РЕСПУБЛІКА СЛОВЕНІЯ

План

1. Становлення держави

2. Успіхи й труднощі доби незалежного розвитку

3. Зовнішня політика

4. Література

Становлення держави

Перебуваючи на межі слов'янського, романського й германського світів, словенці вперше у своїй історії, 25 червня 1991 p., здобули державність. Скупщина Словенії прийняла рішення про вихід з Югославії і затвердила "Основні конституційні принципи про самостійність і незалежність". Перші ж кроки щодо їх реалізації викликали протидію Белграда. Збройні сутички між ЮНА і словенськими територіальними формуваннями незабаром переросли у широкомасштабні воєнні дії із застосуванням важкої зброї та авіації. "10-денна війна", що розгорнулася майже на всій території республіки, завершилася цілковитою поразкою ЮНА, що не в останню чергу пояснювалося виходом з її лав словенців і хорватів. За посередництва Євросоюзу воюючі сторони домовилися про негайне припинення вогню й поступове виведення підрозділів ЮНА з території Словенії.

8 жовтня 1991 p., одразу після закінчення терміну тримісячного мораторію, словенський парламент підтвердив державну самостійність республіки (територія — 20,3 тис. кв. км; населення — майже 2 млн чоловік, із них 90,5 % — словенці, 3 % — хорвати, 2,2 % — серби та ін.). Восени 1991 р. Словенія запровадила власну прикордонну й митну служби, взяла під свій контроль кордони із сусідами. Почалося активне формування національних збройних сил, дипломатичного корпусу, набуття інших атрибутів незалежної"держави, включаючи власну грошову одиницю — толар. Міграційні процеси початку 90-х років (близько 40 тис. сербів і хорватів переселилися на історичну батьківщину) посилили високу етнічну та конфесійну однорідність суспільства, що стало одним із стабілізуючих чинників розвитку молодої держави.

25 грудня 1991 р. Скупщина ухвалила Конституцію країни, яка проголосила Словенію демократичною республікою, правовою й соціальною державою. До кінця 1992 р. Республіка Словенія була визнана більшістю країн світу, включаючи Союзну Республіку Югославію.

Перехід від планової економіки до режиму вільного ринку супроводжувався серйозними труднощами. Розрив економічних зв'язків з колишніми республіками СФРЮ, на які в 1991 р. припадало 60 % товарообміну, позбавив Словенію традиційного ринку збуту й дешевих джерел сировини. За умов глибокого економічного спаду виникла гостра урядова криза. Кабінет Лойзе Петерле, основу якого складав коаліційний блок ДЕМОС, змушений був піти у відставку. У травні 1992 р. був створений новий кабінет міністрів на чолі з лідером Ліберально-демократичної партії (ЛДП) Янезом Дрновшеком, який узяв курс на зближення з європейськими структурами, розпочав проведення широкомасштабної економічної реформи. Стрижнем її стали приватизація, структурна перебудова, реформа банківської системи, пристосування законодавства країни до європейських правових норм.

Стартові позиції для проведення реформ у державі були непоганими. По-перше, Словенія одна з найбільш розвинутих республік колишньої СФРЮ — на неї припадало 17 % ВНП і 30 % експорту у твердій валюті. По-друге, зовнішній борг становив лише 1,9 млрд. доларів (1991), і на відміну від інших країн Східної Європи не тиснув важким тягарем на економіку. По-третє, лише 2,7 тис. підприємств функціонувало на принципах старої системи самоврядування. Було зареєстровано 27 тис. нових фірм, у тому числі 13 тис. приватних, 940 фірм фінансувалося іноземним капіталом. Усе це стимулювало структурну перебудову народного господарства, де ставка робилася на конкурентоспроможні галузі, туризм і сферу послуг.

Розпочата зміна суспільно-політичних та економічних структур мала мирний характер, відбувалася за умов швидкого досягнення національної злагоди щодо нових цілей розвитку, взаємодії та співпраці між старою і новою політичною елітою. Досягнення національного консенсусу у життєво важливих для словенського народу питаннях, таких як побудова демократичного суспільства, заперечення як лівого, так і правого тоталітаризму й екстремізму, неприйняття виявів реваншу, вульгарного анти комунізму й реставрації старих порядків — стало передвиборною платформою колишнього першого секретаря ЦК Союзу комуністів Словенії Мілана Кучана. Його перемога на президентських виборах, що відбулися у грудні 1992 p., була цілком переконливою — 63,4 % виборців віддали йому свої голоси. Тоді ж відбулися й перші вільні парламентські вибори, в яких взяли участь 25 партій. Більшість виборців віддали перевагу лівоцентристській ЛДП (26 %), а її лідер Я. Дрновшек знову очолив коаліційний уряд за участю представників трьох провідних партій.

