латиноамериканським країнам об'єднатися в "Союз заради прогресу" з метою ліквідації злиднів та відсталості. Як противагу комуністичній революції ідеологи "нових рубежів" висунули концепцію "мирно регульованої революції під якою розумілися реформи та ряд інших важливих заходів (аграрна та податкова реформи, підвищення темпів індустріалізації тощо). Прийнята на сесії ОАД у Пунта дель Есте (серпень 1961 p., Уругвай) програма "Союзу заради прогресу" містила низку конкретних пунктів, під які США надавали довгострокові позики на суму 20 млрд. дол. строком на 10 років. Зокрема, передбачалося щорічне збільшення валового національного доходу на душу населення на 3,6 %, здійснення аграрної реформи, ліквідація неграмотності до 1970 р. й т. ін. Тим самим Сполучені Штати Америки сподівалися запобігти проникненню комунізму до Латинської Америки, створити умови для представницької демократії як головного чинника суспільної стабільності. Вирішальний вплив на формування американської політики 60-х років щодо Латинської Америки справили дестабілізаційні дії режиму Ф. Кастро. Обстановка бідності та невпевненості в багатьох країнах Латинської Америки загрожувала обернутися соціальними катаклізмами, подібними до кубинського. Хоча заради справедливості варто зауважити, що правлячі кола США в латиноамериканській політиці не завжди дотримувалися рекламованих ними демократичних принципів. Вони не раз ішли на контакти і надавали підтримку військовим режимам, якщо останні вели активну боротьбу проти комуністичних сил. Це скоріше була тактика, продиктована складними умовами досягнення стратегічної мети — масового засвоєння латиноамериканськими суспільствами азів сучасної демократії — та геополітичними інтересами США.
Процес цей був непростим. Латиноамериканські режими, ближчі за своєю суттю до тоталітаризму, аніж до демократії, наочно демонстрували складність повороту на шлях демократії. У першій половині 60-х років на континенті знову відбулася низка військових переворотів: Аргентина (1962), Гватемала, Гондурас, Еквадор (1963), Бразилія, Болівія (1964). І якщо до військових режимів США виявляли певну терпимість, то на спроби комуністів захопити владу вони реагували негайно й ефективно. Так, 28 квітня 1965 р. американська морська піхота висадилася в Домініканській Республіці. Президент Джонсон дав ясно зрозуміти, що "США не дозволять встановити ще один комуністичний режим у Західній півкулі".
Латиноамериканська економічна інтеграція
Новим явищем у Латинській Америці 60-х років стала економічна інтеграція. Щоправда, продиктована вона була дещо іншими причинами, аніж європейська. Одні країни вбачали в ній форму подолання вузькості національного ринку, інші — колективне знаряддя боротьби з проникненням іноземного капіталу. Внаслідок цього на середину 70-х років інтеграційні процеси охопили майже всі країни регіону. Уже в 1960 р. утворилася Латиноамериканська інтеграція вільної торгівлі (ЛАВТ), реорганізована в 1980 р. в Латиноамериканську асоціацію інтеграції (ЛАІ), куди увійшли 11 країн. Невдовзі з'явився Центральноамериканський спільний ринок (ІДАСР, 1961), куди увійшли п'ять країн, у 1968 р. заявила про себе Карібська асоціація вільної торгівлі (КАВТ), до складу якої увійшли 12 країн. І нарешті, у 1975 р. утворився широкий економічний союз — Латиноамериканська економічна система, членами якої стали 26 держав, інтеграційні об'єднання, що виникли в 60—70-х роках, доповнилися суто спеціалізованими об'єднаннями, що підкреслювало монокультурний характер економіки країн Латинської Америки. Зокрема, в 1974 р. було створено Союз експортерів бананів та Союз країн — експортерів цукру (21 країна). У 1975 р. утворилися також Асоціація країн-експортерів срібла та Карібська судноплавна компанія.
Зміцнення господарських зв'язків, звичайно, прогресивне явище. Воно свідчить про прагнення латиноамериканських країн до об'єднання зусиль у розвитку стабільних економічних структур.
Економічний та політичний розвиток у 60-х — першій половині 70-х років
Заходи, спрямовані на здійснення програми "Союз заради прогресу","сприяли прискоренню темпів економічного розвитку. У цілому з 1950 по 1975 р. валовий національний дохід латиноамериканських країн зріс у чотири рази. Регіон з аграрного, сировинного перетворився на аграрно-індустріальний. Посилився наступ на латифундизм. До 1964 р. в 16 країнах ухвалено закони про аграрні реформи.
Однак політична нестабільність на субконтиненті не зменшувалася. її джерелом на початку 60-х років стала Куба. Радянський Союз прагнув використати соціалістичну Кубу як плацдарм для просування комунізму в Латинській Америці. У 1962 р. за згодою Ф. Кастро СРСР таємно розмістив на Кубі радянські ракети та бомбардувальники. У відповідь США вдалися до військово-морської блокади Куби. Тільки здоровий глузд політичних лідерів, насамперед Дж. Кеннеді, врятував світ від трагічних наслідків, якими могла обернутися ця авантюра.
Уроки Карібської кризи не зупинили послідовників більшовицької доктрини "ощасливлювання" народів. Компартії Аргентини, Перу, Уругваю, Еквадору, Венесуели, Болівії, які не мали скільки-небудь серйозної соціальної бази, отримували щедру грошову підтримку від КПРС, вдавалися до організації "партизанських загонів", розпалювання внутрішніх чвар, тероризму. Все це лише поглиблювало неспокій у регіоні.
