Холодна війна

План

1. Початок "холодної війни"

2. Економічні важелі Заходу. Доктрина Трумена та "план Маршалла"

3. Блокова політика великих держав

4. Перші спроби порозуміння між Сходом і Заходом. Дві тенденції у

5. міжнародній політиці

6. Література

Початок "холодної війни"

В американському місті Фултоні (штат Міссурі) 5 березня 1946 р. У. Черчілль закликав демократичні країни об'єднатися проти СРСР. "Залізна завіса, — заявив він, — опустилася на континент від Штеттіна на Балтиці до Трієста на Адріатиці". Черчілль твердив про тиранію, яка вже здійснюється у країнах, що перебувають у зоні "панування росіян", закликав "до союзу між Великобританією і США", щоб зупинити просування комунізму, про можливість застосування в разі необхідності, навіть ядерної зброї. Усе ж стверджувати, що промова Черчілля започаткувала "холодну війну", було б, принаймні, наївно. її перші ознаки простежувалися вже на заключному етапі війни. Події навколо Варшавського повстання 1944 p., боротьба щодо статусу емігрантських урядів Польщі, Чехословаччини, Югославії, нехтування розмежувальною лінією просування союзних військ та іншими ялтинськими домовленостями, взаємні "помилкові" бомбардування та обстріли військових колон — у цьому ряду.

Якщо рішення, прийняті в Ялті, ще певний час виконувалися великими державами, то в Потсдамі сторони вже не могли знайти спільної мови з більшості питань, що обговорювалися. Спроби Сталіна отримати бази на Босфорі, добитися опіки над якоюсь італійською колонією в Африці, чотиристороннього контролю над Руром і визнання Заходом поставлених Кремлем урядів Румунії і Болгарії — були відкинуті. Відкинуто і план Трумена інтернаціоналізувати Дунай. Угоди було досягнуто лише з німецького питання (чотиристоронній механізм розгляду пов'язаних з Німеччиною питань, отримання кожною державою репарацій зі своєї зони). Союзники погодилися на запропоновану Москвою розділю-вальну лінію по Одеру — Нейсе, проте залишили за собою право пізніше повернутися до розгляду цього питання. Сталін погодився брати участь у війні проти Японії. Практичним наслідком Потсдамської конференції було започаткування процесу поділу Європи на дві сфери впливу.

Нема також підстав вважати, що Захід прагнув "холодної війни". Уже наприкінці 1945 p., коли явно намітились тенденції до конфронтації, посол США в СРСР А. Гарріман, за твердженням американського історика А. Шлезінгера, запитав колишнього народного комісара закордонних справ СРСР М. Литвинова, чи можуть бути зупинені негативні тенденції розвитку напруженості та конфронтації, якщо США підуть на поступки, щоб задовольнити претензії Радянського Союзу. Добре знайомий зі сталінською політичною кухнею, Литвинов дав зрозуміти, що цього робити не слід: натомість будуть висунуті нові вимоги. Можливо, саме тому за два місяці до заяви Черчілля американський президент Г. Трумен писав державному секретареві США Дж. Бірнсу: "Росіянам потрібно показувати залізний кулак і говорити сильною мовою". У своєму зверненні до нації 16 квітня 1945 р. Трумен заявив, що єдина "альтернатива глобальній колективній безпеці — анархія". Це було визнанням неможливості післявоєнного консенсусного співробітництва. Захід відкрито заговорив про радянську військову загрозу. Ще через кілька місяців Джон Фостер Даллес,

видатний політик і діяч Республіканської партії, закликав до створення оборонного блоку західних держав проти СРСР.

"Холодна війна" була не причиною міжнародної напруженості, а наслідком глобальної стратегії великих держав, яка проявилася у двох лініях, у двох курсах, у двох альтернативних баченнях світового суспільного порядку. Лінія Радянського Союзу була спрямована на "активне сприяння прогресові" —1 ліквідацію капіталізму в усьому світі, оскільки він "історично приречений". Лінія США та їхніх союзників по демократичному табору — на ліквідацію ліворадикального тоталітаризму — комунізму, — який загрожував свободі та демократії в усьому світі. В обстановці тотального озброєння, воєнного психозу та гонки озброєнь політика з позиції сили стала віссю, карданом міжнародної політики, навколо якого небезпечно крутилась людська цивілізація десятки років після Другої світової війни. Мілітаризація економіки, військові бази різного призначення і, нарешті, військово-політичні блоки стали ЇЇ складовими. В арсеналі "холодної війни" — також шпигунство, психологічна та ідеологічна війна, локальні конфлікти, економічне ембарго, інтриги у "третьому світі". Негативно оцінюючи сам факт існування ядерних арсеналів великих держав, варто зауважити: їх наявність тривалий час служила єдиним стримуючим чинником.

