Підписаний 18 березня 1948 р. договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу між СРСР і НРБ закріпив статус Болгарії як найвірнішого радянського сателіта у Східній Європі. Яскравим прикладом залежності комуністичних правителів Болгарії від волі Москви було покірне виконання сталінських директив щодо македонського питання. Оголосивши про існування особливої македонської нації і македонської мови, Сталін під час зустрічі з Тіто і Димитровим 5 червня 1946 р. зажадав надати Пірінській Македонії (південно-західна частина Болгарії) культурну автономію з перспективою передачі цього краю Югославії. Під час перепису населення 1946 р. все місцеве населення краю, крім турків, євреїв і циганів, зареєстровано як македонців. На X пленумі ЦК БРП(к) у серпні 1946 р. було ухвалено рішення про "запровадження македонської свідомості", а в 1947 р. Димитров погодився запровадити у школах Пірінської Македонії обов'язкове вивчення македонської мови і македонської історії, під якою розуміли історію самостійного етносу, організувати для державних службовців обов'язкові курси македонської мови. Викладачами мали стати вчителі з югославської Македонії. Вони спробували прибрати до своїх рук справу освіти в регіоні, але зустріли опір з боку місцевого населення.

Запровадження сталінської моделі соціалізму

У 1948 р. етап "народної демократії", що трактувався як спроба пошуків нового суспільного устрою, завершився встановленням радянської моделі комуністичної диктатури. Другий з'їзд ВФ (лютий 1948 р.) затвердив нові програму та статут, які замість колишньої коаліційності передбачали єдність та індивідуальне членство в організації, вводили виборність керівництва й ліквідовували принцип паритетного представництва. Відтепер основним завданням фронту мало стати "виховання болгарського народу в дусі ідей соціалізму". Реорганізація ВФ мала на меті уніфікацію політичного життя країни під керівництвом БРП(к). Інші партії були приречені на зникнення з політичної арени. Улітку 1948 р. власті заарештували опозиційних лідерів соціал-демократів та їхніх прихильників, інша ж частина цієї партії об'єдналася з БРП(к), визнавши її програму і статут. Союз "Звено" та Радикальна партія на початку 1949 р. заявили про саморозпуск. Проте комуністи не зважилися на ліквідацію авторитетної серед болгарського селянства БЗНС. Однак, змушена пристосуватися до нової ситуації, спілка прийняла соціалізм як програмну мету й визнала керівну роль компартії в політичному й громадському житті країни.

Вирішальною подією, що завершила встановлення влади комуністичної партократії, був V з'їзд БРП(к), що відбувся у грудні 1948 р. У звітній доповіді Г. Димитров заявив, що радянська влада і народна демократія є двома формами диктатури пролетаріату, що існують загальні закономірності переходу до соціалізму, котрі є обов'язковими для Болгарії. Підтримавши сталінські соціологічні догми щодо шляхів побудови соціалізму, V з'їзд визначив подальший розвиток країни за радянською моделлю. Йшлося насамперед про прискорений розвиток важкої промисловості на шкоду добробуту населення, яке тяжіло до традиційних галузей харчової і легкої промисловості та сільського господарства. Затверджений з'їздом п'ятирічний план на 1949—1953 pp. передбачав швидке зростання промислового виробництва: на його розвиток виділялось 83 % капіталовкладень. Мізерний залишок призначався на реконструкцію підприємств, що виробляли предмети споживання. З'їзд ухвалив спеціальну резолюцію з ідеологічних питань, яка не допускала плюралізму у галузі культури, мистецтва тощо. Рішенням з'їзду БРП(к) було перейменовано на Болгарську комуністичну партію (БКП).

Ціною величезних зусиль до кінця 50-х років у країні були створені нові галузі промисловості: металургійна, енергетична, хімічна, машинобудівна. З'явилися нові заводи і комбінати, зокрема такі гіганти, як Креміковський металургійний комбінат у Софії, металургійний комбінат у Перніку, нафтохімічний в Бургасі, азотно-туковий у Старій Заторі. Кількість зайнятих у промисловості робітників і службовців збільшилась у порівнянні з 1939 р. більше як у п'ять разів. Болгарія перетворилася з відсталої аграрної країни на індустріально-аграрну державу. Водночас такий курс призвів до занепаду традиційних для Болгарії галузей народного господарства, передусім сільгоспвиробництва і легкої промисловості. Це, своєю чергою, спричинило уповільнення темпів економічного розвитку, й, зрештою, змінилося відставанням і застоєм.

Соціалістична перебудова сільського господарства виявилась найскладнішим завданням переходу від капіталізму до соціалізму. В Болгарії існували глибокі традиції приватної власності на землю, тому болгарські комуністи не зважилися на її націоналізацію у 1947 р. Використовуючи інтерес селянства до кооперативного руху, який існував у Болгарії ще за часів капіталізму, БКП розгорнула широку агітацію за об'єднання селянських господарств у виробничі кооперативи — ТКЗГ, проте більшість селян зайняла негативну чи вичікувальну позицію щодо цього питання.

