На початку 1991 р. сербські громади в Північній Далмації, Бараны, Кордуні та Славонії заявили про свою незгоду стати хорватськими громадянами й оголосили про створення Сербської автономної області Крайна (АО Крайна), яка займала 28 % хорватської території, де мешкало 880 тис. чоловік (з них лише 316 тис. сербів). Сербія підтримала цю акцію, а контрольована Белградом ЮНА виступила у кривавій і руйнівній війні, що супроводжувалася терором та етнічними чистками, на боці крайнських сербів. У ході боїв, з серпня 1991 по січень 1992 p., загинуло 6 тис. чоловік, а матеріальні збитки становили 30 млрд. дол. На міжнародній конференції по Югославії, що відбулася в жовтні 1991 р. у Гаазі, прийнято Декларацію, в якій світове співтовариство вперше визнало факт розвалу СФРЮ. Тоді ж на адресу Сербії та Чорногорії пролунали звинувачення в намаганні силою перешкодити відокремленню республік від Югославії. На початку грудня

р. Рада міністрів Євросоюзу ухвалила рішення про застосування економічних санкцій щодо Югославії (фактично — Сербії та Чорногорії). Рішенням Ради Безпеки ООН навесні

р. до Хорватії були направлені миротворчі сили. У хорватських подіях чітко визначилась позиція сербського керівництва на чолі з президентом С. Мілошевичем, яке прагнуло збереження Югославії як єдиної держави.

Сербський національний інтерес, боротьба проти сепаратизму, за об'єднання сербів у межах "Великої Сербії" й фактична міжнародна ізоляція об'єднали на певний час і лівих, і правих, владу і опозицію в Сербії і Чорногорії. Між націоналізмом влади і опозиції не було істотних відмінностей. За цих умов Скупщини Сербії та Чорногорії, а наприкінці квітня 1992 р. і югославський парламент у складі представників цих республік прийняли рішення про перетворення СФРЮ на Союзну Республіку Югославію (СРЮ) зі столицею в Белграді.

Політичні процеси у "третій Югославії"

У день офіційного створення Союзної Республіки Югославії, 27 квітня 1992 p., була прийнята її Конституція, яка проголосила СРЮ федерацією двох республік: Сербії (в її складі два краї — Воєводина і Косово) і Чорногорії (площа новоутвореної держави — 102,2 тис. кв. км, населення — 20,5 млн чоловік). Федеральний парламент СРЮ (Народна Скупщина) складається з двох палат — Віча громадян і Віча республік. Повноваження Президента СРЮ, який обирається союзною Скупщиною, дуже незначні в порівнянні з правами республіканських лідерів. Панівну роль у федерації посіла Сербія, територія якої становить 86 % території країни.

Протягом 1992 р. завершилось організаційне оформлення різних політичних течій. Правляча Соціалістична партія Сербії (СПС) консолідувалася навколо президента С. Милошевича і на травневих виборах 1992 р. до Скупщини СРЮ здобула переконливу перемогу. Національно-демократична течія була представлена Сербським рухом оновлення (СРО) на чолі з В. Драшковичем, а націоналістичні сили репрезентувала Сербська радикальна партія (СРП), лідером якої був В. Шешель. Поміркованих демократів (лібералів) очолював відомий югославський письменник і громадський діяч Д. Чосич, обраний 15 червня 1992 р. президентом СРЮ.

У Другій половині 1992 р. ці політичні угруповання розгорнули запеклу боротьбу за владу. СРО, апелюючи до національних почуттів сербів, закликав їх усіма засобами боротися за Велику Сербію та всі території, на яких мешкають серби, й обіцяв відродити демократію, культурні традиції сербського народу, православну релігію, приватну власність тощо. СРП закликала до встановлення сильної влади на всіх рівнях, об'єднання сербських земель, проведення жорсткої політики щодо Заходу, ліквідації усіх "зрадницьких партій" всередині країни. Д. Чосич обстоював демократичні реформи, помірковану політику у сфері міжнаціональних стосунків Й помірковану зовнішню політику, а на посаду прем'єр-міністра СРЮ запропонував М. Паніча — американського підприємця сербського походження, кандидатура якого була схвалена Скупщиною.

Напередодні дострокових федеральних і республіканських виборів, намічених на грудень 1992 p., сербська опозиція об'єдналася в Демократичний блок — Демократичний рух Сербії (ДЕПОС), проте не змогла домовитися про єдину кандидатуру на посаду президента Сербії. А відтак перемогу на виборах здобув лідер сербських соціалістів С. Мілошевич. Представники СПС, що мала комуністичні корені, дістали більшість місць у Скупщині Сербії (101 мандат). Значну кількість місць здобули також СРП (73) і СРО (50). Підсумки виборів засвідчили підтримку електоратом нової Югославії політичних діячів, які стояли на антизахідних, націоналістичних позиціях. Помірковані демократи зазнали поразки. М. Паніч пішов у відставку, а союзна Скупщина увільнила з посади президента СРЮ Д.Чосича. Новим президентом югославської федерації став соціаліст Зоран Ліліч, підтриманий коаліцією сербських соціалістів і радикалів. Фактично влада була зосереджена в руках С. Мілошевича і правлячої Соціалістичної партії Сербії. Посилився тиск на опозицію в особі Сербського руху оновлення.

