Засудивши дії сербських і косовських радикалів, країни НАТО збільшили контингенти своїх миротворчих сил в Албанії та Македонії, щоб запобігти переростанню конфлікту в третю балканську війну. Проте дипломатичними заходами врятувати хисткий мир на Балканах не вдалося, і 24 березня 1999 р. розпочалася 76-денна військова операція Північноатлантичного альянсу проти Югославії, в ході якої завдано ракетних і бомбових авіаударів по стратегічних і військових об'єктах Югославії. Союзницькі сили за участю авіаційної армади (1,1 тис. літаків) здійснили 35 тис. бойових вильотів і скинули на територію СРЮ 20 тис. бомб і ракет. Від наземної операції командування альянсу утрималося. За даними НАТО, втрати ЮНА в ході військової операції становили близько 5 тис. чол., а втрати цивільного населення — 1,2 тис.

чол. Близько 1,4 млн осіб змушені були залишити свої домівки в Косово. Чимало з них знайшли порятунок у сусідніх країнах: Албанії, Македонії, Чорногорії. Зрештою, зруйнувавши безліч промислових і стратегічних об'єктів СРЮ (збитки, завдані економіці країни, сягнули ЗО млрд.. доларів), командування НАТО дістало згоду югославського керівництва на розміщення миротворчих сил у Косово і 9 червня припинило військову операцію.

Нова хвиля насильств охопила Косово вже після завершення натівської операції, коли близько 800 тис. косовських албанців почали повертатися до рідних домівок. їхньою мішенню стали здебільшого косовські серби й цигани. Щоб зупинити насильство, на вимогу міжнародних інституцій 1 лютого 2000 р. було ліквідовано парламентські структури косовських албанців, розпущено всі політичні та адміністративні органи в краї, створені в період існування Республіки Косово. Перестав існувати й інститут президентства. Для припинення міжетнічного протистояння, в Косово були введенні миротворчі й поліцейські сили — KFOR, загальна чисельність яких наприкінці 2001 р. становила 39 тис. військовиків.

Після припинення міжнаціонального конфлікту, Косово формально залишалося югославською територією, однак суверенітет Белграда тут не діяв. Край фактично став підмандатною територією ООН. Контроль і влада ООН були тимчасові — до вирішення питання про остаточний статус Косово, з приводу якого змагалися дві непримиренні позиції. Албанська більшість (90 % населення краю) бачила Косово незалежною державою, сербська меншість і керівництво СРЮ — сербською провінцією.

Упродовж 2000—2001 pp. світове співтовариство виділило 2 млрд. доларів для надання допомоги жителям Косово. Проте необхідні для відбудови економіки краю кошти отримали лише албанці. Албанські міста й села переживали справжній бум, тоді як сербські поселення перебували в депресивному стані. Масового насилля не було, за цим пильно стежили військовики армії міжнародних сил — KFOR (серед них були й українські підрозділи). Однак серби жили фактично в гетто — анклавах. Тим часом, за два роки після введення міжнародних сил, близько тисячі громадян некорінних національностей в Косово, за інформацією зарубіжних З МІ, були вбиті, більше тисячі — зникли безвісти.

У жовтні 2000 р. за підтримки ОБСЄ у провінції відбулися муніципальні вибори. Оскільки серби бойкотували цю акцію, перемогу на виборах здобула партія І. Ругови — Демократичний союз Косово. У листопаді 2001 р. відбулися вибори до асамблеї (скупщини) Косово, де за сербами було зарезервовано 10 із 120 депутатських місць (іншим меншинам також виділено 10 місць). Більшість депутатських мандатів вибороли албанські партії: Демократичний союз Косово (47 мандатів), Демократична партія Косово (26 мандатів), Альянс за майбутнє Косово (8 мандатів). Сербська коаліція "Повернення" утворила фракцію у складі 22 депутатів. У березні 2002 p. І. Рутову було обрано першим президентом цього краю, новоство-рений уряд очолив Б. Реджеп.

Як центральні, так і місцеві органи влади разом з місією ООН у Косово намагалися покласти край насиллю, розгулу злочинності, тероризму, торгівлі наркотиками тощо. У 2002 р. розпочато реалізацію плану повернення 250 тис. біженців, але частина косовських албанців всіляко перешкоджала поверненню сербів до своїх домівок. Тож процес мирного врегулювання виявився надто складним і тривалим.

Югославська федерація: проблеми остаточного розмежування

Крах режиму Мілошевича посилив відцентрові тенденції у "третій Югославії". Убезпечивши Чорногорію від інтервенції сербських військовиків, президент М. Джуканович обрав еволюційну тактику унеза-лежнення країни. Найпринциповішим кроком чорногорського лідера та його команди стало переведення грошового обігу в республіці спочатку на німецьку марку, а згодом — евро. Наступним кроком Подгориці став бойкот уряду СРЮ як "нелегітимного" й підготовка до проведення референдуму щодо подальшого перебування Чорногорії у складі югославської федерації.

