ЛАТВІЯ

План

1. Перервана незалежність: 1940—1991 pp.

2. Економічні перетворення

3. На шляху до західної демократії

4. Зовнішня політика

5. Література

Перервана незалежність: 1940—1991 pp.

У латвійського народу давні мова й культура, проте лише 18 листопада 1918 р. було проголошено створення Латвійської Республіки. Величезних втрат країні завдали радянська окупація 1940 р. та німецька — 1941 — 1945 pp. Наприкінці Другої світової війни в Латвії вдруге встановлено радянську владу й вона знову опинилася в ізоляції від решти Європи.

У повоєнний період у республіці розпочато прискорену індустріалізацію, що супроводжувалася завезенням робочих рук з інших радянських республік, а тотальна колективізація призвела до ліквідації хутірських господарств і депортації "неблагонадійних" латвійських фермерів та їхніх сімей до Сибіру. Натомість на 4,2 млн. га родючої землі було розміщено десятки військових об'єктів, зокрема Салдуський полігон авіаційних мішеней та радіолокаційна станція (РЛС) у Скрунді. Півстоліття радянізації обернулися для невеличкої Латвії складною демографічною ситуацією. Наприкінці 80-х років з 2,7 млн. її жителів латвійці становили 52 відсотки, в Ризі ж латиші складали лише третину населення.

Після прийняття курсу на перебудову економіки й демократизацію соціально-політичної системи в СРСР у Латвії розпочався процес пробудження нації, що дістав назву "Ат-мода" ("Пробудження"). Він був спрямований на активне проведення реформ в економіці, створення умов для демократичного розвитку суспільства і припинення штучного розмивання латишів як титульної нації республіки. Та насамперед ішлося про реальне надання Латвії суверенітету, декларованого союзним республікам конституцією СРСР. У 1988 р. створюються масові громадські організації. Найбільш впливовими серед них були Народний фронт Латвії (НФЛ) і Рух за національну незалежність Латвії (РННЛ). Активізувався також реформаторський рух у Латвійській комуністичній партії (ЛКП), який об'єднував в основному латишів, що становили близько 39 % усіх комуністів республіки. З цього крила ЛКП сформувалася Соціал-демократична партія. На противагу НФЛ, на початку 1989 р. організаційно оформився рух "Інтерфронт", що виступав за збереження соціалістичного ладу й Радянського Союзу. Усі новостворені організації були різнонаціональними за своїм складом.

4 травня 1990 р. Верховна Рада Латвії ухвалила "Декларацію про відновлення незалежності Латвійської Республіки". Головою Верховної Ради Латвії і лідером країни став колишній секретар ЦК ЛКП А. Горбунов. Уряд республіки очолив учений-математик І. Годманіс. Економічна програма народофронтівського уряду відкрила Латвії шлях до свободи підприємництва, денаціоналізації, реформування форм власності.

Парламентові й уряду, діяльність яких спрямовувалась на зміцнення підвалин суверенної держави, навесні — влітку 1990 р. протистояла антиурядова коаліція. До її складу входили Інтерфронт, Об'єднана рада трудових колективів, Компартія Латвії на платформі КПРС, що через парткоми контролювала великі підприємства Риги, Даугавпілса, Єлгави, а також армія й загін міліції особливого призначення (ЗМОП). 15 травня 1990 р. група офіцерів загону намагалася захопити будинок Верховної Ради в Ризі, але була розігнана республіканською міліцією. За дивним збігом, того ж дня представники офіцерства інших частин Прибалтійського військового округу штурмували будинок Верховної Ради Естонії. А 14 січня 1991 p., після подій біля Вільнюського телецентру, загін міліції особливого призначення зробив невдалу спробу захопити Будинок радіо в Ризі. З березня 1991 р. в Латвії відбувся всенародний референдум, переважна більшість учасників якого висловилася за вихід республіки зі складу СРСР.

У дні серпневого путчу 1991 р. в Москві підрозділи Радянської армії та спецзагони міліції черговий раз стали організаторами безчинств і свавілля на вулицях латвійської столиці. Ці події спричинили прийняття Верховною Радою Латвії 21 серпня 1991 р. Закону про державний статус, яким Латвія проголошувалася незалежною демократичною республікою. Наступного дня незалежність Латвії визнали Естонія й Литва, 24 серпня — Росія, Данія, Фінляндія, 26 — Україна, 27 — ФРН, 2 вересня — США

Економічні перетворення

Після проголошення незалежності Латвія пережила більш глибоку економічну кризу, аніж сусідня Естонія. Перехід до ринкової економіки розпочався в 1991 р. лібералізацією цін, яка продовжувалась і протягом наступного року. Посиленню фінансової дисципліни сприяло запровадження навесні 1992 р. латвійського рубля, який у червні 1993 р. було замінено національною валютою — латом. Це дало можливість знизити рівень інфляції з 950 % у 1992 р. до 35 % у 1993 р. Проте успіхи анти інфляційної політики не були доповнені позитивними зрушеннями у сфері виробництва. Згортання економічних зв'язків з Росією та іншими колишніми радянськими республіками й різке подорожчання традиційного імпорту (сировина, паливо) призвели до обвального спаду виробництва: у 1992 р. виробництво промислової продукції скоротилося на 35 %, наступного року ще на 38 %. Це спричинило розвал державного сектора економіки, який раніше працював як на союзний комплекс, так і на внутрішній ринок (легка та харчова промисловість).

