землю, який закріпив дві форми власності — державну і приватну. Приватному секторові виділялося від 10 до 14 % земельних угідь, на які мали право лише громадяни республіки. Іноземним інвесторам земля могла надаватися лише в оренду терміном до 99 років. Закон також передбачав вихід селян за власним бажанням із колективних господарств й отримання ними відповідного земельного наділу, який вони могли дарувати, передавати у спадщину, але не продавати.

Водночас у 1994 р. було запроваджено контроль над республіканськими фінансовими установами й політику обмеження зростання курсу долара США. Ринок цінних паперів також контролювався державою. Жорстка політика Національного банку Білорусі стимулювала процес концентрації банківських капіталів, започаткований у другій половині 1995 р. після серії банкрутств комерційних банків. Шляхом обмеження грошової маси, зниження споживацького попиту й підтримки фінансового курсу білоруського рубля ("зайчика") вдалося приборкати інфляцію, яка у грудні 1995 р. становила 4 %. Середня заробітна плата в першій половині 1996 р. зросла до 80 доларів. Досягнута економічна стабілізація й активна політична діяльність М. Чигиря, який міг перехопити в О. Лукашенка лаври реформатора, викликали невдоволення білоруського президента. Почалися переслідування прихильників прем'єра, членів його родини і його самого, хоча формально М. Чигир залишався у кріслі глави уряду до листопада 1996 р.

У 1996 р. після розгону Верховної Ради, насадження зверху нової редакції конституції, відставки прем'єра - ринковика процес реформування білоруської економіки остаточно зайшов у глухий кут. У квітні того ж року указом президента була націоналізована Мінська міжбанківська валютна біржа, реорганізована у державну установу. Це рішення викликало паніку в ділових колах, оскільки 90 % акцій біржі належали комерційним банкам. Наступні президентські укази стосувались державного контролю над банківською та іншими сферами фінансової діяльності, впорядкування валютного регулювання на території республіки. Урядова програма "Основні напрями соціально-економічного розвитку на період до 2000 р." визначала як пріоритетні житлове будівництво, випуск продовольчих товарів і нарощування експортних виробництв. Утім, ця програма зазнала краху. Продукція білоруських підприємств на світовому ринку виявилась неконкурентоспроможною. З великими труднощами вдалося продати партії білоруських тракторів, верстатів та автомобілів "МАЗ" Пакистану, Індії та Канаді за ціною, що на 20—30 % була нижчою їх собівартості. З полиць продуктових крамниць і магазинів зникли хліб, цукор, сіль, мило, молоко, м'ясо й інші продукти та товари першої необхідності. Вводилися карткова система й норми продажу в одні руки.

Волюнтаризм, силові методи керівництва народним господарством, штучне стримування цін і курсу іноземних валют призвели до обвалу національної економіки. Отримавши у спадщину від колишнього керівництва золотовалютний ресурс у 200 млн. доларів, режим Лукашенка довів його восени 1996 р. до стану, який економісти визначали цифрою "мінус 40 млн.". Наприкінці цього року один американський долар на "чорному ринку" коштував 250 тис. білоруських рублів.

Намагаючись виправити економічну ситуацію, Лукашенко розкрив обійми Росії, побудувавши в республіці державу, що дотувалась Москвою в середньому на мільярд доларів щорічно. У цю суму входять борги Білорусі за газ і нафту, що періодично списуються, приховані дотації у вигляді наднизьких цін на енергоносії, доходи Білорусі від контрабанди в Росію горілки, спирту та зарубіжних товарів із третіх країн. Підписанням у квітні 1994 р. офіційного договору про об'єднання грошових систем двох країн розпочався процес російсько-білоруської економічної інтеграції: були скасовані митні торговельні збори, відмінено плату за транзит російських вантажів через територію Білорусі, Росія отримала в безплатну оренду білоруські стратегічні військові об'єкти. У січні 1995 р. країни уклали угоду про єдиний митний союз, що дало можливість у двосторонніх відносинах відмінити податки, різні збори, кількісні обмеження тощо. Проте створення "єдиного митного простору" гальмується. Замість передбачених угодами білоруських товарів, через прозорі кордони в Росію йдуть без усяких мит товари західні, що завдає російській скарбниці великих збитків. Між іншим, розрахунки з Росією за енергоносії здійснювалися бартером — білоруським продовольством. Бартер і безліч валютних курсів є базою для корупції в державному апараті та негараздів на внутрішньому ринку. Як наслідок — у республіці виникли труднощі з продовольством й аграрно-індустріальна Білорусь почала закуповувати хліб за кордоном.

Джерелом постійних валютних надходжень до білоруської скарбниці, починаючи з 1994 р., став продаж різним країнам та екстремістським угрупованням деяких видів зброї та військової техніки. Стосовно деяких із цих країн та організацій було запроваджене ембарго ООН на постачання озброєння: (Ірак, Судан, Ангола (організація УНІТА), палестинські й албанські бойовики). Так, Ірак придбав у Білорусі устаткування для виробництва компонентів ядерної зброї, а також модернізував за допомогою білоруських фахівців свою систему ППО. За оцінками європейських експертів, Білорусь є найбільшим постачальником зброї мусульманським терористам на Близькому Сході та Балканах. Прибутки Білорусі від продажу озброєнь у 1997—2000 pp. становили понад 1 млрд. доларів, вона входила до першої десятки світових експортерів зброї. Частина коштів надходила до "спеціального фонду'', яким розпоряджався виключно президент Білорусі.

