Метаморфози сучасного капіталізму. Постіндустріальне суспільство
Партійно-політична система та її роль у сучасному суспільстві

План

1. Метаморфози сучасного капіталізму. Постіндустріальне суспільство

2. Партійно-політична система та її роль у сучасному суспільстві

3. Лівий рух, його трансформація

4. Література

Метаморфози сучасного капіталізму. Постіндустріальне суспільство

Новітній період європейської історії, особливо післявоєнного часу, наочно продемонстрував неспроможність ленінської теорії імперіалізму та висновку Леніна про переростання монополістичної стадії розвитку останнього в соціалістичну. Ще за свого життя Ленін мав нагоду засумніватися в цьому, коли жовтневий переворот у Росії став для розвинутих країн не провісником переходу до соціалізму, а сигналом біди, яку будь-що треба відвернути. Капіталізм, що базується на приватній власності, економічній свободі та матеріальному інтересі, не зник. Навіть більше, під впливом змін у продуктивних силах, науково-технічної революції, що розпочалася в середині 20-х років, він, так би мовити, удосконалювався. Світова економічна криза 1929 —1933 pp. засвідчила, що стадія індивідуалістично-монополістичного капіталізму, яку Ленін сприйняв за останню стадію капіталізму, поступилася місцем стадії державно-монополістичного капіталізму (ДМК). Свідченням цього у 30-ті роки став "новий курс" американського президента Рузвельта, а в перше післявоєнне десятиріччя державне регулювання закріпилося як норма життя передових країн Європи та Північної Америки. За нової ситуації фінансові й економічні важелі держави заявили про себе як активні чинники господарської та соціальної стабілізації. Час розгулу монополій, їх намагання підпорядкувати собі всіх і все, безповоротно минув. Система ДМК утверджувалася в період наступу тоталітаризму на Сході Європи. Поряд з економічною соціальна сфера стала головною прерогативою діяльності демократичної держави. Мобілізація можливостей приватнокапіталістичної системи, як відповідь на демагогічні претензії лівототалітарного світу виграти "історичне змагання" і домогтися "цілковитої та остаточної перемоги", — не остання причина становлення нової стадії капіталізму.

Хронологічні рамки ДМК охоплюють другу половину 20-х — першу половину 30-х років (початок НТР, проявом якої стала широка капіталістична раціоналізація, "новий курс" Рузвельта) — кінець 50-х — 60-ті роки XX ст. Для головних капіталістичних країн — це період розвинутого індустріального суспільства.

З початку 70-х років економіка провідних країн набуває нових характерних ознак, з появою яких постає питання: що таке капіталізм сьогодні? На основі досягнень НТР, яка здешевила устаткування, зробила його малогабаритним і доступним середньому класові, відбувалася трансформація найманої праці в самостійну трудову діяльність виробника. З'явилися сімейні та групові підприємства, котрі на конкурентній основі кооперуються з товарно-виробничими системами, як центрами складання з вузлів і деталей готової продукції. Лише в США таких підприємств понад ЗО млн. Хоча це не означає, що мегапідприємства втратили своє значення. А в фінансово-грошовій сфері, де у визначенні економічної стратегії держави помітну роль відіграють провідні банківські установи, навпаки, відбуваються процеси подальшої концентрації капіталів. Тим більше, що діяльність таких установ давно набула інтернаціонального характеру. Про це свідчить, зокрема, злиття у 2000 р. таких фінансових гігантів, як "Дойче банк" і "Дрезднер банк" і утворення другого за величиною банку світу з балансовою сумою в 1,2 трлн євро.

Мала економіка посіла місце основного виробника ВНП, а найчисленнішим класом розвинутих країн, спроможним займатися організацією власного виробництва — надзвичайно гнучкого, маневреного й до того ж основаного на поєднанні досягнень сучасної НТР, особливо мікроелектроніки, з індивідуальною працею, — став середній клас. Відбувається розукрупнення, розпорошення власності. Як назвати цю нову стадію капіталізму? Виходячи з масштабності цих процесів, включеності у них величезного числа тих, хто створює власне виробництво, хто отримує дивіденди (тільки у США таких понад 50 млн.), західні автори кваліфікували цю нову суспільну метаморфозу як народний капіталізм, або постіндустріалізм.

Саме наприкінці 50-х й упродовж 60-х років розвинуті демократичні суспільства набували рис, які дали підстави визначити їх як постіндустріальні. Ми стали свідками того, як третя цивілізаційна революція, основана на новаціях, започаткувала новий етап у розвитку людства — постіндустріалізм.

Постіндустріалізм — це таке суспільство, де на провідних позиціях закріплюється сфера послуг, наука і освіта, а бізнесмени поступаються місцем ученим і професіональним спеціалістам, в якому попри соціальну нерівність панує високий рівень соціального захисту. Виникненню пост-індустріалізму сприяли не тільки НТР, а й демократичний розвиток атлантичної цивілізації, мирне вирішення взаємних конфліктів. Демократична ідея, вільна ринкова економіка, економічна та політична свобода особи і соціальної групи, спонтанний розвиток нових технологій, зростання ролі і значущості інтелекту у вирішенні всіх суспільних проблем стали об'єднавчою і поступальною основою пост-індустріалізму. Вигравши "холодну войну", західні держави здобули солідний карт-бланш світового визнання їхніх принципів політичного та економічного життя. Головною умовою постіндустріалізму є високотехнізоване суспільство. Основними центрами постіндустріалізму стали США, Західна Європа та Японія.