Слідом за низкою військових переворотів відбулися трагічні події у Чилі. Перемога на президентських виборах 1970 р. кандидата лівої коаліції "Фронт національного визволення" Сальвадора Альенде, який негайно приступив до радикальних перетворень — здійснення націоналізації основних галузей промисловості, аграрної реформи, — обернулася соціально-економічною кризою (падіння виробництва, інфляція тощо). 12 вересня 1973 р. генерал Аугусто Піночет здійснив військовий переворот. Після цього відбулися парадоксальні події: з одного боку, терор і репресії (за 15 років диктатури Піночета кількість убитих сягнула 15,5 тис. чол., а тих, що пропали безвісти, — 2,2 тисяч), а з іншого — піночетівська адміністрація жорсткими заходами державного регулювання забезпечила ринкові реформи та прискорення економічного розвитку Чилі, тобто здійснила перетворення, які внаслідок своїх демократичних принципів унеможливлювали існування військової диктатури. 5 жовтня 1988 р. народ сказав "ні" Піночету, а в грудні 1989 р. на загальних
виборах програв і його кандидат, архітектор чилійського "економічного дива", колишній міністр фінансів Брнан Бихі. У березні 1990 р. у країні відновлено демократію.
Нові тенденції на латиноамериканському субконтиненті у 80-х—на початку 90-х років
Кардинальні зміни, що відбулися в житті світового співтовариства за останні десятиріччя, не обійшли й Латинську Америку. Демократія та ринкова економіка сприяли глибокій ерозії суто латиноамериканської моделі суспільства, яку марксисти-ленінці розглядали як передумову переходу до комуністичної формації. Мілітаризм, марксизм, популізм та кредо закритої економіки, основним генератором якої була ідея заміни імпорту національним продуктом, як типові риси Латинської Америки відходять поступово у минуле. За винятком Куби, скрізь відбувалися реформи. Самі спроби військових переворотів дедалі частіше наштовхувалися на опір усередині країни, викликали протести міжнародного співтовариства. За винятком Чилі та Парагваю, військові скрізь показали свою неспроможність досягти економічних успіхів. Військові диктатори поступилися демократично обраним урядам. Панівною стала тенденція до політичного плюралізму.
Однак латиноамериканці відвернулися не тільки від мілітаризму, а й комунізму. Якщо в 60-х роках багато хто пророкував комунізацію субконтиненту, то сьогодні ідеали цього варіанту суспільного устрою повністю дискредитували себе. На прикладі комуністичних країн, особливо Куби, багато хто переконався, що комунізм гальмує розвиток продуктивних сил, веде до зубожіння. В Нікарагуа, де в 1979 р. владу захопили комуністи-сандіністи на чолі з "команданте" Даніелем Ортегою, у 1990 р. виборці, у яких нарешті з'явилася реальна можливість вибору, рішуче відхилили комунізм.
Втратив свою привабливість і популізм, який ґрунтувався на переконанні, що держава, оволодівши всіма суспільними важелями, в тому числі й через одержавлення економіки, покращить життя. Визначився поворот до роздержавлення та приватизації засобів виробництва, до відкритості економіки, демократії та ринку. Повсюдно почався відхід від системи протекціонізму, латиноамериканці стали активно включатися у світове господарство. Позичати і витрачати стало буденною практикою сучасного економічного життя. Активізувалося залучення американських, японських, німецьких, французьких, британських інвестицій. Іноземний капітал проник у найновіші галузі: електротехніку, машинобудування, виробництво автомобілів тощо. Наприкінці 80-х років обсяг зарубіжних капіталовкладень в економіку Латинської Америки становив близько 100 млрд. дол.
Новим у плані економічної інтеграції став вихід латиноамериканських країн на світові ринки. Північноамериканська угода про зовнішню торгівлю (НАФТА) відкриває ринки Канади та Сполучених Штатів Америки для Мексики, а з часом, можливо, й для інших країн.
Вихід латиноамериканських країн на нові економічні рубежі супроводжувався труднощами перехідного періоду 1980— 1990 pp., зокрема прискореним зростанням цін на товари. Так, річна інфляція у Бразилії сягнула 2750 %, в Аргентині — 3080, Перу - 7500, Болівії - 11 800, Нікарагуа - 14 300 %. У 1989 р. зовнішня заборгованість країн континенту становила 430 млрд. дол. Половина цієї суми припадала на Бразилію та Мексику. Водночас спостерігались спад виробництва, безробіття, зниження реальної заробітної плати. На кінець 80-х років країни регіону перевели за кордон 223 млрд. американських доларів лише на сплату боргу та виплату дивідендів іноземним інвесторам. У той же час подушний дохід латиноамериканців був нижчим, ніж 10 років тому. 80-ті роки нарекли втраченим десятиріччям.
Така ситуація спонукала до поглиблення реформ, що в загальному плані звелося до збалансування бюджетів, звільнення надлишку робочих рук, стабілізації ринків, скасування обмежень, приватизації державних підприємств. Тарифи на квоти відійшли в минуле, усюди запанувала вільна торгівля. Результати не забарилися. У 1993 р. темпи зростання виробництва в Чилі становили 10,4 %, в Аргентині