РЕСПУБЛІКА БОСНІЯ ТА ГЕРЦЕГОВИНА

План

1. Складний процес становлення нової держави

2. Успіхи і труднощі повоєнної стабілізації

3. Зовнішня політика

4. Література

Складний процес становлення нової держави

Боснія і Герцеговина виявилась останньою республікою, що зважилася на вихід з Югославської федерації. У 1991 р. на її території мешкало 4,3 млн чоловік, з них — понад 2 млн. — боснійські мусульмани, 1,4 млн. — православні серби і майже 760 тис. хорватів. У ході розпаду СФРЮ сербське населення Боснії та Герцеговини в більшості своїй прагнуло до об'єднання із Сербією, хорватське населення сподівалося на входження до складу Хорватії, і лише боснійські мусульмани хотіли зберегти єдину державу Боснія та Герцеговина.

У ході підготовки до перших багатопартійних виборів відбулася поляризація виборців за національно-релігійною ознакою. 14 жовтня 1991 р. Скупщина Боснії та Герцеговини за відсутності сербських депутатів ухвалила Меморандум про незалежність і Платформу про становлення республіки. На знак протесту 80 депутатів сербів вийшли зі складу республіканської Скупщини й ініціювали проведення 9 листопада в сербських громадах плебісциту, під час якого понад 1 млн. сербів висловилися за вихід зі складу Республіки Боснія та Герцеговина (РБГ)" У січні 1992 р. сербські лідери проголосили створення Сербської республіки Боснії та Герцеговини, сформували республіканські органи — Скупщину, уряд та республіканську армію.

На загальнореспубліканському референдумі 1 березня 1992 р. 63 % виборців колишньої югославської республіки проголосували за незалежність Боснії та Герцеговини. Сербська громада референдум бойкотувала. На конференції

в Сараево, організованій європейським співтовариством у березні 1992 p., де обговорювалися питання майбутнього устрою республіки, була досягнута компромісна угода про перетворення країни на конфедерацію у складі трьох державних формувань — мусульманської, сербської і хорватської. 6 квітня 1992 р. незалежність Боснії та Герцеговини визнав Європейський Союз, 7 квітня — США. А в ніч з 7 на 8 квітня Скупщина сербського народу Боснії та Герцеговини проголосила самостійну Сербську республіку Боснії та Герцеговини (СРБГ), яка відразу ж була визнана офіційним Белградом.

Лідери боснійських сербів відмовилися від мирних переговорів і взяли курс на силове вирішення спірних питань щодо майбутнього устрою Боснії та Герцеговини. Розпочалася кровопролитна війна "всіх проти всіх". Розташовані на території республіки частини ЮНА (понад 100 тис. бійців), що складалися в основному з місцевих сербських жителів, фактично в повному складі зі зброєю влилися до військових формувань СРБГ.

Навесні — влітку 1992 р. серби захопили 70 % території РБГ. Коли ж у червні хорватська громада встановила контроль над районами компактного проживання хорватів на півночі й півдні республіки і 3 липня 1992 р. проголосила хорватську державу Герцег-Боснія, РБГ фактично розкололася на три національно-територіальні утворення: мусульманське, сербське і хорватське. Президент РБГ А. Ізетбего-вич і прем'єр X. Силайджич постійно підкреслювали своє прагнення до створення в Боснії світської багатонаціональної держави, проте за умов війни, шо розпочалася, політичний курс боснійського керівництва став більш жорстким: заборонено діяльність Сербської демократичної партії, створено боєздатну армію, чисельність якої на початку 1993 р. досягла 110 тис. чоловік.

Підтримка Сербією боснійських сербів, очолюваних Р. Караджичем, дала привід світовому співтовариству звинуватити її в агресії і ЗО травня 1992 р. Рада Безпеки ООН запровадила економічні санкції проти СРЮ. Проте світове співтовариство неодноразово робило спроби зупинити війну в Боснії та Герцеговині. У лютому 1992 р. в Ліссабоні відкрилася міжнародна конференція, на якій обговорювалося питання щодо припинення конфлікту в Боснії та Герцеговині, а на початку 1993 р. співголови координаційного комітету конференції щодо колишньої Югославії С. Венс і Р. Оуен висунули план мирного врегулювання, що передбачав поділ республіки на 10 провінцій при максимальному врахуванні етнічного складу. План Венса—Оуена вимагав від сербів відмовитися від деяких амбіційних планів, зокрема утворення "держави в державі", однак сербська сторона відкинула ці пропозиції. Війна тривала, особливо жорстокі бої відбувалися в районі Сараєво.

У лютому 1994 р. розпочався новий виток розвитку боснійської кризи. Утім, після того, як Рада Безпеки ООН наприкінці травня санкціонувала бомбардування сербських військових об'єктів, яке було доручено НАТО, серби відступили від Сараєво й ослабили облогу боснійської столиці. З метою контролю над ситуацією в районі Сараєво до міста введено міжнародні сили ООН, серед яких і два українські миротворчі батальйони.

