Проте основні причини поразки торі на виборах крилися в низці прорахунків, допущених як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. Починаючи від 1992 р. 22 рази збільшувалися податкові ставки. У 1995 р. був запроваджений податок на додану вартість на продукти харчування. Зайнявши жорстку позицію щодо надання автономії Шотландії та Уельсу, торі позбулися підтримки цих регіонів. Серед самих консерваторів існували серйозні розбіжності щодо вступу Великої Британії до системи єдиної європейської валюти.

Отож на вибори партія йшла фактично розколотою. Новому лідерові консерваторів (з 1997 р.) Вільяму Хейгу не вдалося подолати негативні тенденції в рядах торі. Більше того, у 1999 р. партія консерваторів розкололася на євроскептиків і прихильників євровалюти. Поставало запитання: чи може правити партія, неспроможна сама собі дати раду?

Лейбористська партія, яка у 1995 р. зняла питання про націоналізацію і відійшла від соціалістичної традиції, навпаки, зуміла зацікавити пересічного англійця своїм "третім шляхом" (перший — неолібералізм, тобто британський тетчеризм, а другий — соціалізм) — ідеєю "відкритого, процвітаючого, стабільного" суспільства з урахуванням вимог сучасності. Лейбористи розглядають "третій шлях" як об'єднання двох "великих течій лівоцентристської думки" — демократичного соціалізму і лібералізму, тобто поєднання соціальної справедливості, що забезпечується державою, з пріоритетами особистої свободи і ринкової економіки, зумовлених участю населення у вирішенні соціально-економічних і політичних завдань, поєднанням принципів індивідуалізму й колективізму. В основу концепції була покладена ідея "суспільства інтересів" і "економіки інтересів". Це означає, що на зміну домінуванню в економіці та суспільстві власників-акціонерів до вирішення економічних та інших суспільно значущих питань мають активно долучитися всі основні учасники процесу виробництва, розподілу та послуг. Це має здійснитися як на мікрорівні, так і на більш високих рівнях, включаючи загальнонаціональний.

У передвиборній програмі лейбористи обіцяли приділяти більше уваги освіті, підготовці кадрів, забезпеченню доступу на ринки капіталу і праці, вкладати кошти в інфраструктуру, науку і технологію. Забезпечити динамічний розвиток економіки уряд сподівався через партнерство з приватними підприємцями. Таким чином, лейбористи вважають за необхідне ефективніше використовувати державне регулювання в окремих сферах суспільства, що мають життєве значення.

Змінилася також соціальна база лейборизму, 40 % якої сьогодні складають "білі комірці" та середній клас. Раніше цей показник не перевищував 20—25 %. Прихильним виявилося ставлення промисловців та фінансистів до Лейбористської партії. Це було пов'язано з тим, що у програмних економічних та політичних установках лейбористів відбулися кардинальні зміни. Йдеться, насамперед, про відмову від націоналізації, відмежування від профспілкових вимог, що не влаштовують бізнес. До того ж діловим колам імпонує м'який тетчеризм і прагматичний європеїзм в інтересах британської економіки в цілому. Важливе значення мала також відмова від пункту 4 статуту партії, де проголошувалось встановлення "суспільної власності на засоби виробництва, розподілу та обміну". Лейбористська партія, таким чином, почала перетворюватися на "партію нації", виражати загальнонаціональний інтерес.

Як наслідок, на виборах 1997 р. лейбористи отримали мандатів у 2,5 разу більше, ніж торі. Лейбористська програма виявилася ефективною. За перші роки перебування при владі лейбористам удалося скоротити дефіцит державного бюджету з 3 % у 1996 р. до 0,1 % у 1998 р. Водночас було запроваджене "золоте правило" державних витрат (уряд позичає гроші лише для інвестицій). Позитивні зміни відбулися у податковій системі — до 30 % знижено податок на корпорації, що є найнижчим рівнем у Євросоюзі. Значні пільги надані малому і середньому бізнесові. До 22 % знижена база прибуткового податку. Усі ці заходи сприяли кардинальному поліпшенню клімату у виробничій сфері. Більшу частину інвестицій у науково-дослідні і дослідно-конструкторські розробки (НДДКР) також здійснює держава.

Серед інших важливих заходів у галузі регулювання виробничих стосунків слід назвати також законодавче визнання профспілок на підприємствах як представників трудового колективу. Рівень безробіття знизився до 6 %. Значні кошти (20 млрд. ф. с. строком на 3 роки) було заплановано виділити на модернізацію національної служби охорони здоров'я, у тому числі 8 млрд. ф. с. на будівництво лікарень, поліклінік.

