Створений в ході революції Фронт національного порятунку (ФНП), який очолив опальний партійний діяч Йон Ілієску, 23 грудня оприлюднив заяву, в якій повідомляв про падіння клану Чаушеску й перехід влади до його рук. Програма ФНП декларувала відмову від однопартійної системи, встановлення демократичної плюралістичної форми правління, проведення вільних парламентських і президентських виборів, реорганізацію національної економіки, проведення політики дружби й співробітництва в дусі "єдиної Європи". На падіння режиму населення зреагувало фразою "бог повернувся до Румунії". На підставі закону-декрету про політичні партії почалося формування багатопартійної системи. Зокрема, відновили свою діяльність націонал-ліберали. Розгорнувся складний і тривалий процес становлення демократії та цивільного суспільства.

Складний шлях до ринку й демократії

На початку 1990 р. на вимогу громадськості заборонено діяльність компартії Румунії, а її майно конфісковано. До травня місяця було зареєстровано 76 партій, а у вересні того ж року їх налічувалося вже 105.

Серед них п'ять "зелених" і сім республіканських партій, кілька демократичних рухів і національних фронтів, низка християнсько-демократичних союзів, циганських партій і союзів інших національних меншин, ціла серія аграрних і кооперативних партій та ін. Швидко набирали силу відновлені "історичні" партії: Націонал-цараністська, Націонал-ліберальна, а також Соціал-демократична, котрі на перших вільних виборах виступили єдиним блоком. Ці політичні угруповання відображали тенденцію до відродження й реставрації колишніх політичних структур, що засвідчили результати травневих (1990) парламентських виборів. Переконливу перемогу на них здобули депутати від ФНП, який невдовзі трансформувався в Партію соціальної демократії (ПСД). Президентом Румунії, попри своє комуністичне минуле, був обраний Й. Ілієску.

Радикальна антикомуністична опозиція (Націонал-цараністська, Християнська і демократична, Націонал-ліберальна, Ліберально-монархічна партії, націоналістична партія "Велика Румунія" та ін.) не визнала результатів виборів і організувала на університетській площі Бухареста мітинг-марафон, вимагаючи відставки новообраного президента й уряду. Акція протесту переросла у криваву бійку з силами правопорядку й шахтарями, яких викликав на підмогу до столиці президент. У листопаді 1991 р. похід 50-тисячного легіону румунських гірників на Бухарест та спровоковане безладдя (кілька чоловік загинуло, сотні дістали поранення) завершилися відставкою тодішнього уряду Петре Романа.

Економічний та соціальний хаос, суперечки в суспільстві навколо майбутнього державного устрою, зокрема заклики правих до відновлення монархії та повернення на престол короля Михая, як і гостра критика на адресу президента й виконавчої влади призвели до відставки законодавчого органу та глави держави й позачергових виборів (1992). Президентом Румунії вдруге став Й. Ілієску, а перемогу на парламентських виборах здобув пропрезидентський блок "червоний квадрат" (Партія соціальної демократії, Соціалістична партія праці та праві партії "Велика Румунія" і Партія національної єдності румун), який сформував новий уряд.

Кабінет Н. Векерою вніс істотні корективи в хід реформ, і вже в 1993 р. відбувся перелом. Економічний спад змінився зростанням виробництва на 1,3 %, а в 1995 р. цей показник сягнув 9,2 %. При цьому було змінено саму концепцію економічних перетворень. Румунські реформатори керувалися не стільки рекомендаціями західних експертів, скільки практичним досвідом щодо подолання кризових ситуацій у країнах з розвинутими ринковими системами. Процес приватизації дещо загальмувався. Лібералізація перестала бути самоціллю, а роль держави в економіці незмірно зросла.

Поліпшення макроекономічних показників в економіці супроводжувалося позитивними структурними зрушеннями, а темпи зростання промислового виробництва були вищими за валові показники по економіці в цілому. У самій промисловості випереджаючими темпами характеризувалися її обробні галузі, а серед останніх швидше розвивалися наукомісткі виробництва. Динаміці макроекономічних показників відповідала й активність надходження іноземних інвестицій в різні сфери румунської економіки. Лише у 1993— 1994 pp. у країну надійшло 1,3 млрд доларів іноземних інвестицій. Найкращим свідченням фінансової стабілізації був той факт, що населення повірило в ефективність реформ і масово обмінювало свої доларові заощадження на національну валюту, яку, своєю чергою, на вигідних умовах вкладало в банки. Заощадження населення стали важливим додатковим джерелом інвестицій.

Характер реформ кабінету Н. Векерою цілком вписувався в рамки неокейнсіанських концепцій, проте з наближенням парламентських і президентських виборів 1996 р. права опозиція звинуватила його в прихильності до комуністичних методів правління, а країни ЄС, посилаючись на нібито недемократичну еволюцію румунського суспільства, істотно зменшили обсяги допомоги.

