Важливим кроком на шляху повернення Латвії до Європи й гармонізації міжнаціональної ситуації в республіці мав стати Закон про вільний розвиток національних і етнічних груп та їх право на культурну автономію (1995). Проте цей закон не виконувався, а зусиллями націонал-радикалів у країні культивувалась міжнаціональна нетерпимість. Із 40 партій і рухів абсолютною більшістю прокламувались етнічні цілі й латиська Латвія. Наслідком такої ситуації стало припинення діалогу між народом і владою, латишами і нелатишами, громадянами і апатридами (від грецького — люди, позбавлені батьківщини), між Латвійською Республікою і Російською Федерацією.

У 1994 р. президентом Латвії вдруге став Г. Ульманіс, зусиллями якого вдалося на деякий час нормалізувати відносини зі східним сусідом. У ході переговорного процесу Москва навіть вибачилася перед Ригою за сталінські часи й було досягнуто домовленості про виведення з країни російських військ до 31 травня 1994 р., за винятком РЛС у Скрунді.

Економічні труднощі перехідного періоду вивели в ході парламентських виборів 1995 р. на політичну авансцену Латвії націонал-рад и кальну партію "За Батьківщину і волю'3. Ця партія разом із центристськими партіями "Шлях Латвії" і "Господар" сформувала коаліційний уряд, який очолив один із лідерів правих Г. Крастс. Вихід з економічних труднощів та політичного протистояння з російськомовним населенням було знайдено у спробі поліпшити стосунки з Росією. Проте націонал-рад и кал и категорично відмовились надати семистам тисячам апатридів громадянство, окрім символічних квот, позбавивши третину населення Латвії права участі в парламентських і муніципальних виборах та самоврядуванні. До того ж націоналістично налаштовані політики визнали 150 тис. латишів, що служили в різних німецьких формуваннях у роки Другої світової війни, у тому числі вояків латвійських дивізій СС, героями й визволителями, і це залишалось джерелом конфліктності в російсько-латвійських відносинах.

Законом "Про громадянство" передбачена складна процедура натуралізації (отримання латвійського громадянства). Йдеться, зокрема, про складання екзамену з мови корінної нації, що викликало особливе обурення російськомовного населення. Міжнародним нормам не відповідає ще цілий ряд латвійських законодавчих актів — про державу, про освіту й кодекс законів про працю. Зокрема, знання латиської мови є обов'язковим при прийомі на роботу. Іноземними мовами можна користуватися лише на "неофіційному рівні", а також у релігійних церемоніях. Негромадяни Латвії позбавлені можливості обіймати державні посади, бути адвокатами, пожежниками, фармацевтами, співробітниками авіаційних і морських служб і т. ін. У 2002 р. серед співробітників міністерств латиші становили 92 — 100 %. У місцевих органах влади також переважають латиші, навіть у тих регіонах, де вони в меншості. Це зумовлено тим, що майже третина двохмільйонного населення Латвії (здебільшого — не латишів) не дістала політичних прав. А процес натуралізації відбувався дуже повільно. Загалом латвійське законодавство налічувало близько 70 принципових відмінностей у правах громадян і не громадян.

Парламентські вибори 1998 p., що відбувалися в умовах запровадження Росією економічних санкцій проти Латвії та загострення соціальних і міжнаціональних суперечностей у самій республіці, завершилися перемогою центристських партій "Шлях Латвії" та Народної партії. їхні лідери — В. Криштопанс, А. Берзиньш, А. Шкеле — очолювали Кабінет Міністрів і послідовно проводили курс на інтеграцію країни в європейські структури. Поступово нормалізувалися відносини зі східним сусідом. За умов не конкурентоспроможності національної продукції на ринках Євросоюзу торгівля з Росією та іншими країнами СНД ставала дедалі вигіднішою.

Про успіхи країни у сфері демократичних перетворень засвідчило обрання у 1999 р. президентом Латвійської Республіки професора психології Монреальського університету, колишньої громадянки Канади В.Віке-Фрайберги. Було продовжено політичний курс на вступ республіки до НАТО, що гарантував їй зовнішню безпеку, зміцнення ринкової економіки, входження до Євросоюзу й створення мультинаціональної, демократичної держави. Виконуючи вимоги європейського співтовариства щодо вступу до Північноатлантичного альянсу, сейм Латвії у травні 2002 р. прийняв поправку до закону про вибори, вилучивши вимогу про те, щоб кандидати в депутати парламенту володіли латиською мовою. Між тим, ані президент В. В і ке-Фрайберга, ані прем'єр А. Берзиньш не поспішали ініціювати ратифікацію сеймом Рамкової конвенції про захист прав національних меншин

(підписана у травні 1995 р.) та Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин, а також прийняття загального закону про меншини.

