Економічний та політичний розпад Югославії

План

1. Криза економічно та політичної системи

2. Розпад югославської федерації

3. Збройні конфлікти на теренах "другої Югославії"

4. Політичні процеси у "третій Югославії"

5. Література

Криза економічно та політичної системи

Смерть Тіто 4 травня 1980 р. прискорила економічну й політичну кризу Югославії. Почалась агонія суспільної системи в цілому. Виявилося це передусім у сфері економіки. Безпосередніми причинами загострення ситуації були низька економічна ефективність господарства, зростання світових цін на енергоносії та сировину, а також збільшення зовнішньої заборгованості. З року в рік знижувалася продуктивність праці. Постійно зростала інфляція, яка до 1989 р. переросла у гіперінфляцію. Скорочувались усі види споживання, особливо інвестиційного. Помітно знизився життєвий рівень населення, що виявилось у зменшенні реальної заробітної плати, скороченні роздрібного товарообміну, зростанні соціальної диференціації, збільшенні кількості безробітних (1,2 млн), активізації страйкової боротьби, зростанні соціально-політичної напруженості.

Керівництво країни, зіткнувшись із загальною кризою, розпочало проведення нової серії економічних реформ. З 1983 по 1988 р. цей процес характеризувався постійними коливаннями, тому суттєвих змін в економіці не відбулося. П'ятирічний план 1980—1985 pp. за основними показниками не був виконаний. Дедалі очевиднішою ставала неефективність системи "об'єднаної праці" й заснованої на ній так званої договірної економіки. Численні страйки охопили країну. У 1984—1985 pp. розгорнулася дискусія у СКЮ про становище в партії та її роль у суспільстві.

Загострення національної проблеми перетворилося на вісь політичного життя країни. У 1981 р. розпочалося одне з перших затяжних міжнаціональних зіткнень у Югославії — події в автономному краї Косово, де вибухонебезпечна ситуація виникла ще в перші повоєнні роки. Вільний режим переселення албанців до Косово викликав необхідність співіснування людей різних національностей, релігій і культур. Стійкість традиційних укладів соціально-політичного життя албанців ускладнювала проблему їх співіснування із сербами, які з давніх-давен населяли Косово. Конституція 1974 р. наділила автономний край Косово правами, які, практично, зрівняли його з республіками. Ситуація різко загострилася в 1981 p., коли під впливом виступів албанських студентів

університету Пріштини албанський національний рух швидко ради кал ізувався. Почалися постійні сутички між албанською і сербською громадами краю. Частина сербського населення змушена була залишити небезпечну територію і переселитися до Сербії. Практично, 80-ті роки в Югославії минули під знаком міжнаціональних зіткнень у Косово.

Наслідком економічних, політичних та ідеологічних суперечностей у розвитку югославського суспільства стала глибока криза федерації. Загальна ситуація у країні ускладнювалася з кожним роком. У 1987 р. інфляція досягла 170 %, а наступного року — 300 %. Зовнішній борг перевищив 20 млрд. дол. Загострилися соціальні суперечності: у 1987 р. було зареєстровано понад 1,5 тис. страйків. Дедалі виразніше проявлялася криза суспільно-політичної системи, скорочувалася чисельність СКЮ, падав її авторитет у суспільстві. Загострювалися міжреспубліканські і міжнаціональні суперечності. Косовська проблема викликала відродження сербського націоналізму.

У правлячій партії і суспільстві посилилася боротьба між консерваторами і реформаторами. У травні 1986 p. X з'їзд СК Сербії обрав новим керівником республіканської парторганізації Слободана Мілошевича. Підтримуючи анти-албанську кампанію, Мілошевич майбутнє югославської федерації бачив у зміцненні централізму шляхом обмеження автономії Косово та Воєводини. Представники Сербії у загальнонаціональних органах зініціювали рішучі дії у плані реалізації соціально-економічної реформи й створення передумов виходу з кризи. Після "всенародного обговорення" до конституції 1974 р. внесено поправки, метою яких було підвищення ролі загально федеративних органів у всіх сферах життя югославського суспільства. Започатковано курс на створення у країні відкритої ринково-планової економіки на базі суспільної власності на засоби виробництва, соціалістичного самоврядування і демократизації суспільно-політичного життя.

У березні 1989 р. поправками до конституції CP Сербії автономні краї Косово та Воєводина позбавлялися конституційних законодавчих, виконавчих і судових функцій, якими вони були наділені за конституцією 1974 р. Тоді ж сформовано новий уряд СФРЮ на чолі з Анте Марковичем, який висловився за збереження єдиної Югославії і взяв курс на проведення радикальної суспільно-економічної реформи. У межах програми, спрямованої на стабілізацію економіки, законодавчо закріплено низку заходів щодо фінансової і господарської самостійності підприємств, відкриття ринку капіталу й цінних паперів, фінансової біржі, майже цілковитої лібералізації імпорту, вільного ціноутворення, конвертованості динара та ін.

