Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





План

Післявоєнний Економічний та політичний розвиток США

План

1. Післявоєнна реконверсія. Внутрішня політика

2. Формування зовнішнього курсу США

3. Післявоєнні соціальні проблеми і президентські вибори 1948 р.

4. Кінець ядерної монополії США. Успіхи та невдачі зовнішньої політики Г. Трумена

5. Доктрина "звільнення від комунізму". Маккартизм

6. Література

Післявоєнна реконверсія. Внутрішня політика

Зразу ж після завершення війни перед Сполученими Штатами Америки постала проблема: як здійснити перехід до миру, як перебудувати економіку, що виробляла військову продукцію, на мирний лад. Інакше кажучи, як здійснити реконверсію. Багато хто в США вважав, що питання слід ставити інакше: не про перехід від війни до миру, а про повернення до "нормальних днів", до 1929 р. По суті, постало питання, якої форми набуде повоєнний економічний розвиток США: "твердого індивідуалізму" Гувера чи "нового курсу" Рузвельта. Одностайності тут не було. Багато хто з великих підприємців та політиків схилявся до першого варіанту. Однак повернення в минуле вже відбутися не могло. Почав набирати сили неоконсервативний напрям — обережна активізація держави щодо регулювання економіки з вираженою делібералізацією соціального законодавства. Прийнятий в 1946 р. закон про зайнятість зобов'язував федеральний уряд використати всі можливі засоби для "максималізації" зайнятості, виробництва і купівельної спроможності. Державне втручання передбачало, насамперед, розв'язання проблеми безробіття та зайнятості. Його наслідком було успішне здійснення демобілізації 12-мільйонної армії, причому кількість безробітних не перевищила 2,3 млн. чоловік. Держава сприяла також закриттю значної частини військових підприємств. Спеціалісти підрахували, що набагато дешевше збудувати нові заводи, аніж пристосувати військові до випуску мирної продукції. В цілому ж унаслідок реконверсії, випуск воєнної продукції знижувався протягом трьох років і в 1947 р. реальний ВВП США був меншим, аніж у 1944 р., на 13 %. Безперечно, важливе значення мав і той факт, що в складних післявоєнних умовах перспективи роззброєння були досить ілюзорні. 1 якщо військовий бюджет у 1948 р. становив 13,4 млрд. дол., а в 1940 р. лише 3,5 млрд., то це свідчило не про якісь агресивні наміри США, а про страх американців перед розмахом комуністичної експансії після Другої світової війни. Ця стурбованість десятки років впливала на внутрішню і зовнішню політику США. Це виявилось у створенні цілого ряду структур у системі державної влади та управління. Зокрема, в 1947 р. утворено Раду національної безпеки — дорадчий орган при президентові з питань внутрішньої та зовнішньої політики. Того ж року з'явилося і Центральне розвідувальне управління (ЦРУ), штатна чисельність якого, між іншим, ніколи не перевищувала 2—3 тис. чоловік.

У період реконверсії "новий курс" втратив лібералізм у соціальних питаннях. Прийнятий у червні 1947 р. закон Тафта—Хартлі зобов'язував профспілки ставити до відома уряд за 60 днів до початку страйку. Проте, якщо страйк загрожував національній безпеці, президент міг відстрочити його на 80 днів чи заборонити зовсім. Закон Тафта—Хартлі, прийнятий як поправка до закону Вагнера (1935), таким чином, обмежував чинність останнього. У цьому ж плані, за наказом президента Гаррі Трумена, почалося очищення державного апарату від нелояльних осіб, складалися "чорні списки". Все це було наслідком не стільки внутрішньополітичної обстановки, скільки неспокійної ситуації у світі, викликаної наступом комунізму в Європі та Азії