Успіхи й труднощі доби незалежного розвитку

Президент М. Кучан та уряд Я. Дрновшека у співпраці з місцевими органами влади зуміли за короткий строк досягти політичної й економічної стабілізації, не вдаючися до авторитарних методів правління й "шокової терапії". Оскільки в торгівлі, сфері послуг і землеробстві приватний сектор і раніше мав досить міцні позиції, відпала необхідність проводити в широких масштабах малу приватизацію, а для масової приватизації, згідно з законом 1992 p., було запропоновано сім різних схем у різних комбінаціях. По суті, денаціоналізація розпочалася з кінця 1994 р. Першим кроком у цьому напрямі став продаж акцій 59 найбільших підприємств. До 1998 р. процедуру приватизації пройшла переважна більшість державних заводів, фабрик та інших підприємств.

Паралельно проводилась аграрна реформа, що мала на меті обмежити дрібнотоварне виробництво, стимулювати й підтримати великі рентабельні господарства, врегулювати орендні відносини в землеробстві, полегшити умови кредитування й захисту вітчизняних виробників. У середині й другій половині 90-х років прискорився процес консолідації та приватизації банківської системи країни. Продумана стратегія економічних реформ досить швидко дала наслідки. Уже в 1993 р. намітилася тенденція до зростання ВВП, у 1997 р. його рівень становив 3,5 %. У 1995 р. обсяг промислового виробництва вперше перевищив рівень 1989 p., хоча кількість зайнятих у ньому скоротилася у 2,5 рази. Двомільйонна Словенія виробляла приблизно стільки ж продукції, скільки 10-мільйонна СРЮ — Сербія й Чорногорія. Інфляція, завдяки жорсткій монетарній політиці Центробанку, помітно скоротилася: з 550 % у 1990 р. до 9 % у 1997 р. З літа 1995 р. національна валюта — толар — стала конвертованою. Безробіття, залишаючись основною соціальною проблемою, знизилось у 1997 р. до 13 %. Урядові за короткий строк удалося забезпечити захист не тільки безробітних, а й пенсіонерів, молоді.

Політичним підсумком першого п'ятиріччя незалежного розвитку стали парламентські вибори, що відбулися в листопаді 1996 р. У них взяли участь 28 партій. Відносну більшість голосів (понад 27 %) здобула правляча ЛДП. Президент знову доручив формування уряду Я. Дрновшеку, який зумів отримати в Скупщині вотум довіри. Гарантом внутрішньої стабільності держави залишався М. Кучан, який упевнено переміг уже в першому турі президентських виборів, шо відбулися в листопаді 1997 р. (56 %).

Наприкінці 90-х років за більшістю показників Словенія переважала інші країни Східної Європи: середня заробітна плата — 970 марок на місяць — найвища серед усіх посткомуністичних країн, а обсяг ВНП (на душу населення) становив 59 % від середнього показника для країн Євросоюзу, тобто більше, аніж у Чехії, Угорщині й Польщі. Бюджетний дефіцит кілька років поспіль не перевищував 3 %. Валютні резерви зросли до 3,8 млрд. дол. у 1997 p., а національний дохід на душу населення перевищив 10 тис. доларів. Це було досягнуто завдяки послідовному й добре виваженому проведенню ринкових економічних реформ.

На порозі XXI ст. Республіка Словенія сприймалася в Європі як зразкова серед країн Центральної та Південно-Східної Європи. Економічні й політичні реформи в ній відбувалися швидше, аніж в інших країнах, і з найменшими втратами. ВВП у 2002 p. сягав 34 млрд. дол., що в перерахунку на одного жителя країни становило 17,3 тис. дол. Інтернетом у Словенії користувався кожен третій із двохмільйонного населення.

Наприкінці 2002 р. відбулися кадрові перестановки у верхніх ешелонах влади республіки. У листопаді завершився другий термін перебування на посаді президента М. Кучана. Новим главою держави було обрано лідера лівоцентристської Ліберально-демократичної партії, прем'єр-міністра Словенії Я. Дрновшика. У другому турі голосування (І грудня 2002 р.) свої голоси за нього віддали 56 % виборців. Пріоритетним напрямом своєї діяльності керівництво країни вважає завершення процесу економічної трансформації. У 2004 р. Словенія стала повноправним членом Євросоюзу й НАТО.

Зовнішня політика

Протягом 90-х років міжнародне становище Словенії значно зміцнилось. Уже навесні 1992 р. вона стала членом ОБСЄ й ООН, у травні 1993 р. увійшла до складу Ради Європи. Вважаючи себе часткою культурної та економічної спільноти центральноєвропейських держав, Словенія прагнула до максимальної участі в європейських організаціях. У вересні 1995 р. вона стала п'ятим членом "Вишеградської групи" й того ж року підписала договір з Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ). Проте надії Любляни на швидку інтеграцію до Євросоюзу й атлантичних структур не здійснились. Аж до травня 1996 р. асоціювання з ЄС блокувала Італія, вимагаючи компенсації збитків за націоналізоване після Другої світової війни режимом Тіто майно італійців, змушених покинути півострів Істрія, який згідно з угодою 1954 р. відійшов до Югославії. Лише прихід до влади в Італії л і во центристського кабінету Р. Проді дав можливість досягти компромісу й зняти напруженість у відносинах