Уже у 1950 р. компартія висунула завдання масового кооперування села. На відміну від радянських колгоспів, члени ТКЗГ поряд із заробітною платою отримували деякий час платню за внесений земельний пай, що дало можливість залучити до кооперативного руху середнє селянство. Розпочалося масове створення кооперативів, до яких нерідко заганялися цілі села й райони. При цьому порушувався принцип добровільності, використовувались методи тиску, примусу й залякування. Протести й заворушення селян, що супроводжувалися захопленням громадського майна, реманенту, худоби, призвели до того, що в 1951 р. багато ТКЗГ розпалось. У другій половині 50-х років адміністративні заходи держави посилились. У 1959 р. кооперативні господарства вже мали у своєму розпорядженні 92 % земельних угідь і виробляли більшу частину сільгосппродукції. Болгарія стала другою після СРСР країною, що завершила "соціалістичну перебудову сільського господарства".

Становлення тоталітарної держави

Після відкритого повороту 1948 р. до сталінської моделі соціалізму в Болгарії сформувалася тоталітарна політична система, заснована на цілковитій монополії комуністичної партії. Сутність цієї системи полягала в остаточному злитті політичної й економічної влади та зосередженні цієї безконтрольної влади в руках комуністичного партійно-державного апарату. Ця диктатура партійної верхівки видавалася за диктатуру пролетаріату. Стабільність системи забезпечувалася, з одного боку, придушенням будь-якого вільнодумства й масовим політичним терором, а з іншого — інформаційною ізоляцією населення від зовнішнього світу і внутрішньою пропагандою, спрямованою на формування загального для всіх способу мислення.

Після того як на поверхню виплив конфлікт між Сталіним і Тіто, у 1949 р. в Болгарії, як і в інших країнах Східної Європи, почалося "полювання на відьом". Яскравим епізодом цієї терористичної кампанії стала справа заступника голови Ради міністрів Трайчо Костова. Проти нього було висунуто звинувачення в націоналізмі, приводом для якого стало розпорядження Костова припинити надання секретної економічної інформації радянським радникам на підставі прийнятого парламентом закону про державну таємницю. У липні 1949 р. він був заарештований. Після тривалих тортур Т. Костов підписав зізнання в тому, що був англійським і югославським шпигуном, готував переворот, убивство Г. Димитрова і т. ін. За вироком "суду" Костова повісили. Інших звинувачених засудили на довічне чи тривале ув'язнення. Після цього процесу почалися масові репресії, в ході яких потрапили за фати понад 1 тис. чоловік. "Червоний терор" був спрямований на пошук ворогів і в самій компартії. Тісне співробітництво каральних органів Болгарії з катами беріївського відомства фактично перетворювало балканську державу на колонію радянської імперії, яка на свій розсуд розпоряджалася у країні.

2 липня 1949 р. помер Г. Димитров, котрий слухняно виконував як керівник партії та уряду волю радянських державців, хоча й намагався іноді несміливо і непослідовно зберігати сліди "народно-демократичного" експерименту. На посаді голови Ради міністрів його замінив В. Коларов, який невдовзі також помер. Уся влада в країні зосередилася в руках Вилко Червенкова, колишнього функціонера Комінтерну й директора Міжнародної ленінської школи, який в післявоєнні роки обіймав різні посади в апараті БКП. Червенков суміщав посади генсека ЦК партії і голови Ради міністрів.

Єдиновладдя Червенкова та його культ, як продовження усталеної тоталітарної традиції, тривали недовго. Після смерті Сталіна на січневому пленумі ЦК 1954 р. Червенков формально був усунений з посади партійного керманича, але продовжував керувати урядом. Першим секретарем ЦК БКП став 43-річний Тодор Живков. Новий лідер на квітневому пленумі ЦК 1956 p., що відбувся невдовзі після XX з'їзду КПРС, засудив культ Червенкова й заявив про остаточний розрив зі сталінізмом.

Кінець 50-х — початок 60-х років мали для Болгарії таке саме значення, як і хрущовська "відлига" для Радянського Союзу. З найбільш явними й потворними проявами сталінізму — вбивствами, терором, концтаборами — було покінчено. Методи й форми управління тоталітарної держави ставали гнучкішими. Започатковано заходи щодо демократизації політичного життя: реабілітовано репресованих, дещо зросла роль БЗНС, Вітчизняного фронту, профспілок та інших громадських організацій. Були зроблені кроки, спрямовані на підвищення ефективності роботи державного апарату, обмеження надцентралізму й бюрократизму. Однак для того, щоб остаточно порвати зі сталінською моделлю керівництва й управління, ще не було умов ні у внутрішньому, ані в міжнародному плані.

Болгарія в 60—80-х роках. Назрівання кризи

На початку