Водночас розпочався переговорний процес між представниками Белграда, Подгориці і федерального центру, що відбувався за посередництва представника Євросоюзу X. Солани. На заключному етапі переговорів, 14 березня 2002 p., було досягнуто компромісу, закріпленого в документі під назвою "Вихідні основи врегулювання відносин Сербії і Чорногорії". Питання про відокремлення Чорногорії знімалося з порядку денного, а проведення референдуму про незалежність республіки відкладено на три роки. Упродовж трирічного процесу розлучення замість СРЮ створювалася "державна співдружність Сербії і Чорногорії". Державне новоутворення зберігало єдину міжнародну правосуб'єктність, одне місце в ООН і міжнародних організаціях, що займалось почергово представниками Сербії і Чорногорії.

Устрій цієї конфедерації мав регламентуватися Конституційною хартією, яку до кінця 2002 р. так і не змогла підготувати спеціальна комісія. Під спільною надбудовою у співдружності зберігалися дві окремі економічні системи з різними валютами (в Чорногорії — евро, в Сербії — динар), з власною торгівлею і митною політикою. Водночас передбачалася "гармонізація" їх економіки відповідно до стандартів ЄС, який наділявся функціями гаранта цього процесу й арбітра в суперечках між республіками. Члени співдружності мають право через три роки вийти з неї. Таке розмежування "третьої" югославської федерації у травні 2002 р. було схвалене Союзною Скупщиною. Отже, стан напіврозпаду СРЮ, у якому країна перебувала останні кілька років, було, по суті, інституалізовано й закріплено режимом, за яким можливі обидва варіанти наступного розвитку: і поява двох незалежних держав, і зміцнення їх спільності. Зрештою, трирічна відстрочка в остаточному вирішенні югославської кризи дала можливість виграти час й уникнути зайвої напруженості.

Утім, наприкінці 2002 р. Сербія і Чорногорія опинилися в конституційній кризі. Вона була викликана провалом перших і повторних президентських виборів у Сербії, оскільки кожного разу в них брало участь менше половини виборців. Не було обрано й президента Чорногорії у грудні 2002 р. Якнайшвидше розв'язання цієї кризи сприятиме стабілізації не тільки політичного клімату в цих балканських республіках, а й геополітичної ситуації в регіоні.

Зовнішня політика СРЮ на зламі століть

Серед головних стратегічних партнерів посткомуністичної Югославії були Китай і Росія. КНР — перша країна, з якою СРЮ у 1995 р. підписала Договір про науково-технічне співробітництво. Серед пріоритетів і спільних проектів двостороннього співробітництва — співпраця у галузі зовнішньої торгівлі, фінансів і банківської діяльності, участь КНР у відбудові промислових об'єктів й інфраструктури, що постраждали під час акції НАТО у 1999 р. Росія постачала в СРЮ нафту і газ, надавала кредити. Важливу роль у розвитку двосторонніх відносин зіграло підписання (наприкінці 1999 р.) Договору про лібералізацію торгівлі. Згідно з досягнутою домовленістю митні тарифи на товари обох країн знижувалися до мінімальних розмірів. Сторони заінтересовані також у поглибленні співробітництва в галузі машинобудування, чорної і кольорової металургії, хімічної, фармацевтичної та легкої промисловості, розширенні зв'язків в агропромисловому комплексі.

Після повалення режиму Мілошевича офіційний Белград розпочав консультації щодо вступу країни до європейських структур і міжнародних організацій, розраховуючи на їхню підтримку у відновленні економіки. У вересні 2002 р. "державна співдружність Сербії та Чорногорії" стала членом Ради Європи. У квітні того ж року уряди Сербії та Чорногорії заявили про свою готовність співпрацювати з Міжнародним трибуналом у Гаазі, для розслідування воєнних злочинів на території колишньої Югославії.

Болючою проблемою для Сербії залишалися стосунки з НАТО. Сербське керівництво неодноразово заявляло про свою готовність приєднатися до загальноєвропейських процесів, у тому числі й у сфері безпеки, провідним інструментом якої є НАТО. Однак після військової акції НАТО проти Югославії у березні — червні 1999 р. ситуація в країні різко змінилася, ставлення сербів до альянсу сьогодні можна охарактеризувати як вкрай негативне.

Відносини між Югославією і Україною розвивалися досить нерівно. Після розпаду СФРЮ й утворення у квітні 1992 р. Союзної Республіки Югославії Україна не визнала нової держави, з огляду на події на Балканах та запроваджені Радою Безпеки ООН санкції проти цієї країни. Лише у квітні 1994 р. між СРЮ і Україною були встановлені дипломатичні відносини на рівні послів. Під час загострення Косовської кризи українські спостерігачі брали участь у Верифікаційній місії ОБСЄ (жовтень 1998 р. — березень 1999 р.). У складі сил KFOR у Косово спочатку був задіяний український миротворчий контингент у складі окремої роти забезпечення та вертолітного підрозділу. Згодом у налагодженні мирного життя в Косово брав участь 1-й окремий батальйон Збройних Сил України, який входив до складу багатонаціональної бригади "Схід".

Українсько-русинське населення у