Особлива увага приділялася соціальній сфері. У 1998 р. кабінет Блера виділив хронічно відсталому районові — Північній Ірландії — компенсаційні платежі з розрахунку 2000 ф. с. надушу населення на рік. Задіяні податкові пільги гарантували пристойні заробітки для працюючих сімей (220 ф. с. на тиждень), були також запроваджені пільги на дітей, суттєво розширилася мережа ясел і дитячих садків

Реформування королівства

Лейбористське реформаторство королівства виразилося у децентралізації, тобто поверненні (деволюції) центром владних повноважень на місця. Перші кроки у цьому напрямі зроблені в національних окраїнах. У Північній Ірландії вибори до Законодавчої асамблеї відбулися у червні 1998 р. У Шотландії та Уельсі — до місцевих парламентів — у травні 1999 р. У Шотландії та Ольстері парламент й асамблея наділялися широкими законодавчими повноваженнями (право "первинного законодавства") з питань охорони здоров'я, освіти, місцевого самоврядування, житлового та комунального господарства, риболовлі, спорту й мистецтв. Крім того, шотландський парламент може варіювати прибутковий податок у межах 3 % і відповідає за правопорядок (юридична система Шотландії традиційно автономна від англійської). Водночас асамблея Уельсу, курируючи багато які зі згаданих сфер, може регулювати їх за допомогою "вторинного законодавства", тобто в рамках загально британських органів. Таким чином, рівень наданої автономії неоднаковий.

Повноваження центру (парламенту королівства) поширюються лише на питання конституційного устрою З'єднаного королівства, зовнішньої політики, оборони, національної безпеки, фінансово-економічної системи, а також єдиний ринок товарів та послуг, соціальне забезпечення, радіотрансляцію, регулювання транспорту.

Центр позбавлений права вето на рішення місцевих органів, які приймаються у рамках їхньої компетенції. Співробітництво між виконавчими органами місцевих законодавчих органів з центральними регулюється спеціальними угодами ("конкордатами"). Координацію дій між центром і місцями здійснює Спільний комітет Міністрів, а владнання суперечок між ними — Таємна рада в Лондоні на чолі з монархом.

Таким чином, лейбористи, йдучи в ногу з часом, успішно вирішують питання, які вже давно заявили про себе.

Реформування державного устрою у демократичному напрямі торкнулося й палати лордів. У 1999 р. оприлюднено програму її поступової перебудови. Насамперед, спадкових лордів позбавлено низки пільг (права бути присутніми і голосувати на засіданнях палати й т. ін.). Таке право втратили й члени королівської сім'ї. Разом з тим, пери зберегли свої титули й дістали право балотуватися в палату громад, бути присяжними засідателями в судах.

На шляху до вирішення Ольстерської проблеми

Ольстерська проблема, що перетворилася на хронічну, могла створити серйозні перешкоди для лейбористів у здійсненні їхніх внутрішньополітичних заходів. Тому прийшовши до влади вони приділили особливу увагу врегулюванню проблеми Північної Ірландії. Цьому сприяли об'єктивні процеси, що розвивалися і закладали передумови розв'язання ольстерського конфлікту. Це, передусім, поява ірландсько-католицького середнього прошарку, для якого тероризм став серйозною перепоною у бізнесі, менеджменті, державних справах, до яких ірландці-католики дістали рівний з протестантами доступ.

Уже в квітні 1998 р. більшість політичних партій Ольстеру висловилися за мирне врегулювання конфлікту. У травні того ж року такий підхід схвалили на референдумі 94,4 % жителів Ольстеру. Через місяць було вибрано асамблею Ольстеру і створено уряд. Його очолив лідер юніоністської партії Девід Трімбл, котрий виступає за збереження території в складі Великої Британії. До складу уряду ввійшли також представники політичного крила ІРА — партії "Шин Фейн" (лідер Джеррі Адамс). Однак найбільшу активність при цьому виявили Тоні Блер і прем'єр-міністр Ірландської республіки Берті Ахерн. 2 грудня 1999 р. Лондон передав урядові, сформованому з католиків та протестантів, свої повноваження. За Лондоном залишилися податкова система і безпека. Північна Ірландія здобула автономію у сфері економічної і соціальної політики, у правових питаннях, у галузі охорони здоров'я, культури і сільського господарства. Заява про вирішення питання об'єднання Ольстеру з Ірландією шляхом волевиявлення населення (якщо проголосує більшість) була суто риторичною. Ірландська республіка того ж дня вилучила зі своєї

конституції статті 2 і 3 про включення Ольстеру до свого складу. Більша частина 15-тисячного британського військового контингенту виведена з Ольстеру. Проте залишилася проблема, яка не дає можливості стверджувати про остаточне врегулювання ольстерського питання. Йдеться про розпуск протестантських і католицьких воєнізованих формувань, насамперед ІРА. Проблема чи не найважча з огляду на необхідність тривалої ломки характерів, психології і стереотипів мислення багатьох і багатьох людей, які тривалий час звикли добувати для себе блага за допомогою зброї. Невдовзі це підтвердилось, й 11 лютого 2000 р. Лондон знову запровадив пряме правління в далекому від миру Ольстері.

Співдружність наприкінці XX ст.

Британська співдружність у 1998 р. об'єднувала 54 держави. Через кожні два роки проводяться сам іти країн-учасниць. Особлива увага у Співдружності приділяється розвиткові демократії. Так, у