ФРН - Економічний та політичний розвиток

План

1. Прихід до влади "малої коаліції". Зміни у внутрішній та зовнішній політиці

2. Канцлерство Г. Шмідта

3. Соціальний рух

4. Економічний розвиток ФРН 70 — 80-х років

5. Наростання кризи тоталітаризму у Східній Німеччині. Антитоталітарна демократична революція

6. Література

Прихід до влади "малої коаліції". Зміни у внутрішній та зовнішній політиці

Перелом настав 1969 р. До влади прийшла "мала коаліція" (СДПН/ВДП) на чолі з В. Брандтом, соціал-демократом, антифашистом, який у роки Другої світової війни брав участь у норвезькому русі

Опору. Внутрішні реформи "малої коаліції" звелися до розширення співучасті трудових колективів у керівництві підприємствами, модернізації системи освіти, поліпшення пенсійного забезпечення. Проте головні зрушення торкнулися зовнішньої політики. Уряд Брандта в контексті загального зменшення напруженості у світі зробив вагомий внесок у нормалізацію європейської обстановки в цілому, особливо у східному регіоні. Ядром такої політики, на думку Брандта, мали стати довір'я та співробітництво. Уже в 1970 р. відбулися перші офіційні зустрічі в Касселі та Ерфурті керівників обох німецьких держав — В. Брандта та В. Ульбріхта, що започаткувало процес взаємовизнання німецьких держав. 12 серпня 1970 р. було підписано західнонімецько-радянський договір, а 7 грудня ФРН уклала такий самий договір із Польщею. Важливість цих договорів полягала в тому, що сторони відмовлялися від застосування сили з метою зміни існуючих після Другої світової війни кордонів. У руслі загального оздоровлення ситуації в Європі 3 вересня 1971 р. між СРСР, США, Францією та Англією підписано чотирьох-сторонню угоду по Західному Берлінові. Угода підтверджувала статус Західного Берліна як території, яка не є складовою частиною ані ФРН, ані НДР. Тим самим відміталися будь-які спроби посягань на Західний Берлін. Важливою віхою становлення нової східної політики ФРН була також відмова у 1973 р. від Мюнхенської угоди 1938 р. Таким був процес становлення нової східної політики. Особливе місце в ній зайняли німецько-німецькі стосунки. Тут також було досягнуто значних успіхів. Зокрема, у 1972 р. було підписано угоду про Основи взаємовідносин між НДР і ФРН. Це створило засади підвищення міжнародного статусу обох країн. У 1973 р. НДР і ФРН стали членами ООН. Лінію примирення щодо Заходу, вироблену К. Аденауером після війни, Віллі Брандт поширив на Схід. Договірний процес між ФРН і східноєвропейськими країнами сприяв виробленню домовленостей у Хельсінкі.

Нормалізація німецько-німецьких стосунків, фактичне визнання НДР по-різному сприймалися впливовими колами ФРН. У 1972 р. мала місце спроба конституційно повалити "малу коаліцію". Для цього противникам політики Брандта не вистачило лише одного голосу.

Нормалізація німецько-німецьких відносин висвітлила одну важливу сторону суперечливого процесу, що відбувався на території колишньої єдиної Німеччини, а саме: західнонімецьке суспільство, яке базувалося на приватнокапіталістичній ринковій економіці, на економічній та політичній свободі, просунулося далеко вперед в усіх сферах: у галузі економіки, науки, освіти, а більше всього — в рівні життя. Причини стійкого та неухильного відставання НДР — вітрини соціалістичного світу — лежать на поверхні. Це — знищення ринкової економіки, ліквідація економічної свободи, централізована планова економіка та відсутність у людей стимулів до праці. Не могло бути жодного сумніву: майбутнє об'єднання Німеччини відбудеться на умовах, які об'єктивно продиктує західнонімецьке суспільство. Що це буде саме так, свідчили масові втечі німців із соціалістичного раю на Захід і спорудження за наказом східнонімецьких властей Берлінської стіни. Проте бетонно-колючий монстр, збудований за ініціативою радянського лідера М. Хрущова в 1961 p., не зупинив цього процесу.

Канцлерство Г. Шмідта

Після того як виявилося, що високопоставлений чиновник з адміністрації В. Брандта є агентом східнонімецької секретної служби — "штазі", 4 травня 1974 р. західнонімецький лідер змушений був піти у відставку. Канцлером став Гельмут Шмідт, який у цілому продовжував внутрішню та зовнішню політику свого попередника.

Початок нового витка гонки озброєнь і конфронтації у другій половині 70-х років та економічна криза 1974—1975 pp. похитнули становище "малої коаліції". Криза вимагала радикальних заходів, спрямованих на оздоровлення економіки. Однак соціал-демократи, заявляючи про назрілі соціальні реформи, не поспішали скорочувати асигнування на соціальні потреби. У сфері зовнішньої політики непростим для уряду Щмідта було рішення 1979 р. про розміщення американських ракет середнього радіуса дії в Західній

Німеччині. В очах широкого загалу це не сприяло миру, до того ж назрівав розкол усередині "малої коаліції". ВДП вимагала більш рішучих, навіть непопулярних дій з метою виправлення економічної ситуації, на що соціал-демократи йшли обережно, з оглядкою, оскільки розуміли, що це може призвести до звуження їхньої соціальної бази. Союзники ФРН по НАТО побоювалися, що Шмідт не буде послідовним у виконанні "подвійного" рішення Північноатлантичного альянсу. Великі підприємці, своєю чергою, були стурбовані нерішучістю Шмідта щодо скорочення витрат на соціальні потреби та надання пільг приватним капіталовкладенням. Після виходу з уряду чотирьох міністрів, які представляли ВДП, "мала коаліція" розпалася. У жовтні 1982 р. до влади прийшла коаліція ХДС/ХСС/ВДП на чолі з Гельмутом Колем. А 6 березня 1983 р. вона виграла вибори в бундестаг.

