воєнною руїною й неминучою люмпенізацією населення. Давалися взнаки також відсутність демократичних традицій, зрослий за роки війни вплив Радянського Союзу й КПЮ. До того ж стара державна система була замінена ще в ході визвольної війни і комуністи в Югославії взяли курс на встановлення своєї влади раніше, ніж у будь-якій іншій країні Східної Європи. Тому висунуті опозицією варіанти альтернативного розвитку країни залишалися на рівні політичної боротьби і не мали активної соціальної підтримки. Після прийняття 7 грудня 1946 р. закону про націоналізацію в державну власність перейшли великі й середні підприємства, банки, 90 % роздрібної і вся оптова торгівля. У приватному володінні залишилося лише 30 % підприємств, переважно дрібних майстерень.
На початок 1947 р. в основному була завершена відбудова народного господарства. Панівні позиції посів державний сектор. Завершилося формування централізованої системи управління економікою. Був схвалений п'ятирічний план на 1947—1951 pp., який ставив завдання перетворити Югославію з відсталої аграрної країни на розвинуту індустріально-аграрну державу. Великі інвестиції направлялись у важку промисловість. У 1947 р. в країні розгорнулося будівництво близько 200 нових підприємств, електростанцій, залізниць, шосейних доріг та ін.
Важливу роль у відбудові економіки, реалізації господарських планів відігравало співробітництво з СРСР. Ще в 1946 р. між обома країнами були укладені економічні угоди, відповідно до яких передбачалося забезпечення народного господарства Югославії сировиною, технічною документацією і т. ін. Згідно з двосторонньою угодою 1947 p., Радянський Союз погодився надати ФНРЮ інвестиційний безпроцентний кредит у розмірі 135 млн. доларів, за рахунок якого здійснювалися поставки промислового обладнання й матеріалів. У 1946—1947 pp. збільшився обсяг торгівлі Югославії з іншими країнами народної демократії, насамперед із Чехословаччиною.
Значні зміни відбулися в сільському господарстві. У ході аграрної реформи 0,8 млн. га орної землі передано у власність малоземельним і безземельним селянам. На ній створювалися сільськогосподарські маєтки, перші селянські трудові кооперативи (СТК). У 1947 р. у країні налічувалося 779 СТК, а в 1948 р. — 1313. Зросла кількість державних машинно-тракторних станцій (МТС). Проте в аграрному секторі залишалося 2,6 млн. приватних сільських господарств.
Керівництво Югославії активно будувало антиринкову планову господарську систему, основою якої була державна власність на засоби виробництва. У перші повоєнні роки ця економічна політика привела до позитивних наслідків: вдалося подолати інфляцію, відновити промисловість, рівень життя населення наблизився до довоєнного, певною мірою забезпечувалася соціальна справедливість у суспільстві.
Завершувалося формування політичної системи "диктатури пролетаріату", що мала всі ознаки "надцентралізації". Уся влада зосереджувалася в Політбюро ЦК КПЮ, передусім у руках Тіто, Карделя, Ранковича, Джиласа. Встановлено суворий партійний контроль за усіма сферами суспільного життя. Швидко зростала чисельність КПЮ, яка в червні 1948 р. налічувала 450 тис. членів. Розгалужений партій но-пропагандистський апарат посилено насаджував у громадській свідомості культ Тіто — легендарного керівника партизанського руху й культ партизанів — учасників народно-визвольної боротьби, як "особливих людей". Здійснювалася культурна революція за радянським зразком.
Таким чином, у 1946—1947 pp. у Югославії в основному завершилося формування тоталітарної моделі суспільного ладу.
У зовнішньополітичній сфері Югославія в ці роки прямувала у фарватері політики СРСР. Навесні — влітку 1946 р. ФНРЮ уклала союзні договори з Польщею, Чехословаччиною та Албанією. Югославське керівництво надавало підтримку комуністам Греції, які навесні 1946 р. підняли повстання проти існуючого режиму. Югославія здійснювала активну політику в Албанії, де партійні й військові радники з Югославії відігравали ключову роль у становленні нової влади. З Болгарією обговорювалися плани створення спільної федерації. Як перший крок у цьому напрямі в 1947 р. між обома країнами був підписаний договір про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу. Нова Югославія відігравала дедалі активнішу роль у міжнародному комуністичному русі, де вважалася найвірнішим союзником СРСР. Делегація компартії Югославії брала активну участь у створенні Інформбюро в 1947 р. До 1948 р. Югославія, що мала одну з
найбільших армій у Європі, перетворилася на домінуючу силу на Балканах. Усе це стимулювало зростання амбітності югославського керівництва на чолі з Тіто, його прагнення до більшої незалежності від Москви. З іншого боку, негативну реакцію кремлівських лідерів викликали югославські претензії щодо контролю над Албанією, активність Югославії і Болгарії у створенні Ватіканської федерації, курс югославського керівництва на створення сильної армії тощо. Починаючи з другої половини 1947 p., дії Белграда почали зазнавати критики. Сталін не бажав миритися з найменшими проявами ініціативи серед своїх сателітів. Тому незгоди між комуністичними вождями суто суб'єктивного характеру інколи переростали у жорстокий і тривалий конфлікт.
Література
1. Васильева И., Гаврилов В. Балканский тупик?.. Историческая судьба Югославии в XX веке. Москва, 2000.
2. Волков В, К. Узловые проблемы новейшей истории стран Центральной и Юго-Восточной Европы. Москва, 2000.
3. Гуськова Е. Ю. История югославского кризиса (1990-2000). Москва, 2001.
4. Десять лет распада СФРЮ // МЭМО. 2001. № 9.
5. Козин В. Косово на распутье // Международная жизнь. 2002. № 3.
6. Косово: сепаратизм или самоопределение? (круглый стол) // МЭМО. 1998. № 9.
7. Кудров В. М. Югославия: трудный путь. Москва, 2001.
8. Морозов Ю. В., Глушков В. В., Шараван А. А. Балканы сегодня и завтра: Военно-политические аспекты миротворчества. Москва, 2001.
9. Романеско С. А. Югославский кризис конца 80-х — начала 90-х годов (исторические корни и этнополи-тические причины) // Конфликты в послевоенном развитии восточноевропейских стран. Москва, 1997.
10. Тягуненко Л. В. Союзная республика Югославия на рубеже XXI века // Новая и новейшая история. 2001. №3.
11. Энгельгард Г. Н. Россия и боснийский кризис 1992 года: (Нормирование подхода к урегулированию // Славяноведение. 2000. № 3.
12. Югославия в огне: Документы, факты, коментарии (1990-1992). Москва, 1992.