Болгарія

План

1. Коаліційна влада та її еволюція

2. Загострення політичного становища. Створення республіки

3. Початок економічного наступу на приватний капітал

4. Подолання міжнародної ізоляції. Мирний договір 1947 р.

5. Запровадження сталінської моделі соціалізму

6. Становлення тоталітарної держави

7. Болгарія в 60—80-х роках. Назрівання кризи

8. Демократична революція 1989 р. Руйнування тоталітарних структур

9. Успіхи й труднощі перехідного періоду

10. "Новий час" болгарської історії

11. Прозахідна орієнтація зовнішньої політики

12. Література

Коаліційна влада та її еволюція

У ході повстання 9 вересня 1944 р. політична влада в Болгарії перейшла до рук представників партій, об'єднаних у Вітчизняний фронт (ВФ). Наступні зміни характеру державної влади не були одночасним актом, цей процес розвивався поступово й мирним шляхом.

Склад уряду Вітчизняного фронту був визначений на останньому нелегальному засіданні Національного комітету ВФ 8 вересня 1944 р. До нього увійшли представники різних верств болгарського суспільства. Кабінет міністрів, очолюваний лідером Народного союзу "Звено" К. Георгієвим, складався з чотирьох комуністів, чотирьох членів Болгарської Землеробської Народної Спілки (БЗНС), чотирьох представників Народного союзу "Звено", двох соціал-демократів і двох безпартійних громадських діячів. Відтак, вплив компартії у новому уряді не був неподільним. Болгарська робітнича партія (комуністів) — БРП(к), як вона почала називатися з кінця вересня 1944 p., з самого початку мала намір будувати соціалізм. Проте комуністи були змушені рахуватися з реальним співвідношенням соціальних і політичних сил у країні. З власного досвіду вони знали, що маси можна завоювати на свій бік лише зрозумілими їм гаслами й завданнями. Тому відповідно до тогочасних умов компартія не виголошувала суто соціалістичних гасел, а висувала різноманітні поточні вимоги, сподіваючись, що їх можна буде здійснити в союзі з іншими політичними силами. Компартія тимчасово поділяла владу з частиною національної буржуазії, співвідносячи свої дії з діями партнерів по Вітчизняному фронту, в тому числі й з буржуазними колами.

Ця тактична лінія комуністів знайшла реальне втілення в оприлюдненій 17 вересня 1944 р. новій програмі ВФ, що містила загальнодемократичні вимоги. Вона проголошувала відновлення конституції та всіх прав і свобод болгарського народу, перебудову держави згідно з його вільним волевиявленням, чистку державного апарату від антинародних елементів тощо. У сфері зовнішньої політики програма орієнтувала маси на встановлення дружніх відносин із СРСР та країнами антигітлерівської коаліції, а також із сусідніми балканськими державами. Головним економічним завданням визнавалася боротьба з великою торговельно-спекулятивною буржуазією, що скомпрометувала себе співробітництвом з реакційними режимами в міжвоєнний період і в роки Другої світової війни. Передбачалося також проведення аграрної реформи, заохочення кооперативного руху, ліквідація безробіття, організація системи соціального страхування і т. ін.

При цьому БРП(к) не мала наміру протягом тривалого часу співпрацювати з "буржуазними" і "дрібнобуржуазними" політичними силами. Коаліційний курс мав для неї тактичний характер. Прибравши до своїх рук такі органи, як міністерство внутрішніх справ і юстиції, компартія використала їх для розгортання політичного терору, що маскувався необхідністю викорінення фашизму. З цією метою уряд видав цілу низку декретів-законів. Розпускалися всі фашистські організації і конфісковувалось їхнє майно, причому під виглядом "фашистських" з політичної арени усувалося чимало консервативних, але заснованих на ідеях парламентаризму організацій. Декрет про народний суд над винуватцями втягнення Болгарії у війну на боці нацистської Німеччини і пов'язаних з нею злочинів зумовив створення 67 складів "народних судів", які з грудня 1944 р. по квітень 1945 р. провели 135 судових процесів над державними діячами, парламентарями, лідерами партій. Було засуджено понад 11 тис. чоловік, у тому числі 2730 — на смерть, а 1305 — на довічне ув'язнення. В основному це підприємці і представники інтелігенції — вчителі, журналісти, лікарі, священики та ін.

Уже на першому етапі повоєнного розвитку країни згідно з декретом від 20 січня 1945 р. про "трудові виховні гуртожитки" (ТВГ) почалося створення системи концентраційних таборів, кількість яких досягла 86. До таборів потрапляли тисячі випадкових людей, які волею долі виявилися підозрюваними. Серед політв'язнів були колишні партійні лідери Д. Гічев, К. Муравієв, учений М. Арнаудов та багато інших.

По суті справи "фашизм" був ідентифікований з колишньою суспільно-політичною системою, і лише ВФ проголошувався носієм національних інтересів. Будь-яка партія і організація поза його складом визначалися як антинародні. На цій підставі восени 1944 р. були заборонені БЗНС, "Врабча І", Народна партія, Демократична партія та інші організації. Союзники БРП(к) по ВФ - БЗНС і БРСДП - недооцінили наслідки репресивних дій проти демократичних партій, що стояли поза ВФ. Усе це послабило національний політичний потенціал, полегшило просування БРП(к) до встановлення однопартійної системи.