Партійно-політична система сучасної Латвії остаточно не сформувалася. Про це свідчать строкатість діючих у країні партій та періодична зміна лідерів у ході чергових парламентських виборів. Зокрема, на виборах до сейму в жовтні 2002 р. депутатські мандати вибороли представники шести партій: "Новий час", Латвійська перша партія, коаліція "За права людини в єдиній Латвії", Народна партія, "За Батьківщину і волю", "Союз зелених і селян". Партія прем'єра А. Берзиньша "Шлях Латвії", що входила до всіх пострадянських парламентських коаліцій, не змогла подолати п'ятипроцентний бар'єр і не була представлена в сеймі.

Коаліційний уряд, сформований у листопаді 2002 p., очолив лідер партії "Новий час", колишній президент Банку Латвії Б. Репше. Новий прем'єр повів рішучу боротьбу проти корупції в органах державної влади. Е. Репше сповнений надій успішно завершити останній, вирішальний етап переговорів щодо вступу Латвійської Республіки до Європейського союзу.

Зовнішня політика

Головними орієнтирами ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОГО курсу Латвії були розвиток двосторонніх міждержавних відносин з країнами Центральної та Східної Європи, державами "великої сімки" й Західної Європи. У доктрині "Головні напрями зовнішньої політики Латвії до 2005 р." (1995), як засіб забезпечення незворотності статусу країни, була названа інтеграція до НАТО, Євросоюзу та інших європейських структур. Реальним втіленням положень доктрини стала участь країни у програмі НАТО "Партнерство заради миру", у спільних військових маневрах з країнами — членами блоку. Двосторонні відносини з Росією розвивалися досить напружено. Лише в серпні 1998 р. російські війська остаточно залишили територію республіки, припинила своє існування і РЛС у Скрунді. Головними торговельними партнерами Латвії були Німеччина, Данія, Швеція, США та Росія.

У листопаді 2002 р. Латвію було запрошено до НАТО. Членство в альянсі обходитиметься країні щорічно у 2 % ВВП (військовий бюджет) плюс 3 млн. доларів як пайовий внесок. Латвійська Республіка першою серед семи країн, запрошених до Північноатлантичного альянсу, розпочала конкретні переговори про вступ.

Позитивна динаміка характерна для розвитку стосунків між Латвією і Україною. Дипломатичні відносини між обома країнами було встановлено в лютому 1992 р. Активізації двосторонніх зв'язків сприяли візити президента України Л. Кучми до Латвії та президента Латвії Г. Ульманіса в Україну (1995). В ході зустрічей було укладено низку договорів, у тому числі базовий Договір про дружбу й співробітництво. У 1998 р. підписано договір про вільну торгівлю між обома країнами. Загалом же договірно-правова база двосторонніх відносин на кінець 2002 р. налічувала понад 60 угод. У 2000—2001 pp. товарооборот між Латвією і Україною зріс у 2,5 раза, хоча Україна й не входить до першої десятки торгових партнерів Латвії. Сьогодні в Латвії мешкає майже 62 тис. українців (3 % населення). З них 8,7 тис. є громадянами Латвії, а 50 тис. не мають громадянства. Подальшому зближенню двох країн сприятиме удосконалення нормативи о-правової бази двосторонніх відносин

Література

1. Бурков В. Г. Государственные эмблемы и символы стран Содружества Независимых Государств и Балтии: Учеб. пособие. СПб., 1998.

2. Демурин М. Россия и Латвия: как выходить на стезю добрососедства // Международная жизнь. 2000. № 12.

3. Дзинтарс Я. Латвия: в почете фашисты // Диалог. 2001. № 6.

4. Круминг-Cyxapee Б. А. Русские в Прибалтике: рубеж XXI века. СПб., 2001.

5. Метропольский А. Страны Прибалтики преодолевают кризис // МЭМО. 1998. № 9.