Формування зовнішнього курсу США

Управлячих колах США чітко визначилися два підходи до формування основних напрямів повоєнної політики. Люди з команди Ф. Д. Рузвельта (Генрі Уоллес, Гаррі Гопкінс, Аверел Гарріман), "люди Потсдама", як їх називали у США, обстоювали співробітництво з СРСР, продовження стосунків, що склалися в роки війни в системі антигітлерівської коаліції. Однак ситуація радикально змінилася. СРСР і США з партнерів перетворилися на противників. Перемогли опоненти "людей Потсдама" — "люди Риги", як називали категоричних прихильників анти радянського курсу (до війни в Ризі розміщувалися західні антирадянські центри). І це не випадково. Після Другої світової війни США виявилися єдиною реальною силою, здатною протистояти натискові комунізму. В їхньому арсеналі були могутня економіка, стійкий політичний імідж у свідомості громадськості світу, демократичні принципи поведінки на міжнародній арені. На світову політику США працювала також доктрина "пакс американа". У перші післявоєнні роки формування нової ролі США у світі відбувалося непросто. І диктувалося воно не тільки прагненнями США. Порушення європейського балансу рівноваги сил після розгрому Німеччини, початок "холодної війни", створення соціалістичними країнами "залізної завіси" від "Балтики до Адріатики" змусили західні демократії звернутися до США з пропозицією взяти на себе роль лідера Вільного світу. Для США, які з початку свого утворення дотримувалися політики ізоляціонізму, це був. нелегкий вибір. 11 червня 1948 р. конгрес прийняв резолюцію Ванденберга, що допускала пакти у мирний час для оборони Вільного світу. Це був заключний акорд цілої низки попередніх рішень. Передусім, у зовнішній політиці була взята на озброєння доктрина, сформульована чиновником держдепартаменту Джорджем Кеннаном — доктрина "стримування комунізму", як адекватна часові модель загальної доктрини "пакс американа". Суть доктрини полягала в тому, що Вільний світ має зупинити наступ комунізму, не допустити його дальшого поширення. В її арсеналі не тільки атомна дипломатія та військова сила, а й, насамперед, економічна потуга, економічний імідж. Це проявилося, зокрема, в доктрині Трумена (1947), відповідно до якої США надали фінансову допомогу обсягом 400 млн. дол. Греції і Туреччині, де соціальна нестабільність, бідність та економічні труднощі загрожували соціальними вибухами. Результати виявилися цілком позитивними: у Греції припинилася громадянська війна, провалилася спроба комуністів захопити владу, обидві країни почали поступово виходити з кризи, зростав рівень життя населення. Ще масштабніша акція стабілізації післявоєнного світу втілилася в "плані Маршалла", проголошеному держсекретарем США Дж. Маршаллом у Гарвардському університеті 5 червня 1947 р. і прийнятому конгресом США 2 квітня 1948 p., після того, як більшість західноєвропейських країн підтримали американський план економічного оздоровлення та розвитку. Планом передбачалося виділення Сполученими Штатами протягом 1948—1951 pp. 17 млрд дол. з метою стабілізації та розвитку економіки країн Західної Європи. Це була відповідь США на зусилля СРСР комунізувати Європу. Слід зазначити, шо "план Маршалла" досяг своєї мети: зміцнення приватнокапіталістичних основ економіки і свободи. Можливості дальшого просування тоталітаризму були зведені нанівець. Таким чином, оборона Вільного світу здійснювалася економічними методами.

2 вересня 1947 р. США підписали з країнами Південної Америки "пакт Ріо-де-Жанейро", який передбачав спільну оборону західної півкулі.

Післявоєнні соціальні проблеми і президентські вибори 1948 р.

Американський соціум післявоєнного періоду характеризувався стабільністю і надій -ністю суспільного життя, що забезпечувалося зміцненням консенсусу між найбільшими профцентрами — АФП та КВП — і роботодавцями — підприємцями. Незгоди та боротьба, усупереч твердженням комуністичної історіографії, мали не класовий, а касовий характер. Мало хто ставив під сумнів справедливість існуючих форм власності та правовий характер американської держави. Однак величина зарплати, її збільшення цікавили багатьох. Причини такої ситуації крилися в тому, що владна система США формується самим народом. Розвиток такої держави має тенденцію до поглиблення її правового характеру, що виразно спостерігалося протягом післявоєнного періоду.

У гострих суперечках навколо шляхів економічного та політичного розвитку, усвідомлення суспільної необхідності пристосування до системи ДМК, яка заявляла про себе дедалі виразніше, США підійшли до чергових президентських виборів. У листопаді 1948 р. американці зупинили свій вибір на кандидаті від Демократичної партії Гаррі Трумену. Його програма "справедливого курсу" — розширення соціального забезпечення, підтримки освіти, будівництва житла для бідняків, збільшення мінімуму заробітної плати — виявилася прийнятнішою для американського виборця, аніж програма республіканців. Однак напередодні виборів правляча Демократична партія переживала серйозні труднощі. Наприкінці липня 1948 р. від неї відкололося ліве крило на чолі з Г. Уоллесом, яке проголосило себе Прогресивною партією. Програма партії, окрім набору стереотипних фраз про мир, демократію та створення добробуту для американського народу, містила такі неприйнятні для американського загалу вимоги, як контроль над цінами, націоналізація банків, залізниць, торговельного флоту, електро- і газової промисловості тощо. Сам Уоллес заявляв, що його партія боротиметься як проти капіталізму, так і соціалізму. Ставши кандидатом у президенти США, Уоллес не зміг заручитися підтримкою електорату, його активно підтримали лише нечисленні американські комуністи. Судячи з відгуків тодішньої радянської преси, керівництво СРСР виявляло неабиякий інтерес до Прогресивної партії. Однак, зазнавши поразки на президентських виборах, Прогресивна партія так само швидко зникла з політичної арени, як і з'явилася. Очевидно, така доля всіх партій, які шукають якийсь "третій" шлях, шлях між демократією і тоталітаризмом.

Зовнішньополітична програма Трумена (1884—1972), спрямована на захист Вільного світу та американських геополітичних інтересів, що полягали в посиленні ролі США на міжнародній арені й об'єднанні демократичних країн у боротьбі проти комунізму, задовольняла американського виборця. Активну підтримку новообраному президентові надали також профспілки.

Не все з обіцяного Труменом було реалізовано. Та все ж у період його президентства було збудовано 810 тис. квартир для малозабезпечених


Сторінки: 1 2