Незважаючи на катастрофічний стан економіки, парламентські та президентські вибори в Сербії 20 грудня 1993 р. знову завершилися перемогою СПС. Правляча партія забезпечила собі половину місць у республіканському парламенті (123 мандати). Соціалісти набагато обійшли як демократичну опозицію, представлену коаліцією ДЕПОС В. Драшковича, так і націоналістів з Радикальної партії В. Шешеля. Президентом Сербії знову став С.Мілошевич, який вніс суттєві зміни до своєї внутрішньої і зовнішньої політики. Почалося здійснення програми економічної стабілізації, грошової реформи, різко зменшено асигнування на соціальні потреби. У галузі зовнішньої політики керівництво СРЮ проводило реалістичний курс, на якийсь час відмежувалося від гасла "всі серби — в одній державі", намагалося встановити контакти з лідерами Хорватії, Хорвато-мусульманської федерації у Боснії та Герцеговині, представниками міжнародних організацій з метою розв'язати мирним шляхом питання про статус сербського населення в сусідніх державах.

Припинення війни в Боснії та Герцеговині, укладення Дейтонських і Паризьких мирних угод й остаточне скасування з жовтня 1996 р. економічних санкцій щодо СРЮ сприяли активізації політичного життя у країні. У 1996—1998 pp. у центрі громадсько-політичних дискусій перебували питання модернізації економіки й підвищення добробуту громадян, статусу албанського населення Косово, долі біженців тощо. Демократична опозиція звинувачувала правлячі партії — Соціалістичну партію Сербії та Демократичну партію соціалістів Чорногорії — в авторитарності, обмеженні демократичних прав і свобод.

Навесні — влітку 1996 p., напередодні виборів до союзної Скупщини та місцевих органів влади, на політичній сцені СРЮ відбулося перегрупування сил. СПС сформувала коаліцію лівих сил, а опозиційні демократичні, реформістські партії об'єдналися в політичний блок "Єдність". На крайньому правому фланзі перебувала націоналістична Сербська радикальна партія. У листопаді 1996 р. відбулися вибори до Віча громадян Скупщини СРЮ та місцевих органів влади. Найбільшу кількість місць як у союзному парламенті, так і в 75 % виборчих округів у провінції зібрала правляча коаліція лівих партій. Проте вона зазнала фіаско в Белграді та інших великих містах країни, де перемогла опозиція.

Невдовзі після виборів Верховний Суд Сербії анулював результати голосування в округах, де перемогу здобула опозиція, посилаючись на те, шо там буцімто мали місце порушення виборчого законодавства. У відповідь опозиція звинуватила уряд у зловживанні владою й вивела своїх прихильників на вулиці. Антиурядові демонстрації під гаслами визнання підсумків листопадових виборів, демократизації країни, економічних реформ, досягнення компромісу з косовськими албанцями тривали до січня 1997 р. Країна переживала гостру політичну кризу. Віл правлячої Соціалістичної партії Сербії дистанціювалася частина керівництва Республіки Чорногорії (прем'єр-міністр М. Джуканович), армії та сербської православної церкви. Влада змушена була поступитися. У лютому 1997 р. кандидати блоку "Єдність" здобули більшість місць у муніципальних органах кількох великих міст Сербії, включаючи Белград. Лідер Демократичної партії Сербії 44-річний доктор філософських наук 3. Джин-джич став мером столиці.

Активізація діяльності демократичної опозиції й перемога її кандидатів на муніципальних виборах у Сербії супроводжувались посиленням авторитарних тенденцій режиму С. Милошевича, який прагнув до необмеженого контролю над державними інститутами югославської федерації. 15 липня 1997 р. Народна Скупщина СРЮ на спільному засіданні палат обрала С. Мілошевича президентом Югославії, а за результатами повторних президентських виборів у Сербії, що відбулися у фудні того ж року, главою сербської держави став його прибічник М. Мілутінович. Водночас коаліція лівих сил здобула перемогу на виборах до сербської Скупщини. Проте на президентських виборах у Чорногорії 5 жовтня 1997 р. переміг 35-річний прем'єр-міністр М. Джуканович, з ім'ям якого пов'язувалися успішні економічні реформи в республіці.

Новий чорногорський лідер, підтриманий парламентом, виступив з критикою політичного курсу президента С. Мілошевича й союзного уряду М. Булатовича, що в кінцевому підсумку привело до бойкоту чорногорською владою федерального центру. Белград, своєю чергою, не визнав ані президентства М. Джукановича, ані чорногорського парламенту. Відтак розпочалася криза югославської федерації, котра ще більше загострилася в березні 1999 p., з початком збройної акції НАТО проти Югославії.

24 червня 2000 р. в Югославії відбулися перші прямі вибори президента, перемогу на яких здобув