Перші повоєнні вибори в РБГ відбулися 14 вересня 1996 р. На загальнодержавному рівні обиралися три члени Президії Боснії та Герцеговини — колективного глави держави, по одному від мусульманської, сербської і хорватської громад, депутати Палати представників — нижньої палати парламенту й депутати місцевих органів влади МХФ і CP. Обирався також президент Сербської Республіки, оскільки колишній її керівник Р. Караджич був звинувачений Міжнародним трибуналом у воєнних злочинах і перебував у розшуку. Наприкінці червня 1996 р. він передав повноваження своєму заступникові — Біля ні Плавшич (у 2000 р. вона добровільно здалася Міжнародному гаазькому трибуналові). Верхня палата парламенту — Віче народів — мала бути сформована з десяти депутатів парламенту МХФ та п'яти депутатів парламенту СР. У виборах взяло участь близько 60 % виборців. Фактичними фаворитами виявилися три правлячі націоналістичні партії. У мусульманській частині країни домінувала Партія демократичних дій, яку очолював А. Ізетбегович, у хорватських кантонах абсолютним лідером стала Хорватська демократична співдружність (ХДС) на чолі з керівником ЇЇ місцевого відділення К. Зубаком. У Сербській Республіці перемогу здобули Сербська демократична партія (СДП) та її лідер, давній соратник Р. Караджича М. Країшнік.

Як і очікувалося, членами Президії Боснії та Герцеговини стали представники "партій влади" — А. Ізетбегович, К. Зубак і М. Країшнік. Першим головою Президії став А. Ізетбегович, який набрав на виборах найбільшу кількість голосів. Через два роки, згідно з досягнутою домовленістю, Президію мав очолити сербський, а згодом і хорватський лідери. На виборах до Палати представників парламенту РБГ провідні партії разом отримали 72 % голосів. Вони завоювали також більшість місць у парламентах МХФ і CP. Президентом Сербської Республіки була обрана Б. Плавшич, котра орієнтувалася на Західну Європу. Вибори 1996 р. лише формально створили умови для політичної консолідації трьох народів у єдиній державі після трирічної жорстокої війни. Насправді ж результати голосування підтвердили: боснійські мусульмани, серби і хорвати ще не готові відмовитися від взаємних образ, претензій і націоналістичних прагнень. Владу зберегли у своїх руках націоналістичні партії на чолі зі своїми лідерами — вчорашніми непримиренними супротивниками.

Після виборів у Боснії та Герцеговині був сформований центральний уряд у складі п'яти міністрів: закордонних справ, фінансів, юстиції, зовнішньої торгівлі та у справах біженців і переселенців. Усі інші владні повноваження передано вниз, на рівень МХФ і боснійської Сербської Республіки. Кожен із суб'єктів мав атрибути суверенітету — парламент, уряд, армію, поліцію, бюджет, валюту тощо. У МХФ були в обігу боснійські динари й хорватські куни, а в CP — югославські динари, проте основним платіжним засобом залишалася німецька марка. Тож фактично РБГ була державою з надзвичайно слабкою центральною владою. У її межах не було свободи пересування ані між МХФ і CP, ані між мусульманськими і хорватськими кантонами та поселеннями. Згідно з Дейтонськими угодами, МХФ і CP могли встановлювати "особливі відносини" з сусідніми державами (Хорватією і СРЮ).

До кінця 1996 р. МХФ і CP формально домовилися про запровадження спільного громадянства, паспортів, бюджету й валюти. Проте через відсутність довіри між мусульманами, сербами і хорватами відносини між федерацією і республікою залишалися напруженими. Фактично кожна з них жила своїм життям.

У 1997 р. особливо важка ситуація склалася в Сербській Республіці. За умов тривалої міжнародної ізоляції відродження господарства відбувалося повільно. Міжнародна фінансова допомога надходила в дуже обмежених розмірах. У керівництва республіки не було єдності у визначенні шляхів виходу з економічної кризи. Не припинялася боротьба за владу. Серед керівництва правлячої сербської Демократичної партії переважали крайні націоналісти, які відкрито чи таємно саботували Дейтонські угоди, проводили курс на незалежність Сербської Республіки й відокремлення сербських територій від МХФ, перешкоджали видачі воєнних злочинців гаазькому Міжнародному трибуналові, поверненню мусульманських біженців на територію Сербської Республіки. При цьому вони звинувачували Захід у грубому

тискові на сербів. їхнім оплотом стали райони Сербської Республіки з центром у м. Пале.