Напруженість посилювалася особливим соціально-психологічним станом суспільства, в якому були зруйновані старі і тільки починали створюватися нові органи влади на місцях. У деяких районах відбувалися акти самосуду, заворушення у військових частинах, що поверталися з Македонії, спалахнули чвари в македонському рухові. БРП(к) використовувала цю ситуацію, щоб виправдати свої заміри оволодіти силовими структурами.

Водночас мали місце політичні компроміси. Найзначнішим із них було збереження протягом двох років монархічного ладу. Проте регентську раду при малолітньому Симеоні II фактично очолив комуніст Тодор Павлов. Підготовлені ним директиви одностайно підтримували два інші регенти, які забезпечували демократичний камуфляж, — економіст і колишній міністр Цвятко Бобошевський та юрист Венелін Ганєв.

Оволодіння армією для комуністів виявилося складнішим завданням, оскільки військове міністерство очолював Дамян Велчев, який виступав проти партійних впливів на збройні сили. Проте внаслідок усунення частини старого офіцерства, проголошеного "фашистським", присвоєння офіцерських звань близько 800 колишнім партизанам, запровадження інституту помічників командирів (політ комісарів) був забезпечений, за словами секретаря ЦК БРП(к) Т. Костова, "необхідний мінімум" оновлення армії.

Уряд ВФ ужив практичних заходів з метою вступу Болгарії у війну з Німеччиною, що мало забезпечити колишній союзниці Третього рейху гідне місце у повоєнному світі. Болгарську армію було передано в оперативне підпорядкування командуванню 3-го Українського фронту. Вона брала участь у воєнних діях на території Югославії та Угорщини. Постачання армії озброєнням, продовольством та іншими засобами бойового забезпечення, прикомандирування до неї інструкторів і радників СРСР сприяло перетворенню збройних сил країни на опору радянського впливу.

Після підписання в Москві 28 жовтня 1944 р. угоди про перемир'я в Болгарії почала функціонувати Союзна контрольна комісія (СКК), яку очолив радянський маршал Ф. Толбухін. Фактичним керівником комісії був його заступник генерал-полковник С. Бірюзов. Хоча в роботі СКК брали участь англійські й американські представники на чолі з генералами У. Окслі та Д. Крейном, вирішальну роль у ній відігравала радянська сторона, яка забезпечувала підтримку заходам БРП(к).

У центрі суспільно-політичного розвитку країни в перші роки після перевороту 1944 р. була боротьба сил, які прагнули до соціальної гегемонії. З одного боку, діяла БРП(к), що спиралася на радянську військову, політичну та економічну підтримку, а з іншого — різнорідні сили, опорою яких були міські й сільські верстви. Суперництво спочатку виявлялося в основному в рамках ВФ, чисельність партій якого швидко зростала. Так, кількість членів БРП(к) з 25 тис. у вересні

р. збільшилася до 250 тис. у березні і 400 тис. у червні

р. БЗНС у цей час налічувала близько 350 тис. членів.

Причини величезного зростання БРП(к) крилися в переході від опозиції до влади, демагогії, силових засобах впливу, захопленні населення утопічними ідеями соціальної справедливості, використанні русофільства та авторитету СРСР.

На зламі 1944—1945 pp. не комуністичні сили спробували відстояти свою незалежність. Одна з таких спроб була пов'язана з так званою четвертою постановою Ради міністрів від 23 листопада 1944 p., що передбачала амністію або мінімальне покарання для військовослужбовців, які брали участь у воєнних діях на боці Німеччини, а відтак підлягали "народному судові". Проте після прийняття постанови політбюро

ЦК БРП(к) за вказівкою Москви організувало потужну пропагандистську кампанію проти "реакційних" сил у складі ВФ, і 6 грудня того ж року постанова була скасована. Прагнення відстояти незалежність у межах ВФ виявило керівництво БЗНС на чолі з Г. Димитровим (Гемето), який виступив з гострою критикою диктаторських замірів компартії. Унаслідок внутрішньої боротьби в БЗНС, а також тиску з боку БРП(к) Гемето навесні 1945 р. звинуватили в тому, що він буцімто був "ворожим, імперіалістичним агентом", усунули від керівництва БЗНС і змусили емігрувати. Однак новий голова БЗНС Нікола Петков висунув тверду альтернативну програму реформ, що передбачала демократичний розвиток Болгарії на засадах політичного плюралізму.

Отже, перші політичні битви антикомуністичні сили програли. Проте компартія, порушуючи демократичні принципи управління, усе ж не зважилася на встановлення тоталітарного режиму. Причиною такої нерішучості були як внутрішні, так і міжнародні обставини. Поступово виробилася формула "народно-демократичного" управління Болгарією, що передбачала збереження Тирновської конституції, багатопартійності, приватної власності. Водночас утвердився потужний державний сектор економіки, запроваджувався "робітничий" контроль над економікою в цілому. В галузі зовнішньої політики на першому плані був розвиток відносин з СРСР, проте курс на дружні стосунки зі