Російська федерація - Економічний та політичний розвиток початок 21 ст

План

1. Президентство В. Путіна

2. Чеченська проблема

3. Формування зовнішньої політики Росії та її тенденції

4. Російсько-українські відносини

5. Література

Президентство В. Путіна

На президентських виборах, що відбулися 26 березня 2000 p., більшість росіян (53 %) віддали свої голоси В. Путіну. Новий уряд очолив 43-річний фінансист М. Касьянов. Новий президент відразу ж розпочав кардинальні внутрішні перетворення, що їх західні аналітики охарактеризували як модернізацій ну доктрину "керованої демократії".

Однією з основних сфер загальної модернізаційної стратегії В. Путіна стало законодавство. Процес удосконалення російської законодавчої бази відповідно до європейських стандартів та європейських цінностей мав демонструвати стратегію демократизації суспільного життя в Росії й формування громадянського суспільства. Однак попри резонансність путінських реформ і, здавалося б, загальне позитивне ставлення до них російського загалу і Заходу, внутрішні перетворення в Росії супроводжувалися планомірним наступом на демократичні завоювання й свободи, нарощуванням авторитарних технологій управління. Про домінування останніх свідчать об'єктивні параметри здійснюваної демократизації. По-перше, пріоритет виконавчої влади над законодавчою, що досягався шляхом фактичного відсторонення законодавчих органів від механізму ухвалення важливих державних рішень, перетворення Державної Думи на дискусійний клуб і декоративний орган "при президентові", створення низки інших аналогічних органів, на кшталт Державної Ради, котрі мають лише дорадчий голос при ухваленні державних рішень. По-друге, процес рецентралізації управління. Дана тенденція — наступний крок у напрямі обмеження автономії суспільства щодо держави. Вона проявилася, насамперед, у низці заходів, здійснюваних з метою зміцнення вертикалі влади, тобто посилення концентрації влади в Центрі. Проявом цієї тенденції був наступ на автономію губернаторів, запровадження нового адміністративного поділу, а також створення інституту повноважних представників президента РФ. Водночас В. Путін намагався переконати Державну Думу законодавчим шляхом відмінити виборність керівників регіональних адміністративних утворень РФ.

По-третє, відбувалося посилення особистої влади В. Путіна за рахунок зміцнення вертикалі влади, замикання всіх державних рішень на особі президента, шо неминуче вносило суб'єктивно-волюнтаристську ноту в нову модель управління, давало можливість на власний розсуд вирішувати, до яких меж варто допустити демократію, а з якого моменту нею слід керувати. Така особливість доктрини "керованої демократії" і послідовне втілення її в життя дали підстави західним аналітикам характеризувати систему владних відносин у Росії як авторитарний режим. Нарешті, на початку 2000-х років у Росії систематично порушувалися права людини. Незважаючи на спроби В. Путіна використати відповідним чином події 11 вересня 2001 р. в Нью-Йорку й подати воєнні заходи Росії в Чечні з позицій антитерорис-тичної кампанії, Захід розглядав дії чеченців не як терористичні, а як партизанську війну, спровоковану російською інтервенцією. Продовжувалася практика обмеження свободи слова, про що свідчили серії акцій, спрямовані проти незалежних ЗМІ (справа холдингу Медіа-Мост, закриття опозиційних газет і телеканалів, заборона на об'єктивне висвітлення деяких тем, зокрема ситуації в Чечні) та опозиційних журналістів (у 2001 р. в Росії було вбито 12 журналістів). Для новітньої історії Росії була характерною також тенденція до нагнітання "шпигуноманії", про що свідчила справа морського офіцера Г. Паська, який виступав проти морських поховань залишків радіоактивних відходів. Звинувачений у "зрадництві й розголошенні державної таємниці", він був засуджений до чотирьох років тюремного ув'язнення.

Російська правозахисниця О. Бонер (дружина академіка А. Сахарова), характеризуючи модернізаційні процеси, що реалізовувалися в Росії на початку 2000-х років, наголошувала: "Реформи 1980—90-х передбачали гуманне й плюралістичне суспільство, правову державу, свободу преси й незалежне правосуддя, справедливе законодавство, демократичність і багатопартійність. Замість цього ми присутні при методичному зведенні централізованого поліцейського режиму з придушенням свободи".

Домігшись успіхів у здійсненні внутрішніх перетворень, режим В. Путіна не зміг подолати гостру системну кризу в економіці, що стала однією з основних загроз національній безпеці РФ, гальмом на шляху її інтеграції у світове господарство. Попри те, що з першого липня 2001 р. РФ ввела в дію новий податковий кодекс, ситуація в економіці країни залишалася непростою. Спостерігався різкий спад виробництва, внаслідок чого країна посідала досить скромне місце в міжнародній ієрархії країн щодо рівня економічного розвитку. ВВП Росії у 2002 р. становив 375,3 млрд. доларів, тоді як у її східних сусідів — Китаї та Японії, відповідно, 991,2 млрд. і 4 трлн 395 млрд. дол. Чимало зусиль Кремль доклав для підготовки і проведення завершального етапу структурної перебудови народного господарства, плануючи завершити її до 2008 р. У ході цього процесу будуть приватизовані всі великі, стратегічно важливі підприємства видобувної, переробної й енергетичної промисловості Росії, а також увесь транспорт і зв'язок. Паралельно здійснюватиметься інтенсивна приватизація землі, хоча проти цього рішуче виступають російські комуністи й аграрії. Отже, в економічній сфері Російській Федерації необхідно ще чимало зробити для відновлення економічного потенціалу, який у неї був на початку 90-х років минулого століття, а також його нарощування й модернізації.

