У ході та після антитоталітарних демократичних революцій у країнах ЦПСЄ відбулися разючі зміни. Формувалася багатоукладна економіка, виникла і функціонує багато-партійна система з її свободами та людськими правами. Остаточно ліквідовано загрозу повернення до тоталітаризму Маркса — Леніна. Процес реформування суспільства набув незворотного характеру. Навіть прихід до влади лівих у 1993—1994 pp. у Польщі та Угорщині, спричинений страхом частини населення перед безробіттям, швидким соціальним розшаруванням, втратою упевненості в завтрашньому дні, зростанням злочинності та іншими явищами, що супроводжували перехідний період, не міг серйозно вплинути на процес розбудови демократичного ладу в країнах ЦПСЄ. Та й ліві, екс комуністи, відмовилися вже від марксистсько-ленінських догм і переймають досвід європейської соціал-демократії. Тим більше, що проблеми перехідного періоду вирішувалися досить успішно. Так, Польща в середині 90-х років за темпами розвитку економіки опинилася на другому місці в Європі, а Чехія мала бюджет із знаком плюс.

Особливе значення для країн ЦПСЄ мав прихід до влади нових людей, колишніх дисидентів, противників тоталітарного режиму, людей з демократичним напрямом мислення. Головною позитивною ознакою нових керівників, таких як Вацлав Гавел, Желю Желєв, Йожеф Анталл, Тадеуш Мазовецький, Лех Валенса, було те, що вони не мали негативного досвіду, досвіду командно-адміністративної чи партійної роботи в умовах тоталітаризму.

Процеси, що відбуваються сьогодні у країнах Центральної та Південно-Східної Європи, не мають аналогів у минулому. Вперше в історії здійснюється перехід від ліворадикального тоталітаризму до демократії та сучасного цивілізованого суспільства. Безперечно, він буде тривалим і непростим.

Формування регіону Центральної та Східної Європи (ЦСЄ)

Після оксамитових революцій 1989 p., які покінчили з соціалізмом у країнах колишньої Східної Європи, вивели їх зі стану васальної залежності, привели до розпаду федерацій Югославії і Чехословаччини, завершився процес фундаментальних змін у регіоні. Зник поділ на Східну і Західну Європу. Між Західною Європою і Росією виник регіон із 18 країн з населенням 190 млн. чол. і сукупним валовим продуктом 900 млрд. дол. (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Словенія, Хорватія, Македонія, Югославія, Боснія і Герцеговина, Албанія, Україна, Молдова, Латвія, Литва, Естонія та, з певним застереженням, Білорусь, яка дедалі більше тяжіє до об'єднання з Росією).

Це район змішаних етносів, що характеризується підвищеною національною чутливістю і "балка ні за цією", тобто спробами вирішувати власні проблеми за участю і підтримкою великих держав. До того ж за останні 50 років у регіоні зросло недовір'я до Росії, яка силою нав'язала тут соціалізм, а окремі народи позбавила суверенітету. Водночас невіра в демократизацію Росії змушувала країни ЦСЄдистанціювати-ся від неї. Певну роль у цьому процесі відіграла й зовнішня політика Росії, зокрема розгорнута нею кампанія з метою недопущення розширення НАТО на Схід, що сприймалася як імперська. Звідси прагнення примкнути до західноєвропейських структур — НАТО та ЄС. Така позиція країн ЦСЄ засвідчує їх повернення до Європи, європейський вибір. Відмова від розширення НАТО на Схід означала б для них визнання російського вето на їхні власні рішення. А це вже розцінюється як втручання у внутрішні справи, що, зрозуміло, викликає абсолютне неприйняття. Вислання Варшавою на початку 2000 р. дев'яти російських дипломатів, звинувачених у шпигунстві, стало демонстрацією нових, незвичних для Росії, міждержавних відносин, що стали реаліями регіону ЦСЄ.

Усі спроби Росії не допустити виокремлення регіону, його гравітації у бік Заходу навіть шляхом каяття за 1956 р. в Угорщині і 1968 р. у Чехословаччині не дали бажаного результату. Навіть економічні та соціальні труднощі першої половини 90-х років не сприяли об'єднанню Росії з її колишніми васалами і напівколоніями. Період попередньої 45-річної "дружби" обидві сторони розцінювали з протилежних позицій. Сателіти вважали себе експлуатованими, а радянське суспільство було впевнене, що звалило на свої плечі важкий тягар доброчинства, допомагаючи своїм "молодшим братам" будувати соціалізм. До того ж за лояльність не завжди слухняних союзників доводилося платити високу ціну. Значною мірою цю слухняність забезпечувала дешева сировина з Радянського Союзу. Коли ж Росія запровадила світові ціни на сировину і розрахунки за неї у конвертованій валюті, структура колишніх зв'язків вмить розвалилася. Якщо у 70—80-ті роки 40 % господарських зв'язків РЕВ було орієнтовано на СРСР і лише 25 % — на Захід, то наприкінці 1990-х років 70 % експорту Польщі й Угорщини, 57 % — Чехії та Словаччини йшло на Захід.