Економічні важелі Заходу. Доктрина Трумена та "план Маршалла"

І все ж не озброєння та військова сила визначали характер післявоєнного розвитку світу. Основну ставку в боротьбі проти комуністичної загрози Захід робив на економічну силу, на переваги економічної демократії над аморфною державною економікою з її зашоре-ним плануванням. Пушений вдію економічний важіль Заходу був саме тим валом, що зупинив комунізм, насамперед у Європі. І тут головну роль відіграли США. Уже 12 березня 1947 р. була оприлюднена доктрина Трумена. Відповідно до її положень, Туреччині, де внаслідок украй низького рівня життя населення назрівала небезпека соціального вибуху, та

Греції, де відбувалася громадянська війна, що підживлювалася радянським керівництвом з баз у Болгарії та Югославії, і де комуністи, заохочувані Сталіним, рвалися до влади, Сполучені Штати Америки надали допомогу обсягом 400 млн дол., що дало змогу обом країнам подолати кризу. У тому ж 1947 р. був оприлюднений ще масштабніший план оздоровлення Європи — план Маршалла. 5 червня 1947 p., виступаючи з промовою перед студентами Гарвардського університету, державний секретар США Джордж Маршалл заявив: "Роль нашої країни має полягати в тому, щоб надати дружню підтримку Європі при складанні програми її економічного відновлення, а потім повною мірою, наскільки це можливо, допомогти проведенню програми в життя. Ця програма має бути спільною для всіх і виробленою спільно, якщо не всіма європейськими країнами, то багатьма із них". Програма економічного відродження, акцентував Маршалл, буде "спрямована не проти якої-небудь країни чи доктрини, а проти голоду, злиднів, відчаю і хаосу". Звичайно, висунута Маршаллом програма заслуговувала на підтримку, однак створені в 1944 р. Міжнародний валютний фонд і Міжнародний банк реконструкції і розвитку не мали достатніх ресурсів для її реалізації. Проте такі ресурси були у США.

"План Маршалла" передбачав використання економічних методів для досягнення політичних цілей. Доларові ін'єкції у зруйновану економіку Європи мали на меті фінансове та господарське оздоровлення Європи, піднесення не лише економіки, а й життєвого рівня людей. А на цій основі, основі добробуту, досягти трансформації психології мільйонів людей, які мають усвідомити, що багате та заможне життя створюється не класовою боротьбою, не ліквідацією приватної власності, а зміцненням її, посиленням персонального інтересу кожного виробника. Американська допомога пропонувалася також і соціалістичним країнам, у тому числі й Радянському Союзові. Проте останній убачав в американській економічній допомозі своєрідну капіталістичну пастку, оскільки "план Маршалла" був спрямований насамперед на підтримку ринкової економіки. А тому Радянський Союз, побоюючись внутрішньополітичних та економічних метаморфоз і розвалу тоталітарної системи, не тільки не прийняв "план Маршалла", а й вчинив жорсткий тиск на ті

східноєвропейські країни, які мали намір це зробити, наприклад Чехословаччину.

Шістнадцять західноєвропейських країн, які прийняли "план Маршалла", протягом чотирьох років (1948—1951) отримали 17 млрд. дол. (за сьогоднішнім курсом — 170 млрд. дол. — Авт.). "План Маршалла", безперечно, сприяв відновленню західноєвропейської економіки на новій науковій та технічній основі, підвищенню життєвого рівня населення, відвернув небезпеку соціальних потрясінь. У цьому його позитивне значення. Безумовно, "план Маршалла" сприяв консолідації Західної Європи під лідерством США, зміцненню там американської присутності, посиленню економічного, політичного та військового впливу США. Водночас слід зазначити, що американська присутність у Європі, "американізація" Західної Європи жодною мірою не ущемляла незалежність або інтереси тієї чи іншої західноєвропейської країни. США поводили себе як гарант цієї незалежності, її недоторканності

Блокова політика великих держав

Якщо "план Маршалла" призначався для того, щоб дати можливість Європі стати на ноги, то НАТО мало гарантувати її безпеку. Військово-політичною організацією демократичних країн Західної Європи та Північної Америки став утворений 4 квітня 1949 р. Північноатлантичний пакт (НАТО). Договір про його утворення підписали США, Канада, Англія, Франція, Італія, Бельгія, Голландія, Люксембург, Норвегія, Данія, Ісландія, Португалія. Пізніше до НАТО приєдналися Греція, Туреччина (1952), Західна Німеччина (1955), Іспанія (1982). У березні 1999 р. членами НАТО стали Польща, Угорщина, Чехія. Можна погодитися з думкою багатьох дослідників, що на 80 % виникнення блоку завдячувало поведінці сталінського керівництва, котре прагнуло до поширення соціалізму. "Російські армії, — зауважував із цього приводу англійський історик Кальвокорессі, — не були демобілізовані і виведені з районів, окупованих ними в ході останніх воєнних кампаній, де знаходились історичні столиці Європи —- Будапешт, Прага, Відень, Берлін".

Характерною ознакою блоку було те, що він створювався на добровільних засадах: ніхто туди нікого не затягував силою, ніхто нікого не карав за вихід з нього. Блок НАТО не військовий, а, скоріше, економіко-політико-військовий союз. "Атлантичний союз, — зауважував Г. Кіссінджер, — не будучи насправді союзом, претендував на якусь універсальність. Він об'єднав світову більшість, що протистояла неспокійній меншості". Слідом за НАТО з'явилися й інші об'єднання: у 1951