Кінець ядерної монополії США. Успіхи та невдачі зовнішньої політики Г. Трумена

Цілковитою несподіванкою для зовнішньополітичного керівництва США стала ліквідація в 1949 р. монополії на атомну зброю. Роздобути атомні секрети США Радянському Союзові допоміг фізик-атомник Клаус Фукс, котрий діяв, керуючись ідейними мотивами. Неабияку роль у цьому відіграли також агенти НКВД. Люди Берії зуміли переправити в СРСР навіть цілий атомний пристрій разом із вибухівкою. Звичайно, не слід вважати, що радянські вчені не змогли б самі впоратися з "атомним проектом". Згадані операції лише наблизили строки, що й стало приголомшливою несподіванкою для політичного керівництва США. Розсекречення атомної зброї викликало у США переполох і цілу низку судових процесів, які завершувалися суворими вироками. У 1950 р. після дворічного слідства засуджено президента фонду Ендрю Карнегі для підтримки миру Хісса, у 1953 р. на електричний стілець посадили подружжя Розенбергів і т. ін. До категорії переслідуваних потрапила й компартія США, в якій убачали іноземного агента.

Внутрішні невдачі труменівська адміністрація прагнула компенсувати активізацією зовнішньої політики. У 1949 р. Сполучені Штати разом зі своїми західними партнерами створюють Північно-Атлантичний пакт (НАТО), який став надійним гарантом демократії та свободи не лише в Європі. 21 червня 1949 р. конгрес США ратифікував договір про вступ до НАТО. "За" проголосували 82 сенатори, "проти" — лише 13. Один із противників договору — сенатор Тафт — висловив побоювання, що США можуть бути втягнені в конфлікти за чужі інтереси.

Однак комунізація Китаю у 1949 р. і розв'язання північно-корейським лідером Кім Ір Сеном війни проти Південної Кореї (25 червня 1950 р.) вимагали від адміністрації Трумена конкретних і рішучих дій. Під прапором ООН США разом з іншими країнами безпосередньо вступили в корейський конфлікт (1950—1953). Війна, в якій США зазнали значних людських втрат, не могла бути популярною серед американської громадськості. Масла у вогонь підливали республіканці, які критикували зовнішню політику Трумена й обіцяли вивести США з війни. Та й серед американського загалу здавна утвердилася думка, що внутрішні труднощі краще вирішують демократи, а зовнішні — республіканці. На президентських виборах у 1952 р. переміг республіканець Дуайт Ейзенхауер (колишній командувач американськими військами в Європі під час Другої світової війни), який залишався на цій посаді до 1961 р. Державним секретарем США у 50-ті роки був Джон Фостер Даллес

Доктрина "звільнення від комунізму". Маккартизм

Період президентства Ейзенхауера став апогеєм "холодної війни" у міжнародній політиці, й водночас позначився одіозними подіями у внутрішньому житті, пов'язаними із так званим маккартизмом. І те й інше можна розглядати лише у прямому контексті впливу на американське суспільство процесів, що відбувалися у світі в період 50-х років.

Надії на кардинальні зміни в зовнішній політиці Радянського Союзу після смерті Сталіна не здійснилися. Хрущовсь-ка відлига виявилася компромісом сталінізму з певним урахуванням розстановки сил у світі. За такої ситуації Ейзенхауер і Даллес прийняли виклик соціалістичного світу і відверто повернули до силової політики, до конфронтації на більш високому виткові напруженості. Доктрина "стримування комунізму" була визнана помилковою і замінена доктриною "звільнення від комунізму" уярмлених народів. Державний секретар Даллес підкріпив її тезою "масованої відплати", що передбачало застосування атомної зброї у випадку вторгнення військ східного блоку до Західної Європи. Однак "від проголошення "політики звільнення від комунізму" нічого не змінилося, підвищився лише рівень небезпеки виникнення війни, а реальне стримування залишилося в арсеналі дій США та їхніх союзників", — стверджує англійський історик П. Кальвокорессі. Американське керівництво й надалі обережно підходило до питання розв'язання війни, й загалом робило все можливе, щоб уникнути її. Поглиблення конфронтації, шалена гонка озброєнь, з одного боку, і зусилля, спрямовані на недопущення глобального конфлікту — з іншого, були реаліями зовнішньополітичного курсу США в першій половині 50-х років. Така політика дістала назву "балансування на грані війни". Так, пропозиція Даллеса в 1954 р. втрутитися у війну в Індокитаї не була підтримана Ейзенхауером.