Так за часів "ринкового соціалізму" (термін, уподобаний особисто білоруським президентом) у республіці покінчено з пострадянськими ринковими перетвореннями й фактично реанімовано в соціально-економічній сфері білоруський варіант "радянської системи"

На порозі третього тисячоліття

Вибори президента Білорусі, переможцем яких став діючий глава держави О. Лукашенко, відбулися 9 вересня 2001 р. За офіційними даними, він отримав 75,6 % голосів у першому турі, тоді як його головний суперник, кандидат від опозиції В. Гончарик — 15,4 %; явка виборців становила 84 %. Як повідомляли європейські ЗМІ, вибори характеризувалися масштабними порушеннями законодавства й міжнародно визнаних демократичних норм. Виходячи з цього, Рада Європи, інші міжнародні організації, уряди найвпливовіших країн (зокрема США) оголосили, що вони не визнають результатів виборів у Білорусі і ставитимуться до О. Лукашенка як до диктатора.

Партійна система та інші інститути громадського суспільства в Білорусі залишалися у формально-зародковому стані. Партії жодним чином не впливали на державну владу, оскільки вони законодавчо позбавлені реальних прав як на повноцінну участь у виборах, так і на парламентську чи урядову діяльність. Недержавні організації (НДО) також не розвинені, оскільки влада, з одного боку, придушувала незалежні НДО, всіляко перешкоджаючи їхній діяльності, а з іншого, — утворювала численні псевдогромадські об'єднання. Державні органи повністю контролювали ці структури, "заганяючи" туди громадян у найкращих радянських традиціях.

Соціально-економічна ситуація в Білорусі була типовою для тоталітарних держав. Господарство країни залишалося державно-соціалістичним: приватизована лише незначна частина підприємств, головним чином у сфері торгівлі, тоді як переважна їх більшість перебувала в державній власності. В аграрному секторі приватна ініціатива взагалі неможлива (не кажучи вже про можливість розпоряджатися землею), хоча колгоспна система повністю вичерпала себе. Сільське господарство занепадало. Оскільки кількість підприємців різко скоротилася, населення фактично було виключене з ринкових відносин, а відтак цілковито залежало від державного бюджету. Загалом приватний бізнес у Білорусі був можливим (звичайно, в обмежених рамках) лише за умови корупційних зв'язків із чиновництвом.

Уряд на свій розсуд розпоряджався національною валютою, запроваджуючи завищені обмінні курси. Білоруський рубль, або "зайчик", перебував у стані постійної девальвації унаслідок неадекватних грошових емісій. Як наслідок, рівень інфляції у 2001—2002 pp. сягав 200 %. "Зайчик" так і не перетворився на повноцінну валюту, а відтак основними платіжними засобами у країні були російський рубль і долар.

Виробництво в Білорусі було неефективним, а продукція неконкурентоспроможною на світовому ринку. За оцінками західних експертів, Білорусь "залишалася самоізольованою від розвиненого світу". Водночас її економіка цілковито залежала від Росії — 66 % білоруського експорту і 54 % імпорту припадали на цю країну. Російський уряд фактично продовжував утримувати режим Лукашенка, закуповуючи малоліквідну продукцію держпідприємств, надаючи їм пільгові кредити та енергоносії за наднизькими цінами.

Більшість населення Білорусі на початку третього тисячоліття жила в незадовільних соціально-побутових умовах. У країні запроваджено напівкарткову систему продажу продовольчих товарів. Значна частина товарів і продуктів були дефіцитом, хоча напередодні президентських виборів 2001 р. уряд ужив заходів для позірного "поліпшення" матеріального становища населення. Тож господарство Білорусі мало чим відрізнялося від радянської економіки часів "застою".

Соціально-політична ситуація в Білорусі у 2002 р. набула гостро конфліктного характеру. Суспільство було розколотим за ознакою ставлення до політичного й економічного режиму в країні, а також до проблеми національно-культурного визначення білоруської нації. Відбувалося відкрите протистояння правлячого режиму і політично активної частини суспільства. Більшість політичних партій, що мали широку підтримку населення, вимагали обмеження президентської влади й проведення економічних реформ, водночас чинна влада всіляко придушувала ці організації. Режим Лукашенка, нехтуючи будь-які демократичні норми й закони, у своїй боротьбі з опозицією перейшов до її фізичного винищення. У липні 2002 р. за сфальсифікованими звинуваченнями було засуджено екс-прем'єра М.Чигиря на три роки позбавлення волі з конфіскацією майна.

Нинішнім завданням білоруської влади є ослаблення громадської підтримки конкретних політичних опонентів диктатора, згуртування населення навколо