Польша - політичний розвиток 70-х років

План

1. Польські зусилля 70-х років. Початок формування опозиції

2. Суспільно-політична криза 1980 — 1981 pp.

3. Завершення антитоталітарної демократичної революції

4. Література

Польські зусилля 70-х років. Початок формування опозиції

Використовуючи сприятливу міжнародну обстановку напередодні підготовки Загальноєвропейської наради з безпеки та співробітництва, нове польське керівництво, маючи на меті реалізувати проголошене гасло "Збудуємо до 1980 року дві Польщі", запропонувало політику активного використання західних кредитів і технологій для модернізації народного господарства. Були задіяні також внутрішні резерви, чому сприяло збільшення сільськогосподарського виробництва, а також скасування обов'язкових поставок. Була істотно підвищена заробітна плата трудящим, хоча зростання грошових доходів населення не забезпечувалося необхідною кількістю товарів на ринку і не залежало від їх виробництва та підвищення продуктивності праці. Швидкими темпами відбувалося переозброєння польської промисловості, збільшувалася кількість закуплених на Заході ліцензій. Окрилене успіхами, керівництво ПОРП заявило, що Польща вступила в етап будівництва "розвинутого соціалістичного суспільства".

Однак уже в середині 70-х років знову виявилися економічні труднощі. Наприкінці 1974 р. польська заборгованість Заходові перевищила 100 % вартості її експорту до капіталістичних країн. Для покриття боргів уряд удався до короткотермінових кредитів, що лише відсунуло загрозу банкрутства, але не ліквідувало його. У 1976 р. заборгованість Заходові сягнула 12,1 млрд. доларів, а в 1980 р. — 24,1 млрд. За десятиліття самі лише процентні виплати становили 25 млрд. доларів. У підсумку простежувалося нарощування негативних явищ в усіх вирішальних сферах народного господарства. Починаючи з 1975 р. відбувалося безперервне зниження темпів промислового і сільськогосподарського виробництва, а в 1979 р. уперше в історії ПНР національний доход скоротився на 2 %. Оскільки грошова маса перевищувала позицію товарів, одна за одною почали виникати "тютюнові", "м'ясні" та інші кризи. Все це викликало зростання інфляції, створюючи фунт для корупції і спекуляції.

Намагаючись послабити тиск на споживчий ринок, уряд удався до випробуваної політики "затягування поясів":

26 червня 1976 p. було підвищено ціни на основні продукти харчування. Суспільство, не підготовлене до такого заходу, було вражене його розмахом і масштабами. У 10 з 49 воєводств вибухнули страйки і мітинги, а в трьох містах відбулися вуличні демонстрації. Найбільш масові виступи проти урядового рішення про підвищення цін відбулися 25 червня в Радомі, на тракторному заводі "Урсус" у передмісті Варшави і нафтохімічному комбінаті у Плоцьку. У кінцевому підсумку влада змушена була відступити, однак проти учасників виступів застосувала репресії. Саме ці події стали поштовхом для створення 17 липня за ініціативою Я. Куроня, А. Мацарєвича і проф. Я. Липського Комітету захисту робітників (КОР), діяльність якого незабаром набула наступального характеру. Чи не найголовнішим успіхом КОР слід вважати ліквідацію атмосфери страху в робітничому середовищі. У лютому 1977 р. під тиском громадськості уряд прийняв рішення про умовне звільнення учасників червневих подій. У липні того ж року засуджені були амністовані.

У вересні 1977 р. КОР був перетворений на Комітет громадського самозахисту (КОС). Комітет проголосив своєю метою боротьбу з політичними репресіями, будь-якими видами громадської дискримінації, а також захист громадянських прав. Він почав активно проводити пропагандистсько-інформаційну діяльність. Один із організаторів протестного руху, Я. Куронь, закликав робітників: "Не спалюйте партійні комітети, засновуйте власні". У другій половині 70-х років виникло ще кілька організацій політичної опозиції. У березні 1977 р. була заснована група, яка назвала себе "Рух на захист прав людини і громадянина" (РОПЧІО). її очолив історик і публіцист Л. Мочульський. За підтримки РОПЧІО у травні 1977 р. в Краківському університеті був створений Студентський комітет солідарності (СКС). Невдовзі такі ж комітети виникли у вищих навчальних закладах Варшави, Познані, Вроцлава, Щеціна і Гданська.

Новим елементом структури опозиційного руху стала заснована у вересні 1979 р. Конфедерація Незалежної Польщі (КНП), яка проголосила себе політичною партією. її лідер Л. Мочульський відкрито заявив, що головною метою партії є побудова незалежної, суверенної Польщі, вільної від радянського тиску і тоталітарної диктатури. Ідеал державного ладу він убачав у режимі довоєнної Речі Посполитої. З'явилися й перші вогнища організованого опору владі в робітничому середовищі. За допомогою КОС— КОР були створені три комітети вільних профспілок: у Катовіце (Сілезія) на чолі з К. Світонєм, у Гданську (в його роботі активну участь брав Л. Валенса) і в Щецині. Своєю метою вони проголосили захист економічних, правових і гуманітарних інтересів трудящих без розрізнення переконань і кваліфікації. Моральну підтримку незалежним профспілкам надавала католицька церква. У боротьбу поступово втягувалося й селянство. Всього ж наприкінці 70-х років по всій країні налічувалося близько 40 опозиційних угруповань. Велику інтелектуальну підтримку і матеріальну допомогу вони отримували від польської діаспори.

