Міжнародна розрядка в першій половині 70-х років. ІІ значення для формування міжнародних відносин. Проблема безпеки та співробітництва у Європі

План

1. Міжнародна розрядка в першій половині 70-х років. ІІ значення для формування міжнародних відносин

2. Проблема безпеки та співробітництва у Європі

3. Література

Міжнародна розрядка в першій половині 70-х років. ІІ значення для формування міжнародних відносин

Наприкінці 50-х років у міжнародних відносинах відбувся певний поворот від війни до миру, що виявилося у поліпшенні американо-радянських стосунків, підписанні договорів, спрямованих на стримування ракетно-ядерних озброєнь. Зокрема, Московський договір 1963 р. забороняв випробування ядерної зброї у трьох сферах: на землі, під водою та в атмосфері. У 1968 р. сторони уклали договір про непоширення ядерної зброї, до якого приєдналися більшість країн світу. Водночас мали місце події, які свідчили, що досягнення тривкого, стабільного миру поки що справа далекого майбутнього. У 1960 р. процес нормалізації радянсько-американських відносин був перерваний конфліктом, пов'язаним з польотом американського розвідувального літака У-2 над територією СРСР. У 1962 р. військово-політичні амбіції радянського керівництва спровокували Карібську кризу. Прагнучи урівняти ракетно-ядерні озброєння (співвідношення СРСР — США становило 1:17) і вчинити тиск на США, Радянський Союз умовив Ф. Кастро дати дозвіл на розміщення радянських ракет з ядерними боєголовками на Кубі. Влітку 1962 р. на Кубу були перекинуті ракети класу "земля—повітря", винищувачі "Міг-21", бомбардувальники "Іл-28", ракети класу "земля-земля" і навіть кілька мотострілецьких полків. На думку радянського керівництва, це мало додати козирів СРСР у боротьбі навколо берлінської проблеми і змусити США піти на поступки. Проте авантюра швидко вийшла за межі ролі, яка була їй призначена.

Світ був поставлений на грань катастрофи. Тільки стриманість і витримка американського президента Дж. Кеннеді та прозріння радянського лідера М. Хрущова, котрий урешті-решт усвідомив свою помилку і вчасно схаменувся, дали змогу уникнути фатальних наслідків. США підтвердили свої мирні наміри щодо кубинського режиму, а Радянський Союз вивіз із Куби свої війська та ракети з ядерними боєголовками і таким чином визнав доктрину Монро. Досягти переваги над США не вдалося, а світ ледве не скотився у прірву ядерної війни.

Наприкінці 60-х років Радянський Союз ціною неймовірних зусиль та затрат нарешті досяг воєнно-стратегічного паритету зі США, що, зрозуміло, дістало належну оцінку протилежної сторони. Конфронтація на деякий час поступилася місцем співробітництву та співіснуванню, насамперед між СРСР і США. Пріоритетною стала тенденція мирного співіснування. У першій половині 70-х років між СРСР і США підписано цілий ряд важливих документів, які, з одного боку, регулювали американо-радянські відносини, а з іншого, стосувалися світових проблем. Серед перших слід виділити "Основи взаємовідносин між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Сполученими Штатами", Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО), а також Тимчасову (строком на 5 років) угоду про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1). Досягнуті домовленості були значним кроком на шляху зменшення загрози війни та зміцнення міжнародної безпеки.

Друга фу па договорів стосувалася міжнародних проблем: європейської безпеки, Близького Сходу, країн Південно-Східної Азії тоню. У 1972 р. укладено також радянсько-американську торговельну угоду, котра, як відомо, так і не набула чинності, зіткнувшись із проблемою прав людини в СРСР. Зокрема, суперечки розгорілися навколо еміграційного питання, що виникло у зв'язку зі спробою радянських властей 1972 р. увести "виїзний збір" на євреїв, що емігрували до Ізраїлю, аби компенсувати у такий спосіб затрати на освіту тощо. У грудні 1974 р. конгрес США за пропозицією двох сенаторів-демократів Г. Джексона і Ч. Веніка прийняв поправку до торговельного законодавства, яка пов'язувала режим торгівлі зі свободою еміграції у країнах з так званою "неринковою економікою". Відповідно до цієї поправки надання кредитів і статусу найбільшого сприяння у торгівлі прямо пов'язувалося з імміграційною політикою того чи іншого уряду. Поправка Веніка—Джексона стала на заваді радянсько-американській торговельній угоді/Слідом з'явилася поправка Стівена, яка з тієї ж причини законодавчо обмежила позики і кредити Радянському Союзові з боку Експортно-імпортного банку США. Так що розрядка не була позбавлена труднощів і непорозумінь, які ускладнювали стосунки, поглиблювали недовір'я. Розрядка була обережною і суперечливою. Політика з позиції сили не була згорнута, а лише відсунута на задній план.