Соціальний рух

У програмі СДПН 1959 p., прийнятій в Бад-Годесберзі, основоположними категоріями цивілізованого суспільства проголошувалися свобода, справедливість, братство, моральне удосконалення суспільства і беззастережна підтримка уряду. Соціал-демократи вилучили з програми вимоги усуспільнення засобів виробництва. У програмі проголошується "захист і заохочення приватної власності". У вересні — жовтні 1968 р. конституювала себе Німецька комуністична партія (НКП), яка традиційно виступала за соціалістичне перетворення суспільства. Продовжували існувати нечисленні неонацистські організації. У 1980 р. їх налічувалося близько 75. Час від часу давали про себе знати терористичними актами "революційні осередки" РАФ.

Страйки найманої робочої сили мали суто економічний характер. Однією із найболючіших соціальних проблем Німеччини стали мільйони "гастарбайтерів", місце яких у правовому громадянському полі не мало чіткого визначення. А їх кількість разом з сім'ями сягнула 5 млн. чоловік.

Економічний розвиток ФРН 70 — 80-х років

Світові економічні труднощі першої половини 70-х років не обминули ФРН. Економічна криза 1974 р. викинула на вулицю І млн. 115 тис. робітників. Валовий національний продукт скоротився на 4 %, а промислове виробництво — на 7,5 %. У 1976 р. депресія змінилася поступовим виходом із кризи й піднесенням, яке тривало до 1979 р. Цьому сприяло, зокрема, збільшення німецького експорту. Проте уже в 1980 р. нова економічна криза, що тривала до 1982 p., завдала чималих втрат автомобільній, сталеплавильній та хімічній промисловості.

З 1983 р. почалося нове економічне піднесення, що тривало майже до кінця XX ст. Основними важелями виходу із кризи стали значні капіталовкладення, застосування робототехніки в пріоритетних галузях, збільшення особистого споживання, експорт товарів високої якості. За темпами зростання виробництва продукції ФРН вийшла на друге місце у світі. У самій економіці відбулися серйозні структурні зрушення. Пріоритетними стали такі наукомісткі галузі, як мікроелектроніка та робототехніка. Середньорічні темпи промислового зростання були на рівні 4—5 %. Зовнішньоторговельний оборот збільшився на 14 %, а позитивне сальдо торгового балансу становило 135 млрд. марок (1989). Державний бюджет 1989 р. становив 763,1 млрд. марок, а військові витрати — лише 55 млрд. марок.

Економіка ФРН була багатогалузевим індустріальним комплексом з підприємствами, оснащеними найновішою технікою — майже безлюдні заводи нафтопереробки, нафтохімії, АЕС. За обсягом валового національного продукту ФРН посіла третє місце у світі, високим був рівень життя. Хоча в ФРН ніколи не було націоналізації, державна власність досить значна (чверть усіх засобів виробництва). Це залізниці, вищі навчальні заклади, електростанції, що виробляли 40 % усієї електроенергії, тощо. Державний сектор давав значну частину сировини, зокрема 76 % алюмінію. У цьому секторі було зайнято понад 5 млн. працівників. Більш як 700 тис. працівників задіяно у військовій галузі, де виготовляли продукцію такі відомі компанії, як "Мессершміт-Бйоль-ков-Блом" та "Краус-Маффей", котра продукувала взяті на

озброєння в НАТО танки "Леопард". У 1989 р. валовий національний продукт ФРН становив 1 трильйон 320 млрд. дол. З них 700 млрд. (53% ВНП) йшло на оплату праці.

Наростання кризи тоталітаризму у Східній Німеччині. Антитоталітарна демократична революція

Перебудова в СРСР, горбачовська зовнішня політика сприяли переможній антито-талітарній революції у НДР та об'єднанню Німеччини. На відміну від інших соціалістичних країн, НДР не страждала від постійних дефіцитів. Однак Свобода і Правда тут також виявилися найбільшим дефіцитом. З роками розроблена СЄПН концепція "соціалізм у кольорах НДР", що не виходила та й не могла вийти за рамки командно-адміністративної системи, остаточно втратила свою привабливість. НДР дедалі більше відставала в економічному розвитку від ФРН. На кінець 1989 р. зовнішня заборгованість Східної Німеччини, головним чином Західній Німеччині, становила 50 млрд., а внутрішня — сягнула 220 млрд. марок. Незмінними атрибутами режиму були жорстка цензура й репресивна діяльність повсюдної "штазі". Відбувалося цілковите відчуження влади від народу.

Першим імпульсом до активізації боротьби проти тоталітаризму стали результати виборів