Розпочата восени 1993 р. приватизація проводилася повільними темпами, а кількість зайнятих на приватизованих підприємствах різко скорочувалась. Відповідно до закону "Про придбання землі у приватну власність" започатковано передачу землі сільським господарям. У республіці різко зросло безробіття, у 1996 р. його рівень становив 7,1 % працездатного населення (заданими профспілок 18 %). Було ліквідовано значну частину соціальних гарантій по лінії освіти та охорони здоров'я, скасовано державні дотації на комунальні послуги й житло. Конфліктну ситуацію в суспільстві посилювало повернення колишнім власникам — латишам — майна, що належало їм до 1940 р.

Ринкові перетворення в Латвії були підтримані Заходом. У листопаді 1992 р. Євросоюз виділив країнам Балтії позики, а в ході візиту американського президента Б. Клінтона до Риги (1994) було оголошено про заснування Балтійсько-Американського фонду підприємництва для сприяння розвиткові приватного сектора.

Прискоренню економічних перетворень у Латвії сприяла нова проірама реформ, розроблена коаліційним урядом правих сил після фінансової кризи 1995 р. На озброєння було взято програму партії "Саймнієкс" ("Господар"), суть якої — домогтися розвитку сільського господарства шляхом його експортної орієнтації й різкого скорочення промислового виробництва. Однак ця програма була реалізована лише частково. Майже всі промислові підприємства (заводи В ЕФ, "Радіотехніка", вагонобудівний, напівпровідників та ін.) були ліквідовані. Це здавалося націонал-патріотам справою корисною, оскільки мало спричинити еміграцію за межі країни нс-латвійського населення, що працювало на цих підприємствах. Проте й аграрний сектор, не витримавши конкуренції на ринках Заходу, опинився у глибокій кризі. Його частка у ВВП зменшилася з 22 % у 1991 р. до 8 % у 1997 р. Більш як удвічі скоротилися посівні площі, значно знизилася продуктивність праці. У саму Латвію 68 % продовольства для населення надходило із Західної Європи.

Протягом 90-х років в економіці країни відбулося помітне зростання питомої ваги сфери послуг. Транспортні перевезення, транзит російської нафти й нафтопродуктів через латвійські порти Ригу і Вентспілс, розвиток обробної промисловості, швидке збільшення обсягів фінансових послуг, що зумовлювалося прагненням національних лідерів перетворити Латвію на "Балтійську Швейцарію", стали чи не єдиним каталізатором економічного відродження країни. Спостерігався приплив у латвійську економіку західних інвестицій. Найбільші інвестиції в латвійську економіку здійснювали Данія, Велика Британія, Німеччина, Швеція та США. Основна частина коштів вкладалася в підприємства транспорту і зв'язку, харчову й деревообробну промисловість. Найбільше значення у сфері зовнішньої торгівлі для республіки відігравали ринки ЄС, куди йшла майже половина латвійського експорту й імпорту.

Зрештою, за перші десять років незалежності в латвійській економіці відбулися серйозні структурні зміни: частка харчової промисловості у формуванні ВВП зросла з 26 до 34 %, деревообробної — з 2 до 19 %, тоді як металообробка, машинобудування скоротилися з 28 до 12 %. Водночас частка приватного сектора в сільськогосподарському виробництві зросла з 28 до 77 %. Однією з найсерйозніших національних проблем кінця 90-х років залишалася бідність. У республіці було чимало людей, в основному на селі, доходи яких становили менше одного долара на день, тоді як офіційний прожитковий мінімум передбачав щоденний доход у 4,8 долара. Індекс безробіття у країні в 2002 р. становив 8 %. Цього року Латвія вперше увійшла до списку 53 високорозвинених країн світу, діставши у звіті ООН "Зміцнення демократії у роз'єднаному світі" індекс розвитку 0,8. Розмір ВВП держави у 2002 р. становив 17 млрд. доларів.

На шляху до західної демократії

Традиції, що збереглися в Латвії з часів незалежності першої половини XX ст., дали змогу латвійському народові досить швидко відновити цивілізовані норми існування. Основним законом стала конституція Латвійської Республіки, прийнята 15 лютого 1992 р. і доповнена кількома поправками у 1993 і 1994 pp. Від сучасних конституцій вона відрізняється стислістю і лаконічністю, у ній відсутній розділ, присвячений громадянським правам і свободам. Вищим законодавчим органом країни є Сейм, що складається із 100 народних представників. Президент республіки обирається сеймом на три роки і не може обіймати цю посаду більше двох термінів поспіль. Президент призначає главу Кабінету міністрів, якому доручає формувати склад уряду. Загалом правова система й суспільно-політичні інституції республіки були наближені до західноєвропейських стандартів. Символом