Курс на переміни і збагачення (1996—2000 pp.)

Восени 1996 р. у Румунії відбулася справжня зміна режиму. Після семи років правління посткомуністів вибори до палати депутатів і сенату виграла коаліція правих партій (християнські демократи, націонал-ліберали, соціал-демократи, Партія етнічних угорців Румунії). На виборах президента перемогу здобув Е. Константинеску, професор і колишній ректор Бухарестського університету. Його обрання главою держави означало остаточне відновлення парламентської демократії і вселяло надії на проведення радикальних ринкових реформ.

Права коаліція на чолі з Е. Константинеску взяла курс на прискорення реформ, повторно вдавшись до методу "шокової терапії". Надмірна лібералізація викликала макроекономічну дестабілізацію і новий спад економіки, що тривав наступні шість років. Так, у 1999 р. обсяг промислового виробництва знизився на 8,4 %, інвестиції — на 12,8 %, а інфляція протягом року сягнула 50,4 %. Для сільського господарства, за свідченням румунських експертів, 1999 р. був найгіршим за всю історію країни. За найсприятливіших умов Румунія змогла б досягти своїх показників рівня економічного розвитку кінця 80-х років не раніше як через 10—12 років.

Прискорення процесу приватизації також не мало реального економічного обґрунтування. Хоча в 2001 р. частка недержавного сектора в національному доході наблизилася до 60 %, це не привело до адекватних якісних зрушень. Передбачалося, що об'єкти, які приватизуються, функціонуючи в ринковому режимі, істотно поліпшать свої показники господарювання й підвищать конкурентоспроможність продукції. У дійсності ефективність виробництва в державному секторі продовжувала залишатися значно вищою. Очікувалося також, що внаслідок приватизації в Румунії утвориться середній клас, який становитиме основу всього процесу економічного розвитку. Насправді ж відбулася поляризація суспільства, що стала основним потенційним дестабілізуючим чинником. Крім того, прискорення приватизації не забезпечило очікувані надходження до бюджету. Зокрема, румунська держава втратила близько мільярда доларів, продавши третину акцій румунської компанії Ромтелеком, зі збитками було приватизовано торговельний флот і багато інших об'єктів. А ті кошти, які все ж надходили від роздержавлення, здебільшого спрямовувалися на підтримку приватизованих підприємств.

Румунія виділялася серед країн Центральної та Східної Європи найвищим рівнем оподаткування (85 найменувань податків). Високі податки позбавляли підприємства інвестиційних ресурсів, а низький рівень бюджетних надходжень не давав змоги державі фінансувати економіку в належних обсягах. Відтак, підривалися можливості економічного зростання в майбутньому. Значну роль у румунській економіці відігравав основний неплатник податків — "тіньовий сектор", питома вага якого у ВВП, за даними МВФ, становила 32 % (2002).

Невтішні економічні показники розвитку економіки країни, зубожіння значної частини її населення, внутрішньополітичні потрясіння й скандали вплинули на хід парламентських і президентських виборів 2002 р. На парламентських виборах перемогу вибороли ліво центристська Партія соціальної демократії (ПСДР), а її лідер І. Ілієску знову став президентом Румунії. Зусилля глави держави і новосформо-ваного уряду, який очолив А. Настасе, були спрямовані на стабілізацію економіки. Основну увагу уряд зосередив на завершенні процесу приватизації. Необхідно було також переглянути протекціоністську політику Центробанку, провести податкову реформу, скоротити різні дефіцити, обмежити зростання заробітної плати. У 200 J p. зовнішній борг країни становив понад 8,7 млрд. доларів.

Забезпечення економічного зростання румунський уряд пов'язував і з відновленням активності іноземних інвесторів, що знизилася у другій половині 1990-х років, після того як розвиток економіки набув нестабільного характеру. За підрахунками експертів, румунська економіка потребувала на початку XXI ст. більше як 5 млрд. щорічних інвестиційних надходжень. Крім того, інвестиції надходили переважно у формі позикового капіталу, тоді як румунська сторона заінтересована у прямих інвестиціях, які безпосередньо зумовлюють оновлення основного капіталу і підвищення конкурентоспроможності продукції.

Пріоритетними напрямами економічного розвитку Румунії стали видобувні галузі. В урядових колах схильні вважати, що в недалекому майбутньому країна зможе задовольняти свої потреби в сировині виключно за рахунок внутрішніх ресурсів. Особливе місце при цьому відводиться видобутку золота, насамперед у найбільшому в Європі золотому родовищі Рошія Монтана. З метою розв'язання назрілих економічних і політичних проблем