Чеченська проблема

Найгострішою внутрішньою проблемою 90-х років для Росії залишалася чеченська. Ще 6 вересня 1991 р. у Грозному було проголошено незалежність Чеченської республіки Ічкерія. її очолив колишній генерал Радянської Армії Джохар Дудаев, обраний 27 жовтня 1991 р. президентом Ічкерії. Поведінка Грозного розглядалася Москвою як загроза цілісності Російської Федерації. Події на Північному Кавказі були спричинені як розпадом Радянського Союзу, так і надзвичайно складною і драматичною історією відносин між Росією і народами регіону.

Спочатку в стратегії усунення режиму Дудаева Кремль покладав надії на створену за його ініціативою антидудаївську тимчасову Раду Чеченської республіки. Проте сам факт зв'язків чеченської опозиції з федеральною владою, участь російських регулярних військ разом з нечисленними військовими загонами опозиції в "марші на Грозний" у листопаді 1994 р. згуртували чеченський народ навколо президента Дудаева. Поступово логіка прямих воєнних дій проти бунтівної республіки здобула верх у Кремлі, і 10 грудня 1994 p., відповідно до секретного наказу Б. Єльцина, у Чечню було введено федеральні війська. Цілі, що їх ставило російське керівництво, розпочинаючи цю війну, були такими: покінчити з нелегітимним режимом Дудаева, відновити на території Чечні конституційний правопорядок, захистити інтереси некорисного, нечеченського населення й зберегти республіку у складі Російської Федерації. Зі свого боку, чеченське керівництво прагнуло утримати незалежність. Воно змогло організувати ефективну оборону, внаслідок чого федеральні війська, що наступали, зазнали значних втрат. Лише наприкінці лютого 1995 р. в ході кровопролитних вуличних боїв Грозний, перетворений на руїни російською авіацією й артилерією, був захоплений федеральними військами. Тоді ж був сформований про московський тимчасовий уряд "національного примирення" на чолі з С. Хаджієвим.

Після взяття чеченської столиці воєнна акція федеральних сил, чисельність яких навесні 1995 р. становила 220 тис. чоловік, набула форму затяжної кровопролитної громадянської війни, в ході якої дудаївські загони перейшли до партизанських методів боротьби. Чеченська кампанія виявила непідготовленість російських військ до ведення великомасштабної війни.

Події в Чечні дістали драматичний розголос у російському суспільстві й викликали розкол у політичних колах. Проти воєнної акції президента Єльцина виступили уповноважений з прав людини при президентові Росії й Державній Думі С. Ковальов, лідер партії "Демократичний вибір Росії" Є. Гайдар, інші відомі політики, а також більшість засобів масової інформації. Політику Кремля щодо Чечні різко засудили Євроларламент, ОБСЄ, міжнародні правозахисні організації. Чеченську республіку відкрито підтримали ісламські держави. Зрештою, війна обернулась для Росії величезними матеріальними витратами, що обтяжували економіку (близько 1 % ВВП наприкінці 1994 р.) й чималими людськими жертвами. За офіційними даними в ході бойових дій до літа 1995 р. загинуло близько 10 тис. військовослужбовців - федералів і чеченських бійців, а також понад 6 тис. мирних жителів.

Події в Будьоновську на Ставропіллі, де чеченські бойовики Ш. Басаева у червні 1995 р. захопили сотні заручників, багато з яких загинули в ході бойової операції, підштовхнули російське керівництво до початку політичного діалогу з режимом Дудаева. Проте це не привело до завершення війни, оскільки політичні цілі превалювали над моральними й матеріальними.

У відповідь на "спецоперації" і "зачистки" федеральних сил, жертвами яких ставали, як правило, мирні жителі, чеченські загони 6 серпня 1996 р. розпочали штурм Грозного. Після двотижневих запеклих боїв російські війська були розбиті й чеченські формування повернули собі контроль над столицею республіки. Врятувати ситуацію в Чечні доручили авторитетному в російській армії і суспільстві генералові О. Лебедю, який обіймав посаду секретаря Ради Безпеки. За його ініціативою наприкінці серпня 1996 р. у дагестанському місті Хасав'юрт було укладено угоду про припинення війни.

У січні 1997 р. відбулися вибори глави Чеченської республіки, в ході яких переконливу перемогу здобув Аслан Масхадов (Д. Дудаев загинув 22 квітня 1996 p. унаслідок ракетного удару федеральних сил). З Чечні було виведено всі федеральні армійські та міліцейські підрозділи. 12 травня 1997 р. у Кремлі підписано договір про мир і принципи взаємовідносин між РФ і Чеченською республікою, а також