РЕСПУБЛІКА МАКЕДОНІЯ

План

1. Розбудова македонської держави та її міжнародне визнання

2. Соціально-економічний і політичний розвиток

3. Проблема албанського автономізму

4. Зовнішня політика

5. Література

Розбудова македонської держави та її міжнародне визнання

Слідом за Словенією та Хорватією восени 1991 р. незалежність здобула й Македонія. 8 вересня у республіці відбувся референдум, 95 % учасників якого проголосувало за вихід з Югославської федерації. Попри бойкот референдуму етнічними албанцями, збори Республіки Македонія 17 вересня ухвалили декларацію про суверенітет. Процес оформлення державності де-юре завершився 17 листопада прийняттям конституції, яка визначала Македонію як суверенну, незалежну, демократичну й соціальну державу. Площа країни — 25,7 тис. кв. км, населення — 2 млн. чол.

Під час спалаху національних ідей, який призвів до локальних конфліктів на теренах колишньої Югославії, Македонія, керована альянсом колишніх комуністичних лідерів і представників опозиції, стала блискучим зразком мирного, "оксамитового розлучення". 21 лютого 1992 р. керівництво республіки підписало з Белградом договір про виведення з македонської території частин Югославської народної армії, що дало змогу уникнути збройних сутичок. У квітні 1993 р. македонську державу було прийнято до ООН під назвою "Колишня югославська республіка Македонія" (КЮРМ).

Проте перед країною постали інші серйозні проблеми. Чи не найважливішою з них виявилась проблема міжнародного визнання нової держави. Ще до проведення референдуму про незалежність Греція категорично виступила проти назви республіки, яка повторювала назву північної грецької провінції. Між Афінами і Скоп'є виникла також суперечка з приводу герба, прапора і конституції Македонії, що завершилася економічним ембарго, проголошеним в односторонньому порядку греками з 16 лютого 1994 р. За умов санкцій ООН проти СРЮ, закриття доступу до Солунського порту поставило Македонію у скрутне становище. Лише у вересні 1995 р., за посередництва США, вдалося досягти компромісу: КЮРМ мала внести додаткові поправки до конституції, а Греція зобов'язувалася зняти економічне ембарго і своє вето на входження Македонії до Ради Європи та інших міжнародних організацій.

Оскільки Белград підтримав сербську національну меншину в її прагненні здобути більше прав, відносини з Сербією розвивалися не найкращим чином. Проте "сербського питання" у Македонії не було, принаймні в тому вигляді, в якому воно існувало в Хорватії і Боснії. Із двох мільйонів населення країни сербів налічувалося близько 45 тис. чоловік, їхні інтереси обстоювали чотири партії. Утім, сербські радикали висували до південного сусіда територіальні претензії. Щоб уникнути провокацій і поширення збройного конфлікту на території КЮРМ, у вересні 1992 р. в Скоп'є була розгорнута місія ОБСЄ, а на кордонах із СРЮ у липні 1993 р. розташовано "блакитні шоломи" ООН (І тис. чоловік наприкінці 1994 p.).

Досить складними були стосунки Македонії і з іншими сусідами — Болгарією та Албанією. Софія, першою визнавши незалежність Македонії, 15 січня 1992 р. відмовилася визнати існування македонської нації, вважаючи слов'янське населення цієї країни етнічними болгарами. А взаємна недовіра, що залишилася з часів тітовської Югославії і живковської Болгарії, стала на заваді встановленню добросусідських стосунків між двома країнами. Однак після проголошення грецького ембарго, Болгарія відкрила для Скоп'є "східний кордон" до чорноморських портів Бургас і Варна, рятуючи західну сусідку від неминучого економічного колапсу.

Не менше проблем нагромадилося й у македонсько-албанських стосунках. Хоча Тирана не висувала офіційно територіальних претензій, сам факт того, що все західне прикордоння Македонії заселене албанцями, давав їй підстави постійно втручатися у внутрішні справи країни. Складною проблемою для Македонії була "демографічна війна" албанців, основною зброєю в якій був високий рівень народжуваності. За останні 50 років чисельність албанців у республіці зросла з 4 % до 22 % (440 тис. за даними перепису, хоча лідери албанських партій вважали, що дійсна цифра — 800 тис). Автономістський рух македонських албанців, їх згуртування й усвідомлення себе єдиною етнічною спільнотою з сусідами на заході та півночі значно посилились лід впливом косовської кризи 1999 р.

Складне геополітичне становище країни визначило загальну концепцію регіональної політики македонського керівництва — "рівної віддаленості" від усіх сусідів, яка вважалася гарантом захисту національних інтересів та існування македонської нації. Проте у другій половині 90-х років намітився відхід від цієї політики. Прикметною подією стала участь президента К. Глігорова в першій загальнобал-канській зустрічі у верхах на острові Кріт у листопаді 1997 p., яка дещо згладила суперечності між сусідніми державами. Відбулася остаточна нормалізація македонсько-югославських відносин: відповідно до підписаної 8 квітня 1996 р. угоди, Белград визнав державну спадкоємність Республіки Македонії з 1944 p., а Скоп'є визнав державну спадкоємність СРЮ з 1918 р. Усього на початок 1998 р. Македонію визнало понад 100 держав.