Суспільно-політична криза 1980 — 1981 pp.

Партійно-державне керівництво Польщі виявилось безсилим розв'язати соціально-політичні й економічні проблеми, що постали перед країною на початку 80-х років. У серпні 1980 р. в країні вибухнула економічна криза, найбільша за своїми масштабами в післявоєнній Польщі, яка за методами та формами організації антитоталітарної боротьби взагалі була новим явищем. А почалося все з рішення уряду ввести комерційні ціни на м'ясо, щоб у такий спосіб роздобути кошти для виплати боргів західним країнам. На антинародні дії уряду польське суспільство відповіло хвилею страйків. Спочатку вимоги страйкуючих були здебільшого економічними, але коли до страйкових комітетів увійшли діячі КОС—КОР та інших опозиційних рухів, з'явилися й політичні вимоги: свобода друку, звільнення політичних в'язнів, визнання незалежними вільних профспілок тощо. У страйках, що охопили всю країну, брали участь робітники, селяни, службовці, студенти. На бік народу стала католицька церква.

31 серпня 1980 p., уперше в післявоєнній історії Польщі, уряд удався до компромісу з опозицією, підписавши Гданські протоколи — угоду між урядовою комісією і міжзаводськими страйковими комітетами. У протоколах була зафіксована 21 угода. Йшлося, зокрема, про визнання вільних профспілок, гарантію права на страйки, запровадження принципу підбору керівних кадрів не за партійною належністю, а на основі кваліфікації, свободу слова та друку. Уряд гарантував автоматичне підвищення зарплати відповідно до підвищення цін, обіцяв надавати повну й об'єктивну інформацію про соціально-економічне становище країни, ліквідувати всі привілеї для міліції, держбезпеки, партапарату та ін. Підписуючи цю угоду, уряд і партійна номенклатура розраховували, насамперед, ви фати час і зманеврувати. Так, серпневий пленум ЦК ПОРП здійснив низку персональних перестановок на вищому рівні, висунувши на посаду прем'єра Ю. Піньковського, а VI пленум ЦК ПОРП (вересень 1980 р.) прийняв відставку Е. Терека. Новим першим секретарем був обраний Станіслав Каня. Пленум проголосив курс на соціалістичне оновлення.

Усупереч очікуванням, напруженість не спала. У першій половині вересня страйки охопили 650 підприємств на території всіх воєводств. Кількість страйкуючих сягнула 350 тис. 17 вересня, зібравшись у Гданську, представники міжзаводських страйкових комітетів ухвалили рішення про створення незалежної самоврядної професійної спілки (НСПС) "Солідарність". Головою її керівного органу — Всепольської узгоджу вальної комісії (ВУК) — був обраний Л. Валенса. На відміну від офіційних профспілок, НСПС будувалася за регіональною, а не галузевою ознакою. Після бюрократичних зволікань 10 листопада варшавський воєводський суд зареєстрував "Солідарність". Ця профспілка по суті відразу стала потужним опозиційним фомадсько-політичним рухом. Уже через рік вона налічувала у своїх рядах до 9,5 млн. чоловік. Більшість опозиційних груп другої половини 70-х років улилися до "Солідарності". 1 лише КНП зберігала самостійну позицію, намагаючись створити суворо централізовану партію. Таким чином, події 1980 р. за своїми масштабами, розмахом та програмою "Солідарності" були, фактично, початком антитоталітарної демократичної революції, її першим етапом.

Наростання економічної і політичної кризи значно прискорилось у 1981 р. Разом з катастрофічним падінням авторитету комуністичної влади зростав і міцнів авторитет опозиційного руху робітників. Перший з'їзд "Солідарності", що відбувся у Гданську у вересні — жовтні 1981 p., виступив з програмою "самоврядної демократичної Речі Посполитої", яка мала прийти на зміну централізованій державі тоталітарного типу. У сфері економіки передбачалося ліквідувати командно-адміністративну систему керівництва господарським життям шляхом відокремлення органів господарської адміністрації від політичної влади. Основу економічної системи мали скласти підприємства, керовані робітничими радами і директорами, обраними на конкурсній основі. Демократизм самоврядної республіки гарантувався світоглядним, соціальним, політичним і культурним плюралізмом.

Урядова коаліція сприйняла рішення з'їзду як порушення угод, прийнятих у Гданську. Переговори конфліктуючих сторін, що почалися невдовзі після з'їзду, зайшли у глухий кут. Відновилися страйки, учасники яких вимагали від уряду вжити реальних заходів, щоб запобігти різкому падінню життєвого рівня мас. З грудня у Радом і відбулося розширене засідання керівництва "Солідарності", яке розробило курс на активізацію боротьби з метою захоплення влади. 11— 12 грудня "радомська позиція" була підтримана ВУК "Солідарності", яка ухвалила рішення розпочати підготовку всенародного референдуму "Про форми і принципи здійснення влади" та "Про вибори до представницьких органів різних ступенів".

Намагаючись попередити небажаний розвиток подій, у ніч