Проблема безпеки та співробітництва у Європі

Перша половина 70-х років характеризувалася також поліпшенням політичного клімату в Європі. Процес європейської розрядки став можливим завдяки тим змінам, які відбулися в радянсько-американських стосунках, у самих державах Західної і Східної Європи. Мається на увазі прихід до влади у ФРН "малої коаліції" під керівництвом далекоглядного німецького політика, соціал-демократа В.Брандта, який висунув тезу, що коли надія завела країну в глухий кут, об'єднання Німеччини може бути досягнуто шляхом примирення з комуністичним світом, атому наполягав на визнанні НДР, кордонів по Одеру — Нейсе, поліпшенні стосунків з СРСР. До того ж труднощі, які переживали країни Східної Європи, спонукали їх до тісніших економічних зв'язків із Заходом. Необхідність у західних технологіях та кредитах ставала більш ніж очевидною. Всі ці обставини відкрили шлях до Європейської наради з безпеки та співробітництва, в якій активну участь взяли США та Канада.

Уже 22 листопада 1972 р. з ініціативи Фінляндії представники 32 європейських держав, США та Канади почали багатосторонні консультації в Хельсінкі. До липня 1973 р. було погоджено текст Заключних рекомендацій, що дістав назву "Синьої книги". По суті "Синя книга" містила процедурні питання та порядок проведення наради з питань безпеки та співробітництва. Погоджений порядок денний включав чотири пункти: питання безпеки у Європі, питання співробітництва в галузі економіки, проблеми співробітництва в гуманітарній та інших сферах, розвиток загальноєвропейського процесу після наради.

Нарада з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) почалася 3 липня 1973 р. на рівні міністрів закордонних справ 35 країн. Уже на самому початку форуму стали очевидними серйозні розходження в самих підходах сторін до обговорюваних питань. Радянський Союз та інші соціалістичні країни виявили найбільший інтерес до налагодження економічних, торговельних та наукових зв'язків, цікавилися можливостями отримання нових технологій, обміну інформацією тощо. Західні держави основну увагу приділили третьому пунктові порядку денного, особливо проблемі прав людини. Таким чином, на першому етапі чітко визначилися позиції Заходу і Сходу.

Другий етап Наради, що розпочався 18 вересня 1973 р. у Женеві, тривав з перервами до 21 липня 1975 р. Він характеризувався поглибленням суперечностей із зовнішньополітичних та ідеологічних питань між представниками Заходу і Сходу. Радянський Союз та інші соціалістичні країни домагалися, в першу чергу, визнання принципу непорушності кордонів у Європі, що склалися після Другої світової війни. Річ у тім, що мирний договір з Німеччиною так і не був підписаний і західні кордони Польщі, Чехословаччини та Радянського Союзу не були юридично закріплені на міжнародному правовому рівні. Двосторонні угоди ФРН з СРСР (1970), Польщею (1970), Чехословаччиною (1973) не означали остаточної відмови ФРН від перегляду кордонів. Особливо непевною була ситуація з питання кордонів між обома німецькими державами. Після тривалих дискусій сторонам усе ж удалося знайти формулу, що влаштовувала всіх. Було прийнято принцип непорушності кордонів у Європі. Теза про можливість територіальних змін мирним шляхом, на чому особливо наполягала ФРН, звучала як можливість зміни кордонів "відповідно до міжнародного права, мирним шляхом і за домовленістю", тобто відповідала принципові суверенної рівності держав, поваги прав, властивих суверенітету.

Значну увагу учасники женевського етапу Наради приділили заходам, спрямованим на зміцнення довір'я між Сходом і Заходом. Проблема прав людини, висунута західними державами як ключова, зустріла в гуманітарній комісії опір з боку делегацій соціалістичних країн. Проте й тут було знайдено компроміс.

На завершальному етапі Наради фактично мали місце лише протокольні формальності. 1 серпня 1975 р. вищі керівники 35 країн-учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі підписали в Хельсінкі Заключний акт. У ньому визначалися принципи відносин між державами, в тому числі поважання суверенітету й незалежності, територіальної цілісності та непорушності кордонів, відмова від застосування сили чи загрози її застосування, невтручання у внутрішні справи. Важливими принципами співіснування держав і народів було визнано повагу до прав людини та основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії та переконань, рівноправність і право народів розпоряджатися своєю долею, співробітництво між державами, добросовісне виконання взятих на себе зобов'язань з міжнародного права. Як бачимо, цілий ряд положень Заключного акта мав явно антитоталітарний характер і був спрямований на протидію курсові, який Радянський Союз здійснював щодо країн ЦПСЄ. Інші положення вимагали від соціалістичних держав кардинальних змін стосовно прав та свобод своїх громадян. Компроміси, що стали головним принципом вироблення

Хельсінкських рішень, у перспективі виявилися для комуністичної системи поразкою. "Москва, — зауважував із цього приводу Г. Кіссінджер, — як виявилось пізніше, втрачала від цієї конференції набагато більше,