23 жовтня 1954 р., ФРН увійшла до Західного Союзу, створеного в 1948 р. на основі Брюссельського договору, в якому брали участь Англія, Франція, Бельгія, Нідерланди та Люксембург. Тепер до нього приєдналися Західна Німеччина та Італія, а сам блок дістав назву Західноєвропейського Союзу (ЗЄС). За Паризькими угодами ФРН отримала дозвіл на формування 490-тисячної армії — бундесверу. Угоди передбачали також ряд обмежень. Зокрема, ФРН не дозволялося мати ядерну зброю та деякі види важкої наступальної зброї. 8 травня 1955 р. ФРН стала членом Північноатлантичного пакту.

Соціалістичні країни на чолі з СРСР розцінили Паризькі угоди як прямий виклик своїй безпеці, недопустиму спробу Заходу зламати баланс сил на свою користь. 11 — 14 травня на нараді у Варшаві вісім соціалістичних країн прийняли рішення про створення Організації Варшавського договору (ОВД), членам учасницями якої стали Албанія, Болгарія, НДР, Польща, Румунія, Чехословаччина, СРСР, Угорщина. У рамках ОВД почалася ремілітаризація Східної Німеччини. Бундесвер та 200-тисячна Національна народна армія НДР доповнили високобоєздатні дивізії держав-переможниць на передній лінії обох блоків. Уся Німеччина, в буквальному розумінні цього слова, була нашпигована військами та засобами ведення великої війни. Небезпека воєнного конфлікту на території Німеччини різко зросла. Розкол Німеччини поглибився, а справа об'єднання стала ще проблематичнішою.

Утворення і діяльність ООН у перші післявоєнні роки

Атлантична хартія від 14 серпня 1941 р. підштовхнула до створення могутньої антигітлерівської коаліції. Вашингтонська декларація від 1 січня 1942 р. завершила її оформлення у вигляді Об'єднаних націй. Однак з наближенням завершення війни постала проблема устрою післявоєнного світу, створення надійного механізму безпеки. 21 серпня — 7 жовтня 1944 р. у Думбартон-Оксі (США) відбулася конференція великих держав (СРСР, США, Англія, згодом до них приєднався також Китай).

Учасники конференції одностайно підтримали ідею створення міжнародної організації і висловили загальні міркування щодо її характеру та цілей. З цією метою було вирішено скликати спеціальну міжнародну конференцію для вироблення статуту організації. Конференція 50 держав розпочала свою роботу 25 квітня 1945 р. у Сан-Франциско. 26 червня учасники форуму прийняли Статут, який набув чинності 24 жовтня 1945 р. Цей день вважається днем ООН (Організація Об'єднаних Націй). У Статуті проголошувалися рівноправність усіх людей, повага до прав людини і основних свобод. Пізніше цей розділ документа був доповнений Декларацією прав людини, прийнятою у 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН. Статут зобов'язував учасників міжнародного співтовариства вирішувати всі суперечки мирним шляхом, дотримуватися міжнародних договорів та зобов'язань. Основне призначення ООН, наголошувалося у Статуті, — забезпечення загального миру та безпеки в усьому світі. Основними робочими структурами ООН є Генеральна Асамблея, яка щороку збирається на свою сесію і приймає рішення 2/3 голосів, та Рада Безпеки, що складається із п'яти постійних (США, СРСР, Китай, Англія, Франція) і десяти тимчасових членів, котрі обираються строком на два роки Генеральною Асамблеєю ООН. Сьогодні місце СРСР у Раді Безпеки займає Росія.

Рада Безпеки — дуже важливий, постійно діючий орган ООН. На нього покладається відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки. Рішення у ньому приймаються на основі принципу одноголосності постійних членів і є обов'язковими для всіх членів ООН. До порушників можуть застосовуватися санкції. Однією з основних функцій Ради Безпеки є також урегулювання суперечок між державами. Крім Генеральної Асамблеї та Ради Безпеки, ООН має досить розгалужену структуру різноманітних міжнародних інститутів, головне призначення яких — сприяти взаємодопомозі та налагодженню співробітництва всіх країн світу. ООН фінансується за рахунок відчислень з ВНП країн-членів. Чим більший валовий національний продукт, тим більшими мають бути відчислення на рахунок ООН. Головні структури організації розміщені у Нью-Йорку, низка служб — у Женеві, Відні та інших містах.

Перші практичні кроки ООН засвідчили доцільність створення такої організації. У післявоєнні роки, коли за інерцією ще працював дух компромісів, у діяльності ООН виявилися перші успіхи. Так, у 1946 р. ООН домоглася виведення англійських і французьких військ із Сирії та Лівану. У 1948 p., під час першої арабо-ізраїльської війни, вперше були використані сили ООН ("блакитні шоломи") для підтримання миру на Близькому Сході.

