У 1947 р. Чехословаччину спіткав катастрофічний неврожай. 600 тис. тонн пшениці виділив Радянський Союз. Та це не зняло напруженості в суспільстві. Відбувся розкол у Національному фронті, загострилася міжпартійна боротьба. Демократичні партії, підтримувані президентом Е. Бенешем, орієнтувалися на Захід і виступали за прийняття "плану Маршалла". Комуністи та їх союзники, що орієнтувалися на Радянський Союз, навпаки, наполягали на завершенні соціально-економічних перетворень, остаточній ліквідації економічних позицій буржуазії. Усі події в Чехословаччині були зумовлені суспільною дилемою — соціалізм чи демократія. У багатьох подіях того часу позиція радянського керівництва виявилася вирішальною, зокрема щодо участі Чехословаччини в Паризькій нараді 12 липня 1947 р. з питань реалізації плану Маршалла. У цьому зв'язку прем'єр і ключові міністри кабінету були викликані до Москви, де Сталін і Молотов у грубій формі зажадали відмовитися від будь-якого співробітництва із Заходом. Міністр закордонних справ Чехословаччини Я. Масарик висловився з цього приводу так: "Я їхав до Москви вільним міністром, а повернувся сталінським лакеєм". Відтак, гостре політичне протистояння демократичних партій Чехословаччини, з одного боку, і комуністів — з іншого, на початку 1948 р. досягло критичної межі

Лютневі події 1948 р. Встановлення владної монополії комуністів

Переорієнтація політики Москви на форсоване просування компартій країн Східної Європи до встановлення монополії на владу означала відмову КПЧ від курсу на завоювання "більшості нації" і забезпечення, таким чином, перемоги на майбутніх парламентських виборах. До того ж ситуація складалася так, що результат виборів могли бути не на користь радикальних змін. Зокрема, праві партії за підтримки соціал-демократів змогли ізолювати комуністів в уряді й провести проти них кілька важливих рішень. Водночас вони планували виступити із заявою про недовіру урядові з метою формування нового кабінету.

Відповіддю комуністів стала чистка державних структур від політичних опонентів, що проводилась Корпусом державної безпеки. Опозиція розцінила ці дії як акти свавілля й відповіла відставкою 12 міністрів — представників немарксистських партій, спровокувавши, таким чином, урядову кризу. Однак це не призвело до падіння кабінету, оскільки, відповідно до конституції 1920 р., для цього потрібна була відставка більшості міністрів, тобто 14. Керівництво КПЧ вирішило виборювати збереження уряду К. Готвальда за рамками парламентських методів. Прямого психологічного тиску, що межував із шантажем, зазнали лідери опозиції і навіть президент Е. Бенеш, яких залякували не лише організацією загального страйку, а й можливим уведенням на територію країни радянських військ, розташованих у Німеччині та Австрії. Проведенням 21 лютого стотисячного мітингу у Празі та багатолюдних маніфестацій на підтримку уряду Готвальда в інших містах країни комуністи розпочали наступ на опозицію. На заклик комуністів у країні відбувся одногодинний загальний страйк, в якому взяли участь близько 2,5 млн. чоловік. Розпочалося формування загонів народної міліції. Опозиційна преса була заборонена. Республіка опинилась на межі громадянської війни. Радянське керівництво підтримало непарламентські заходи чеських комуністів. До Праги прибув заступник міністра закордонних справ СРСР В. Зорін з метою підштовхнути Готвальда до подальших рішучих кроків.

25 лютого за умов наростання небезпеки кровопролиття президент Бенеш дав згоду на відставку міністрів-бунтівників і погодився на новий склад кабінету міністрів, в якому 8 з 14 міністерських портфелів належали комуністам. Прем'єром залишився К. Готвальд. Увечері того ж дня у Братиславі був створений Центральний комітет дії словацького Національного фронту. Так, на перший погляд конституційно, завершилася шестиденна урядова криза, у процесі якої кардинальним чином змінився характер влади у країні й була встановлена владна монополія Комуністичної партії.

10 березня 1948 р. на засіданні Установчих національних зборів була схвалена програма нового уряду. В ній наголошувалося на необхідності очишення державного апарату, політичних і громадських організацій від "буржуазних і ворожих народній демократії" елементів. На чолі Соціал-демократичної, Націонал-соціалістичної та Народної партій опинилися ліві. Лідери опозиції зазнавали всіляких переслідувань. Проте й такий "класовий" підхід КПЧ до колишніх політичних противників не задовольнив радянське керівництво, яке закидало лідерам компартії, що "розгром реакції не супроводжувався арештом її політичних лідерів, притягненням їх до суду й викриттям як ворогів народно-демократичної республіки".

Уже в червні 1948 р. на базі програми та статуту КПЧ об'єдналися Соціал-демократична і Комуністична партії, а восени відбулося організаційне об'єднання КПЧ і компартії Словаччини. Інші партії та громадські об'єднання "визнали" керівну роль компартії і діяли лише як суто формальні структури. На парламентських виборах у травні 1948 р. керований комуністами Національний фронт чехів і словаків уперше виступив з єдиним списком кандидатів і здобув 89 % голосів виборців. На одному з перших засідань Національні збори схвалили нову конституцію ЧСР, в якій законодавчо закріплювались результати комуністичного перевороту. Президент Бенеш, який висловив незгоду з текстом нового Основного закону й відмовився його підписати, на початку червня пішов у відставку. Президентський пост зайняв К. Готвальд, а уряд очолив А. Запотоцький.

Література

1. Вовканич І. I. Чехословаччина в 1945—1948 роках: Нарис історії перехідного періоду. Ужгород, 2000.

2. Волков В. К. Инстинкт самосохранения: советская партократия и "пражская весна" // Конфликты в послевоенном развитии восточноевропейских стран. Москва, 1997.

3. Коровицына Я. В. Самая "бархатная" революция: "Чешский человек" на фоне общественных перемен // Славяноведение. 2000. № 3.

4. Краткая история Чехословакии: С древнейших времен до наших дней. Москва, 1988.

5. Мурашко Т. Февраль 1948 года в Чехословакии: Новые документы российских архивов// Международная жизнь. 1998. № 6.

6. Орлик И. И. Запад и Прага в феврале 1948 г. // Новая и новейшая история. 1998. № 2.

7. Февраль 1948 г. Москва и Прага в феврале: Взгляд через полвека. Москва, 1998.

8. Чеклина Т. Чехия: накопление неблагоприятных тенденций // МЭМО. 1998. № 9.