Після тривалих переговорів та консультацій президент Італії Оскар Луїджі Скальфаро 13 січня 1995 р. доручив формування 54-го післявоєнного уряду Ламберто Діні — відомому банкірові, економістові та міністрові фінансів в уряді Берлусконі. Уперше в повоєнній історії Італії уряд був сформований не на партійній основі, а з технократів — професіоналів-спеціалістів. Це свідчило, що глибока криза всієї партійно-політичної системи в Італії триває.

На виборах у квітні 1996 р. перемогу здобула коаліція лівих сил під назвою "Олива", яку очолював лівий демохристиянин відомий економіст Романо Проді. "Олива" увібрала в себе 13 партій і рухів. Провідну роль у коаліції відігравали комуністи і ліві демохристияни. їхня виборча програма була наповнена спокусливими обіцянками стабілізувати ліру, зменшити соціальну напруженість, увійти в зону євро тощо. Слід віддати належне новому урядові. За 2,5 року правління йому вдалося стримати інфляцію і вписатися в параметр вимог ЄС щодо переходу на євро. Але навіть за таких відчутних успіхів коаліція лівих сил виявилася надто крихким об'єднанням далеко не одновекторних сил. Один із учасників коаліції "Олива" — Партія комуністичного перетворення, — домагаючись введення представників неокомуністів до складу уряду, проголосувала проти проекту нового фінансового закону, внаслідок чого кабінет Проді впав. Новий уряд у жовтні 1998 р. сформував колишній комуніст Массимо Д'Алема, котрий незадовго до цих подій разом зі своєю партією перейшов на соціал-демократичну платформу. Він став 56-м повоєнним прем'єр-міністром Італії. Лідер лівих демократів заявив, що у бюджетній політиці уряду особлива увага приділятиметься соціальному аспектові. Проте і цей уряд недовго перебував при владі. На муніципальних виборах 16 квітня 2000 р. перемогу здобули правоцентриста Сільвіо Берлусконі та Умберто Боссі, що невдовзі спричинило відставку уряду Д'Алема. 28 квітня 2000 р. за дорученням президента К. Чампі 57-й післявоєнний уряд Італії сформував безпартійний Джуліано Амато. Однак уже в травні 2001 p., після нової перемоги правої коаліції на парламентських виборах, посаду прем'єр-міністра обійняв С. Берлусконі. Він — виразник інтересів тієї частини італійського капіталу, яка сповідує економічний плюралізм: менше держави і якомога більше свободи для бізнесу.

Демографічні проблеми Італії

Одна з болючих соціальних проблем Італії, що аж ніяк не узгоджується з католицизмом, який сповідує 98 % населення країни, — це низький показник народжуваності. Так, у 1990—1997 pp. приріст населення становив 0,5 млн. чол. На одну сім'ю припадало 1,2 дитини. А в 1950 р. цей показник дорівнював 2,1 на сім'ю. Співвідношення між молодими і людьми похилого віку — 3:1. Якщо нинішня тенденція збережеться, то у 2010 р. Італія стане першою великою країною, де кількість жителів віком за 60 років перевищить кількість тих, кому не виповнилося 18 років Як одну з причин спеціалісти називають фізіологічні зміни в організмі середньостатистичного італійця. Проте самі італійці вважають, що причина криється в небажанні держави приділити належну увагу вирішенню демографічної проблеми. Італійська родина отримувала лише 8,5 долара щомісячної допомоги на першу дитину.

Особливості економічного розвитку Італії у 90-ті роки XX — на початку XXI ст.