Неодноразово у ці роки ставилося питання про роззброєння. 24 січня 1946 р. за пропозицією СРСР Генеральна Асамблея ООН створила спеціальну комісію по контролю за ядерною енергією. Радянський Союз пропонував вилучити з національних озброєнь зброю масового знищення, а всі її запаси зліквідувати у тримісячний строк. За умов зростання конфронтації у світі це була явно нереальна пропозиція. Водночас Радянський Союз пропонував налагодити обмін інформацією про використання ядерної енергії в мирних цілях. У Радянському Союзі в той час тривала гарячкова секретна робота по створенню власного ядерного потенціалу. Сьогодні багато хто вважає, що Сталін, будучи на місці Трумена, без вагань застосував би атомну зброю для здобуття перемоги над "імперіалізмом". Усе ж радянська активність у питанні заборони атомної зброї не залишилася поза увагою. Американська атомна політика була сформульована у "плані Баруха", висунутому США в комісії ООН по атомній енергії в 1946—1947 pp. В основі плану лежала ідея створення міжнародного тресту, який контролював би всі запаси атомної сировини та компоненти, необхідні для виробництва атомної енергії (хімія, металургія, енергетика), і спрямував би розвиток атомної енергетики в мирне русло. Таким чином, США хотіли вивести ядерну проблему зі сфери міждержавної політики і надати їй особливого інтернаціонального статусу. Якби "план Баруха" був прийнятий, безперечно, не з'явилися б величезні арсенали ядерної зброї і ядерна загроза не набула б всесвітнього масштабу. Радянський Союз, котрий з пропагандистською метою виступав за заборону ядерної зброї і водночас таємно її створював, категорично відкинув "план Баруха" під тим приводом, що США корисливо намагаються встановити свій контроль над цією галуззю в усьому світі. Проте й сам не запропонував механізму припинення ядерної гонки. Головним для сталінського керівництва після появи у США атомної бомби було догнати США у військовому відношенні. Мета СРСР досягти ядерного паритету зі США не вписувалася у "план Баруха". Суперечки навколо ядерної проблеми зайшли у глухий кут. У 1948 р. Комісія з атомної енергії ООН припинила своє існування.

У такому ж руслі розвивалися події навколо гонки озброєнь. У 1948 р. СРСР вніс пропозицію про скорочення на 1/3 збройних сил п'яти великих держав. Захід наполягав на ефективному контролі за озброєнням, що на той час було реальнішим, аніж пропозиція безконтрольного роззброєння, коли обидві сторони не довіряли одна одній. Радянський Союз рішуче відкидав навіть саму ідею контролю за озброєннями, убачаючи в ній лише шпигунські наміри Заходу. Тим часом конфронтація у світі посилювалася. Зі зростанням напруженості та протистояння роль ООН на початку 50-х років дедалі більше зводилася до дискусійного клубу, де оприлюднювалися "рішучі і найбільш правильні" заяви конфронтуючих сторін.

Література

1. Бжезинский 3. Великая шахматная доска: Господство Америки и его геостратегические императивы. Москва, 1999.

2. Дюрозель Ж. Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. Київ, 1995.

3. Кальвокоресси П. Мировая политика после 1945 года: В 2 ки. / Пер. с англ. Москва, 2000.

4. Казанцев Б. Новая стратегия НАТО вызывает серьезную озабоченность // Международная жизнь. 1999. № 2.

5. Коршунов С. "Имперское" и национальное в российском сознании // Международная жизнь. 1998. № 6.

6. Киссинджер Г. Дипломатия / Пер. с англ. Москва, 1997.

7. Литвин В. М. Україна: досвід та проблеми державотворення (90-ті роки XX ст.). Київ, 2001.

8. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945— 70-ті роки). Київ, 1999.

9. Нариси з історії дипломатії України. Київ, 2001.

10. Носов А/. Гч Рогов С. М., Шмелев И. Я. Россия и Запад после 11 сентября 2001 года // США, Канада: экономика, политика, культура. 2002. № 6.

11. Смирнов П. Я. США и Западная Европа. Борьба за влияние в восточноевропейском пространстве // США: экономика, политика, идеология. 1997. № 6.

12. Сокол Я. Я. Многополярный мир в зеркале теорий международных отношений // США: экономика, политика, идеология. 1998. № 7.

13. Татю Мишель. Треугольник Вашингтон—Москва-Пекин в новой геометрии // Международная жизнь. 1999. № 2.

14. Уткин А. Я. Антитеррористическая коалиция: опыт и уроки // США, Канада: экономика, политика, культура. 2002. № 6.