Навесні 1997 р. всередині керівництва Сербської Республіки загострилися суперечності між президентом Б. Плавшич, яка обстоювала більш реалістичний політичний курс на налагодження економічних і політичних зв'язків зі світовим співтовариством, і прибічниками Р. Караджича і М. Країшніка, котрі виборювали "Велику Сербію". На тлі важкого економічного становища вибухнула політична криза. Резиденція прибічників Р. Караджича залишалася в м. Пале, де перебували парламенті всі силові міністерства. Президент Б. Плавшич перенесла свою резиденцію до міста Баня-Лука. Вона заявила про необхідність послідовного виконання Дейтонських мирних угод та ініціювала безкомпромісну боротьбу з корупцією і спекулянтами, що нажилися на війні. Наслідком конфронтації було призупинення членства Б. Плавшич у СДП і створення нею власної партії — Сербської народної спілки (СНС). У червні президент розпустила парламент і призначила нові вибори на 1 вересня того ж року. Депутати розпущеного парламенту відмовилися підкоритися указові президента. Боротьба за владу досягла кульмінації.

Політична криза в Сербській Республіці гальмувала мирне врегулювання у РБГ й спонукала міжнародні організації, що підтримували в республіці ті партії й тих лідерів, які були орієнтовані на встановлення демократії, ініціювати новий виборчий марафон. У ході виборів, що відбулися у вересні 1998 p., членами Президії РБГ було обрано Живко Радишича від сербської громади, Алія Ізетбеговича від мусульман і Ан-те Елавича від хорватів. Першим посаду президента Президії обійняв Ж. Радишич, який започаткував поступовий вихід Сербської Республіки з ізоляції. Водночас відбулися вибори президентів CP і МХФ. Ними стали, відповідно, лідер соціалістів Н. Поплашен і Е. Ганич. Обрання на вищі державні посади і в парламенти націоналістично налаштованих політиків ще більше ускладнило шлях до справжнього примирення й спільного розв'язання складних соціально-економічних і суспільно-політичних проблем. Ситуацію в Боснії та Герцеговині загострила косовська криза, унаслідок якої в країні зросла кількість біженців.

Подолання проблем, пов'язаних із відбудовою країни після руйнівної війни та переходом від комуністичної системи до ринкової економіки, виявилося непосильним завданням для недосконалих державних інститутів. Незважаючи на те, що Боснія отримала міжнародну допомогу на суму понад 5 млрд дол. для відбудови країни, її валовий національний продукт на кінець 2000 р. становив менше половини довоєнного обсягу. Високим залишався рівень безробіття, середня заробітна плата не могла задовольнити навіть елементарні потреби сім'ї, понад 60 % населення жило в злиднях. Іноземні інвестори не поспішали в країну через повільні темпи приватизації, слабку правову систему та безліч нормативних актів і положень.

На початку XXI ст. лідерами політичного життя в Мусульмано-хорватській федерації були мусульманська моноетнічна Партія демократичних дій, Хорватська демократична партія та Соціал-демократична партія, а в Республіці Сербській — Сербська демократична партія та поміркована Партія незалежних соціал-демократів. Саме ці партії поділили між собою мандати в законодавчих органах обох суб'єктів Боснії та Герцеговини в ході загальних виборів у листопаді 2000 р. й у жовтні 2002 р. Зокрема, на останніх виборах перемогу святкували націоналістично налаштовані Партія демократичних дій та Сербська демократична партія, а символічні президентські посади обійняли С. Тихич, М. Сарович, Д. Чович.

Завдяки зусиллям австрійського дипломата В.Петрича, який у 2000—2002 pp. обіймав посаду Високого представника в Боснії та Герцеговині (глави міжнародної місії), вдалося не лише досягти політичної стабілізації, а й здійснити гармонізацію республіканського законодавства. Тим самим було створено легальну базу демократичної багатонаціональної держави й започатковано процес внутрішньої інтеграції трьох основних етносів республіки — боснійських мусульман, сербів і хорватів. Обнадійливі результати роботи міжнародної місії були реальним кроком, що наблизив Боснію та Герцеговину до об'єднаної Європи.

Зовнішня політика

У другій половині 1990-х років Республіка Боснія та Герцеговина прагнула інтегруватися до міжнародних організацій та європейських структур. Було налагоджено співпрацю з ООН, ОБСЄ, а також з Північноатлантичним альянсом, війська якого перебували в країні. Навесні 2002 р. Глава Єврокомісії Р. Проді заявив про свою підтримку Боснії та Герцеговини в її прагненні вступити до ЄС і рекомендував лідерам країн Європи продемонструвати більшу солідарність у прискоренні цього процесу.

Тривале військове й етнополітичне протистояння в РБГ завадило розвиткові нормальних стосунків України з цією державою. У липні 1992 р. спеціальний батальйон Збройних Сил України у складі бригади "Центр" багатонаціональних миротворчих сил розпочав виконання своєї місії на території республіки. У липні 1999 р. у рамках проведення саміту Пакту стабільності для країн Південно-Східної Європи у столиці Боснії та Герцеговини Сараєво побував президент України Л. Кучма, який мав робочі зустрічі з лідерами Балканських країн. У березні 2002 р. між урядами України і РБГ підписані торговельна угода, а також угода про сприяння та взаємний захист інвестицій. У