автономістська "Ліга Півночі", на чолі з Умберто Боссі, котра виникла ще в 1982 р. як захисник інтересів промислової Півночі, і Національний альянс, утворений на базі неофашистської партії "Італійський соціальний рух".
Лідер "Полюса свободи", великий підприємець і телевізійний магнат Сільвіо Берлусконі (контролює 90 % італійського телебачення), після перемоги "прогресистів" на виборах до місцевих органів самоуправління залякував італійців лівою небезпекою, безробітним обіцяв роботу, пенсіонерам — збільшення пенсій, підприємцям — обмеження державного втручання в економіку, а всім разом — зниження податків. Популістські гасла Сільвіо Берлусконі реально поєдналися з поширенням серед італійців думки, що вивести країну з кризи і покінчити з безладдям та корупцією може тільки сильна рука. Тим більше що численні мас-медіа творили образ Берлусконі як "доброго Чаушеску".
Перемогу, як і слід було очікувати, здобула права коаліція Сільвіо Берлусконі,