Соціально-економічний і політичний розвиток

Вихід Македонії зі стану міжнародної ізоляції надав їй можливість зосередитися головним чином на вирішенні най гостріших соціально-економічних проблем. Розпад загально югославського економічного простору, війна в Боснії та Герцеговині, економічні санкції проти СРЮ і торгова блокада з боку Греції поставили народне господарство Македонії в становище вимушеної автаркії. Македонська економіка позбулася традиційних зв'язків по лінії Північ — Південь, завдяки яким республіка реалізовувала 85 % своєї зовнішньої торгівлі. Використання обхідних шляхів до ринків Центральної і Західної Європи призвело до подорожчання македонських товарів й зменшило їхню конкурентоспроможність. Унаслідок майже цілковитої ізоляції Македонія втрачала щомісяця понад 100 млн. доларів.

Становище найбіднішої з колишніх югославських республік погіршилося внаслідок гіперінфляції, яка в 1992 р. перевищила 2000 %, спаду промислового виробництва, зменшення обсягу ВВП (у 1991 р. — 50%) та масового безробіття. Щодня в 1992 р. відбувалося не менше 10 страйків. Додаткові труднощі створювали 70 тис. біженців з Боснії та Герцеговини, будівництво табору для яких в одному з районів столиці викликало в лютому 1993 р. масові виступи. Македонці протестували не тільки проти можливих економічних проблем, які неминуче створюють біженці, а й проти подальшої "ісламізації" Македонії, де третина населення сповідує іслам.

За такої ситуації президент К. Глігоров намагався втримати хистку рівновагу між різними етноконфесійними групами й політичними силами у країні. За його ініціативою у вересні 1992 р. уряд Ніколая Клюева був замінений коаліційним кабінетом Бранко Црвенковського. До його складу ввійшли представники Соціал-демократичної Спілки Македонії, Ліберальної Соціалістичної партії, Народної демократичної партії та албанської коаліції Партія демократичного процвітання. Провідна опозиційна сила країни — Внутрішня Македонська Революційна Організація — Демократична партія македонської національної єдності (ВМРО— ДПМНЄ), яка мала 37 (зі 120) місць у парламенті, — залишилася поза виконавчою владою. Зрештою, термінові заходи уряду щодо поліпшення становища населення, 80 % якого перебувало нижче рівня прожиткового мінімуму, виявилися неефективними. Стало зрозумілим, шо без радикальної трансформації економічного механізму, передусім розвитку ринкових стосунків і денаціоналізації збиткових державних підприємств, кризи не подолати. Першим успіхом стало приборкання інфляції (з 230 % у 1993 р. до 10 % у 1995 p.). З 1990 по 1995 р. кількість приватних фірм збільшилася з 5,7 тис. до 70 тис, було приватизовано близько 800 державних підприємств. До кінця 1997 р. кількість останніх не перевищувала 1 тис. Денаціоналізація промисловості в основному завершилася. Водночас розпочата структурна перебудова економіки спричинила збільшення безробіття, яке в 1995 р. становило 28 % працездатного населення.

У жовтні 1994 р. відбулися парламентські й президентські вибори, котрі внаслідок їх бойкоту опозиційною ВМРО — ДПМНЄ завершилися перемогою правлячої коаліції — Союз за Македонію. К. Глігоров знову був обраний президентом. Новий коаліційний уряд вдруге сформував Б. Црвенковський. Проголошена урядом програма економічної стабілізації через санкції проти Югославії і грецьке ембарго опинилася під серйозною загрозою. Пом'якшити ситуацію певною мірою допомогли довгострокові кредити, надані МВФ, Всесвітнім банком та іншими фінансовими організаціями на суму 0,5 млрд. дол. Відчутного удару міжнародній репутації Македонії завдав скандал, пов'язаний із крахом фінансових пірамід, який призвів до банкрутства шести банків та арешту їхніх керівників.

Восени 1995 p., після замаху на президента К. Глігорова, загострилася внутрішньополітична ситуація в країні. Посилилися суперечності у правлячій коаліції, що, зрештою, призвело до відставки керівництва парламенту, зростання протиборства всередині Соціал-демократичної Спілки Македонії, активізації позапарламентської опозиції. Загостренням політичної, економічної та соціальної ситуації у країні скористалася впливова опозиційна партія ВМРО—ДПМНЄ, яка в ході парламентських виборів 1998 р. вперше за роки незалежності здобула більшість у Зборах Македонії. Лідер партії 32-річний Л. Георгієвський очолив новий уряд країни. На президентських виборах у грудні 1999 р. перемогу здобув кандидат від правлячої коаліції Б. Трайковський (53 %).

На початку 2000-х років економіка республіки перебувала у важкому стані. її основу становило традиційне сільське господарство, в якому задіяне переважно албанське населення. Прибуткових промислових підприємств практично не залишилося. Рівень безробіття перевищив ЗО % (2002). Економічна стабілізація в республіці стримувалася наслідками косовеької кризи, загальні збитки від якої сягали 1,5 млрд дол. Додаткові труднощі створювали присутність у республіці близько 200 тис.