Боротьба США проти комунізму на міжнародній арені адекватно створила своєрідний внутрішній ефект в американському суспільстві, проявом якого був маккартизм. Сама назва суспільного явища походить від імені сенатора від штату Вісконсін Маккарті, який заявляв, що завершить свою кар'єру або в Білому домі, або в тюрмі. Ще в 1950 р. маккартисти провели в конгресі "Закон про внутрішню безпеку" Маккарена — Вуда, який зобов'язував компартію щороку реєструватися в міністерстві юстиції як підривну організацію, а членів партії — як іноземних агентів. За ухилення від цього закону комуністам загрожувало тюремне ув'язнення строком на 5 років і штраф у розмірі 10 тис. дол. Мотивувалося це тим, що комуністична партія США є агентом Москви. Глузду в такому рішенні було небагато, адже нечисленна компартія США не мала підтримки всередині країни й існувала на гроші КПPC.

Маккартизм був прямим дисонансом американській демократії. Боротьба США проти комунізму у світовому масштабі в карикатурних формах відбилася всередині самого американського суспільства, наляканого поширенням тоталітаризму. Комунізмофобія вилилася в комунізмоманію.

Маккартисти шукали комуністів там, де їх, фактично, не було — в державних органах влади, президентській адміністрації, навіть у Пентагоні. Кампанія, розгорнута маккартиста-ми, дістала назву "полювання на відьом".

9 лютого 1950 р. Маккарті заявив, що в державному департаменті він виявив 205 комуністів. У 1952 р. він очолив одну з комісій в конгресі по виявленню шпигунів у державних органах. У країні посилилася антикомуністична кампанія. Не останню роль у цьому відіграли викриття, пов'язані з атомними секретами. У своїй діяльності маккартисти змикалися з куклукскланівцями, Американським легіоном тощо. Здавалося, на певний час американці втратили почуття спокою й толерантності, властиві американській демократії. Проте слід брати до уваги й той факт, що комунізм американцями не сприймався однозначно. Серед американських обивателів був популярним анекдот, який точно передавав їхні настрої: "краще бути мертвим, аніж червоним". По суті, маккартисти були не породженням американської демократії, а її антиподом. У пошуках носіїв лівого тоталітаризму, маккартисти схилялися до правого, створивши тим самим загрозу американській демократії, що не могло врешті-решт не стурбувати американську громадськість. І коли проти Маккарті виступили профспілки, ліберали та прогресивісти в університетах і коледжах, а згодом навіть президент Ейзенхауер, після того як маккартисти в 1954 р. замахнулися на Пентагон, маккартизм сам розклався так само швидко, як і з'явився. В американському суспільстві — суспільстві середнього класу — маккартизм не міг перемогти, хоча він і завдав значної шкоди престижу та авторитету США.

Література

1. Климов В. Г. Экономический рост США: ретроспектива //США: экономика, политика, идеология. 1998. № 7.

2. Пархоменко А. Б. Экономические позиции США в многополярном мире на пороге XXI века // США: экономика, политика, идеология. 1998. № 9.

3. Супян В. Б. Американская экономика: особенности современной модели // США, Канада: экономика, политика, культура. 1999. № 3—4.

4. США в 2000 году. Москва, 2001.

5. США на рубеже веков. Москва, 2000.

6. Уткин А. И. Осмысление геополитического сдвига // США: экономика, политика, идеология. 1998. № 4.

7. Черняков Б. А. Аграрная политика в США в новом измерении // США: экономика, политика, идеология. 1997. JNfe 9.

8. Шаклеина Т. А. "Доктрина Клинтона" и будущее американской внешней политики // США: экономика, политика, идеология. 1997. № 10.