У другій половині 1989 р. в країні спостерігалося стрімке зростання кількості неформальних організацій. Багато які з них до кінця року зареєструвалися як партії. Почалося становлення багатопартійної системи. Особливо активно цей процес відбувався у Словенії та Хорватії, громадськість яких була стурбована зростанням сербського націоналізму, активністю прибічників С. Мілошевича, котрий закликав до зміцнення федерації і боротьби проти сепаратизму. Наприкінці вересня 1989 р. Скупщина CP Словенії прийняла низку поправок до республіканської конституції, які започаткували процес відокремлення цієї республіки від югославської федерації. Реакція сербського керівництва була жорсткою. Між Сербією і Словенією почалася майже відкрита торгово-економічна війна.

Отже, наприкінці 80-х років розпочався крах комуністичної диктатури. Стала очевидною неефективність системи так званого самоврядного соціалізму. Почалися глибокі перетворення в політичній галузі, що характеризувалися становленням політичного плюралізму, прагненням до реалізації національної рівноправності. Створювалися основи ринкової економіки.

Розпад югославської федерації

Невдала спроба XIV з'їзду СКЮ (січень 1990 р.) зберегти існуючу модель тоталітаризму під виглядом "демократичного соціалізму", глибока криза партії, проявом якої був конфлікт між керівництвом СКЮ і його республіканськими організаціями, крах ідеології самоврядного соціалізму прискорили розпад югославської федерації. У країні швидко поширювалися ідеї національного суверенітету й антикомунізму. Розпочався процес становлення партійно-політичного плюралізму. На тлі кризи югославської федерації загострилося національне питання у самій Сербії, де серби становили лише 66 % загальної кількості населення (албанці — 17 %, угорці — 3,5 % і т. ін.). У січні 1990 р. активізувався рух албанців Косово за відновлення автономного статусу краю, ліквідованого у 1989 р. У відповідь Белград запровадив там надзвичайний стан. Край опинився на порозі громадянської війни.

На виборах до республіканських та місцевих органів влади Словенії і Хорватії у квітні — травні 1990 p., що відбувалися на багатопартійній основі, уперше за післявоєнні роки перемогу здобули опозиційні сили. У Словенії до влади прийшла Демократична опозиція (ДЕМОС), а головою Президії республіки був обраний Мілан Кучан. У Хорватії перемогла Хорватська демократична співдружність (ХДС), лідер якої Франьо Туджман обійняв посаду голови Президії Хорватії. Нове керівництво обох республік виступило за конфедеративний устрій Югославії. Проте це аж ніяк не влаштовувало центр, шо спирався, насамперед, на сербські номенклатурні кола.

Антитоталітарна демократична революція не скрізь мала логічне завершення. У деяких республіках СК змінив назву та програму, в інших — тільки назву. Комуністи зазнали поразки у Словенії, Хорватії, Боснії та Герцеговині. У Македонії вони поділили владу з новими політичними силами. И утрималися при владі, прикрившись лозунгом "демократичного соціалізму", в Сербії та Чорногорії. Комуністичні лідери цих республік, а також керівництво югославської народної армії (ЮНА) залишилися вірними соціалістичному виборові. Для сербських номенклатурних кіл та шовіністів це був єдиний спосіб зберегти або відновити югославську федерацію, що не могло не позначитися на характері югославського "шлюборозлучного процесу".

Соціальна несумісність республік і країв (демократичні Словенія й Хорватія і комуністичні Сербія та Чорногорія), відмінності в економічному рівні розвитку республік, неадекватному їх політичній вазі у країні, трагічні напластування минулої історії югославських народів і строкатість етнічного та конфесійного складу населення відіграли роль каталізатоpa у процесі розпаду Югославії в 1990—1991 pp. 25 червня 1991 р. проголосили свою незалежність Словенія й Хорватія, 14 жовтня 1991 р. — Боснія та Герцеговина, 17 листопада 1991 р. декларувала свою незалежність Македонія. Створенням 27 квітня 1992 р. Союзної Республіки Югославії — укороченої "третьої Югославії" у складі Сербії та Чорногорії завершився, в основному, процес державотворення на теренах колишньої СФРЮ.

Розпад Югославії та крах самоврядного соціалізму — єдиний і нерозривний процес, його передумови визрівали під впливом цілої низки чинників. По-перше, після смерті Тіто режим залишився без головної опори та керманича. По-друге, на югославську економіку тиснули іноземні борги, на обслуговування яких Югославії довелося виділити 40 % валютних надходжень. По-третє, внаслідок подій у Східній Європі, Югославія втратила роль буферної держави, а відповідно й інтерес великих держав, котрі раніше всіляко підтримували її. По-четверте, посилення відцентрових тенденцій, викликаних економічними й політичними особливостями самоврядного соціалізму. У цьому ряду і події у Косово, де албанці вже з початку 80-х років XX ст. вимагали статусу сьомої республіки.

Збройні конфлікти на теренах "другої Югославії"

Громадянська війна, що розгорнулася на теренах "другої Югославії" в 1991 p., стала гіршим із варіантів розпаду югославської федерації. Міжнаціональна напруженість, що дедалі більше зростала в міру ослаблення федерального комуністичного обруча і проявлялася в прагненнях до національного відособлення, після краху тоталітаризму вибухнула кривавими конфліктами. Сербія, котра в югославській федерації займала домінуюче становище (36 % усього населення), вважала, що саме вона виражає ідею Югославії як єдиної держави. Водночас ЮНА, в якій близько 80