1 березня 1994 р. за ініціативою США лідери мусульман і хорватів підписали угоду про утворення Мусульмано-хор-ватської федерації у Боснії та Герцеговині, а в липні того ж року А. Ізетбегович і президент Хорватії Ф. Туджман підписали угоду про військовий союз двох республік. Сподіваючись на пом'якшення санкцій ООН, уряд СРЮ улітку 1994 р. оголосив про розрив політичних та економічних зв'язків із СРБГ і закриття спільних з нею кордонів. Своєю чергою, Р. Караджич спеціальним декретом перевів господарство на режим воєнної економіки й заявив про намір продовжувати війну до остаточної перемоги.

Подолавши суперечності в підході до балканської кризи, великі держави у серпні 1994 р. вперше виступили зі спільною ініціативою щодо врегулювання конфлікту. На Женевській конференції був вироблений план територіального поділу республіки: до Мусульмано-хорватської федерації мав відійти 51 % території, боснійським сербам — 49 %. В обох частинах Боснії та Герцеговини були проведені референдуми, на підставі яких керівництво Боснії та Герцеговини план схвалило, а керівництво боснійських сербів — категорично відхилило. Зусилля представників створеної в Женеві Контактної групи з Боснії дипломатичним шляхом домогтися зміни позицій боснійських сербів успіху не мали. У

відповідь великі держави, а також СРЮ, посилили санкції проти боснійських сербів. Авіація НАТО продовжувала завдавати удари по їхніх позиціях. Рада Безпеки ООН ухвалила рішення про створення на території РБГ шести "зон безпеки", шо перебували під захистом ООН, і "гуманітарних коридорів", які давали змогу постачати необхідним цивільне населення в оточених сербами мусульманських анклавах.

На початку травня 1995 р. мусульманські війська перейшли до широких наступальних дій у районі Сараєво й Біхача. Наступ виявився успішним, а воєнно-політичне становище в Боснії ставало дедалі сприятливішим для Мусуль-мано-хорватської федерації, війська якої влітку 1995 р. контролювали майже 60 % території республіки. Бомбардування натовською авіацією позицій боснійських сербів навколо Сараєво, розгортання в Боснії багатонаціональних сил "швидкого реагування" остаточно переконали керівництво сербів у неможливості подальшого продовження війни за умов міжнародної ізоляції. На зустрічі в Женеві міністри закордонних справ Боснії, Сербії і Хорватії лід егідою міжнародної Контактної групи підписали документ, що визначав конституційний устрій післявоєнної Боснії та Герцеговини. Він передбачав збереження єдиної держави, що складається з двох утворень, — федерації Боснії та Герцеговини (тобто мусульманської і хорватської громад) і Республіки Сербської (сербської громади). При цьому кожне з утворень наділялося правом налагоджувати "паралельні спеціальні стосунки із сусідніми країнами", сумісні із суверенітетом і територіальною цілісністю Боснії та Герцеговини.

Воєнні дії тривали до 10 жовтня 1995 p., а 21 листопада в м. Дейтоні (США) керівники Сербії, Хорватії й Мусульма-но-хорватської федерації парафували угоду щодо припинення вогню у Боснії і схвалили план поділу території Боснії та Герцеговини між Мусульмано-хорватською федерацією і Сербською Республікою. Інтереси боснійських сербів у Дейтоні репрезентував президент Сербії С. Мілошевич. Дейтонська угода, що принесла мир Боснії та Герцеговині, передбачала також установлення протекторату міжнародного співтовариства над цим три національним, трирелігійним державним новоутворенням. Протекторат міжнародного співтовариства в особі ООН, ОБСЄ та інших організацій забезпечував контингент стабілізаційних військ SFOR. Міжнародні органи в республіці репрезентував Високий представник у Боснії та Герцеговині.

14 грудня 1995 р. у Парижі президенти А. Ізстбсгович (Боснія та Герцеговина), С. Мілошевич (Сербія), Ф. Тудж-ман (Хорватія) підписали мирну угоду, яка поклала край трирічній війні, в котрій загинуло чверть мільйона людей і близько двох мільйонів стали "переміщеними особами, біженцями. Угода передбачала збереження у складі РБГ Мусульмане-хорватської федерації в її тодішніх кордонах і боснійської Сербської Республіки.

За роки війни 1992—1995 pp. економіка країни була зруйнована, рівень життя її населення різко знизився. Внаслідок етнічних чисток і вимушених масових переселень країна виявилась поділеною за національною ознакою, між боснійськими мусульманами, сербами і хорватами зміцніли почуття взаємного відчуження.

Успіхи і труднощі повоєнної стабілізації

У 1996 р. на території Боснії та Герцеговини існувала формально єдина суверенна держава — Республіка Боснія та Герцеговина (РБГ) у складі Мусульмано-хорватської федерації Боснії та Герцеговини (МХФ) і боснійської Сербської Республіки (CP). Територія країни — 51 тис. кв. км, населення - - 3,3 млн. чоловік. Майже половина населення — слов'яни, що сповідують іслам, ЗІ % — православні християни і близько 15 % — католики. Згідно з досягнутими домовленостями західноєвропейські держави і США пообіцяли надати РБГ протягом трьох років фінансову допомогу в розмірі 5 млрд дол. на відновлення зруйнованого війною господарства. Звичайно, за умови сумлінного дотримання Дейтонських угод. Уже в 1996 р. РБГ отримала близько