Постіндустріалізм — нова стадія виробництва, в центрі якого стоїть людина з її талантом, професійно-кваліфікаційними навичками, сукупністю знань тощо. Він виступає фактором зміни обличчя як окремих суспільств, так і світу в цілому.

Сама теорія пості індустріального суспільства з'явилася наприкінці 40-х — у 50-х роках у провідних демократичних країнах (США, Німеччина, Франція) на базі розвитку ДМК та НТР. Теорія постіндустріалізму претендує на оптимістичне тлумачення суспільного процесу, доводить неспроможність і недоцільність соціальних революцій. Яка стадія наступна? Відповідь на це дасть майбутнє.

Однак якщо в країнах так званого "золотого мільярда" (Західна Європа, Північна Америка, Японія), на які припадає 80 % світових прибутків, утверджувався й прогресував постіндустріалізм, то в переважній більшості країн світу економіка і суспільство в цілому ще далекі від цього рівня розвитку. Країни Південної Європи (Греція, Іспанія, Португалія), велика четвірка Латинської Америки (Аргентина, Бразилія, Мексика, Чилі), Індія в Азії, Єгипет в Африці характеризуються середнім рівнем розвитку. Найчисленнішу групу складають країни, що розвиваються (більшість країн Латинської Америки, Африки, добра половина азійських країн). Окрему групу складають посткомуністичні країни, особливо на теренах колишнього СРСР, що характеризуються, насамперед, відсутністю соціально орієнтованої економіки, мають значний, але громіздкий і далекий від досконалості й сучасного рівня промисловий потенціал. Причин такого відставання багато. Особливо дається взнаки самоізоляція окремих країн, яка дуже небезпечна у світі сучасної економіки

Партійно-політична система та її роль у сучасному суспільстві

У структурі сучасного суспільства важливе місце посідають політичні партії. Слово "партія" має латинське походження (лат. pars (partis) означає "частина", "галузь", "відділ"). Політична партія — це частина будь-якої соціальної групи, найбільш активна та організована.

Партійно-політичні системи, як характерна риса насамперед демократичних суспільств XX ст., відрізняються за формою одна від одної. Так, якщо в Англії та США склалися двопартійні системи, в більшості західноєвропейських країн — багатопартійні, то для тоталітарних режимів Східної Європи характерною була однопартійна система. Лише в окремих випадках тоталітарний режим створював видимість багатопартійності (Польша, НДР), що виглядало як рудимент знищеної демократії, оскільки залишені для демократичного фасаду партії визнавали керівну та спрямовуючу роль компартій і діяли під їхнім керівництвом.

Багатопартійність віддзеркалює складну соціальну структуру суспільства. Чи не тому в посткомуністичних країнах соціальна невизначеність перехідного періоду плодить десятки різних, часто-густо карликових за кількістю членів і значенням партій. Лише на основі поступової стабілізації економічної та політичної ситуації завершується формування великих соціальних груп (наприклад, середнього класу), відбувається процес злиття близьких за своєю програмною суттю партій.

Політичні партії в суспільстві, як об'єктивний фактор, детерміновані проблемами суспільного життя. Саме через них, їхнє розмаїття реалізується представницька демократія, що являє собою форму постійного відтворення системи народовладдя в суспільстві. За нормальних умов партії сходили з політичної арени тоді, коли суспільна потреба в них відпадала.

Зміцнення демократії після Другої світової війни, прилучення до її принципів все нових і нових країн, кількісне зростання середнього класу, перетворення його на основну силу державної та соціальної стабільності стали визначальною передумовою піднесення значимості демократичних партій як провідної політичної сили. У передових країнах вони виражають інтереси найчисленніших груп населення. Саме правоцентристські партії (ХДС/ ХСС у Німеччині, ХДП в Італії, Республіканська та Демократична партії у США, СФД у Франції) та лівоцентристські партії (лейбористська в Англії, СДПН у Німеччині, соціалісти у Франції) об'єднують своїх прихильників із різних соціальних верств, що є наслідком здобутків демократії та політики соціального консенсусу, підкріплених досягненнями НТР, високо індустріальним розвитком та загальним добробутом громадян. Демократія не виключає існування крайніх лівих і крайніх правих партій та організацій (комуністи, націоналісти, неофашисти). Нерідко їх присутність на флангах партійно-політичного спектра змушує урядові партії діяти більш зважено і розсудливо, особливо в соціальній сфері.

Політичні партії, що здобули депутатські мандати на виборах до законодавчого органу, але не беруть участі у формуванні органів виконавчої влади, складають парламентську опозицію. Таким чином, у новообраних парламентах, як правило, формується правляча більшість і опозиція. Опозиція — пильний сторож правлячої партії чи коаліції, критик і коригувальник її політики. Опозиція — це та ж конкуренція, тільки в політиці. Вона об'єктивно необхідна для вдосконалення й оздоровлення суспільного та державного організму, пошуку оптимальних