Починаючи від 1993 p. західні прямі інвестиції ринули до країн ЦСЄ, особливо туди, де швидко й ефективно проводилися реформи, що сприяли переходові до ринкової економіки. Це було особливо помітно в Польщі, Чехії та Угорщині. ЦСЄ став динамічним районом Європи. За даними Комісії Європейського Союзу середньорічні темпи зростання ВВП десяти країн ЦСЄ (Болгарія, Угорщина, Латвія, Литва, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія, Чехія, Естонія) у 1996— 1997 pp. сягали 5 %. Особливо успішно розвивалася Польща — у 1995 р. цей показник склав 7 %, у 1997 — 6,7 %. За темпами економічного розвитку в Європі Польща поступалася лише Ірландії. Економічні успіхи означених країн дають відчутні результати: зменшується безробіття, згортається інфляція, поступово, але неухильно зростає добробут населення. Однак різниця у рівні життя в цих країнах досить значна.

Початок реалізації європейського вибору

Своє майбутнє країни ЦСЄ пов'язують з інтеграцією у Західну Європу. Перші успіхи на цьому шляху були досягнуті уже в 1999 p., коли членами НАТО стали Польща, Угорщина, Чехія. Однак масове входження країн регіону до європейських структур було започатковане наприкінці 2002 р. На саміті НАТО у Празі, що відбувся 22 листопада 2002 p., було прийняте рішення про запрошення до Альянсу Естонії, Латвії, Литви, Болгарії, Румунії, Словаччини та Словенії. Вони стануть повноправними членами НАТО у 2004 р. Через три тижні, 12—13 грудня, Копенгагенський саміт глав держав-членів Європейського Союзу запропонував десяти європейським країнам (Естонія, Латвія, Литва, Кіпр, Мальта, Польща, Словацька Республіка, Словенія, Угорщина та Чеська Республіка) стати повноправними членами Союзу. Вісім із них — країни регіону ЦСЄ, колишні соціалістичні країни й навіть радянські та югославські республіки. Протягом двох наступних років їм доведеться докласти чимало зусиль, щоб наблизитися до показників, яких вимагає членство в такому поважному Союзі. На саміті визначена й майбутня група вступників до ЄС. Болгарія, Румунія і, мабуть, Хорватія стануть його членами у 2007 р.

Література

1. Волков В. К. Узловые проблемы новейшей истории стран Центральной и Юго-Восточной Европы. Москва, 2000.

2. Волокипшна Т. В. "Холодная война" и социал-демократия в Восточной Европе. 1944—1948. Москва. 1998.

3. Восточная Европа в документах российских архивов. 1944-1953. Т. I. 1944-1948. Москва; Новосибирск. 1997.

4. Давыдов Ю. П. Возникновение региона ЦВЕ // США: экономика, политика, идеология. 1997. № 4.

5. Демократические революции в Центральной и Восточной Европе: десять лет спустя: "Круглый стол" // Новая и новейшая история. 2000. № 2.

6. Конфликты в послевоенном развитии восточноевропейских стран / Под ред. Ю. В. Новопашина. Москва, 1997.

7. Кривогуз И. М. Крушение "реального социализма" в Европе и судьбы освободившихся народов. Москва, 2001.

8. Лівицький Ы. Відносини Захід—Схід і проблеми поневолених Москвою націй. Мюнхен, 1975.

9. Международный ежегодник "Политика и экономика", 1975-1990. Москва, 1975-1990.

10. Иовопашин Ю. Об антисоветизме и русофобии в послевоенной Восточной Европе: к постановке проблемы // Славяноведение. 1998. № 1.

11. Политический ландшафт стран Восточной Европы. Москва, 1997.

12. Постоловський Р. М., Пуган ?. П., Страшнюк С. Ю. Встановлення тоталітарних режимів у країнах Центральної та Південно-Східної Європи (1944—1953). Харків, 2000.

13. Революции 1989 года в странах Центральной (Восточной) Европы: Взгляд через десятилетие / Под ред. Г. Н. Севастьянова. Москва, 2001.

14. Страшнюк С. Ю., Пугач Є. 77. Політичні кризи та антитоталітарні рухи у країнах Східної Європи (50— 80-ті роки XX ст.). Харків, 1998.

15. Центрально-Восточная Европа во второй половине XX века: В 3 т. Т. 1. Становление "Реального социализма" 1945-1965. Москва, 2000.