У 90-х роках Італія переживала етап глибоких структурних перетворень. Безробіття сягнуло 12 %, з них 4/5 — структурне безробіття. Характерною прикметою господарства країни є потужний кооперативний сектор. Відбувається процес послаблення надмірного державного регулювання економіки. Один із важливих аспектів цього процесу — приватизація. У 1998 р. повної або часткової приватизації зазнали більше як 300 великих підприємств державного сектору, у тому числі "Телеком", енергетичні групи ЕНІ та ЕНЕЛ, три провідні банки (Сан Паоло ді Торіно, "ІМІ", "Банка ді Рома"), а також друга за величиною страхова компанія "ІНА". Мета приватизації — створити сприятливіші умови для італійської економіки за межами ЄС. Крах комунізму й перетворення державної власності на ринкову на Сході Європи також певною мірою сприяли змінам у господарському секторі Італії. За рахунок приватизації значно поповнився бюджет (1992—1995 pp. — 35 трлн лір, а в 1997 р. — 22 трлн лір). Уже в 1998 р. було досягнуто необхідного за нормою бюджетного дефіциту для вступу до Валютного союзу (не більше 3 %).

Проблемою для Італії залишається промислова відсталість Півдня, де безробіттям охоплено понад 20 % дієздатних громадян. У цілому ж економіка Італії в другій половині 90-х років розвивалася стабільно. Особливо її північні райони, що переживали справжній економічний бум. Тон задавали дрібні Й середні виробники. Із 60 млн. населення 5 млн. становили підприємці. Це більше ніж у будь-якій іншій європейській країні. У 1997 р. ВВП Італії сягнув 1,1 трлн дол. — 3,2 % світового ВВП. Разом з тим, з початку XXI ст. спостерігався спад ділової активності. Знизилися темпи зростання ВВП. У 2001 р. цей показник не перевищував 1,8 %, а промислове виробництво порівняно з 2000 р. скоротилося на 1,2 %. Дедалі більше давала знати про себе наявність великого відсталого сектору в економіці. Італія виробляє першокласну продукцію "другого сорту" (взуття, одяг, автомобілі), тобто продукцію не найновіших галузей.

Демократична Італія — країна високорозвинута, з досить високим рівнем життя за європейськими стандартами. Незважаючи на певні коливання, економіка розвивається стабільно, без потрясінь. Так, середньорічні темпи приросту в 1976—1987 pp. становили 3 %. Характерним для сучасної Італії є процес розширення власності, становлення оптимальних форм організації виробничої діяльності. Італія займає перше місце в Західній Європі за кількістю осіб, зайнятих у кооперативному русі. У кооперативах задіяно 10 млн. чол., а це більше половини зайнятого населення.

У міжнародному плані Італія — член "сімки", ООН, НАТО, ЄС, ОБСЄ та багатьох інших європейських і світових організацій. Італія після подій 1989—1991 pp. була однією з перших великих країн світу, що надали найрізноманітнішу, насамперед фінансову, підтримку країнам Східної Європи, які звільнилися від комуністичного тоталітаризму. 28 грудня 1991 р. Італія визнала незалежну Україну. Під час візиту президента України Л. Д. Кучми до Рима (травень 1995 р.) між Італією і Україною було підписано Договір про дружбу та співробітництво. У 1995 р. Італія вийшла на друге місце серед торгових партнерів України з числа країн Західної Європи. На 1 липня 1996 р. в Україні зареєстровано 134 СП з італійськими партнерами. Чимало українських підприємств, особливо легкої промисловості, виконують замовлення італійських фірм, працюючи на давальницькій сировині.

26—28 листопада 2002 р. на запрошення президента К. Чампі відбувся ще один візит президента України Л.Кучми до Італійської Республіки. У центрі переговорів з керівниками країни, зокрема прем'єр-міністром С. Берлусконі, були проблеми економічного співробітництва між обома країнами, співробітництва України з ЄС, проблема реалізації п'ятого Європейського транспортного коридору та ін.

Література

1. Комолова И. П. Новейшая история Италии. Москва, 1970.

2. Любим В. Итальянская партийно-политическая система в 90-е годы (Переход от Первой ко Второй республике) // МЭМО. 1998. № 3.

3. Маджистер Сандро. Политика Ватикана и Италия. 1943-1978. Москва, 1982.

4. Селігей П. Президент по-італійськи // Президент. 2000. Січень, лютий, березень.